Ніс

На площі Свободи ми сіли на лавочці, і Сільвано показав мені газету. В дві колонки було вміщене повідомлення про смерть однієї визначної особи; наприкінці зазначалося, що доступ до тіла небіжчика триватиме цілий день в його домі; при вході в будинок будуть ставитись підписи у пам'ятну книгу. Унизу курсивом перераховувалось все те, що покійний вчинив за життя. Коли ж я почав вдаватися в подробиці, Сільвано відняв газету, кажучи, що це неістотно. Повз нас саме проїхав розкішний автомобіль, з якого напіводягнена дівчина викинула недопалок сигарети. Сільвано кинувся підбирати його, а вернувшись до лавочки, докинув, що головне — це перстень із вправленим смарагдом. Про той перстень розповів йому носій з похоронного бюро, його приятель, який допомагав одягати небіжчика. То був подарунок самого короля, і небіжчик просив поховати його з цією відзнакою. Наприкінці Сільвано висловив здогад, що, оскільки померлий жив тільки з покоївкою, вона, певно, не ночуватиме в домі, бо боятиметься.

Все, про що Сільвано дізнався від носія, він переповів мені.

Я мовчав, а він тим часом розповідав, де будинок, вулиця і квартира покійного. Я зважив усі "за" і "проти", з одного боку, мене приваблювала слушна нагода запопасти перстень, та водночас і відстрашувало те, що Сільвано був одним з найбільш відомих мені невдах. Щастя ніколи не всміхалося йому — як не вскочить у халепу, то втрапить у якусь пастку. Безталання провіщало вже саме його обличчя, але найбільш злиденним був його сизий ніс, що стирчав на його бридкому вугруватому обличчі: гирлигуватий, закандзюблений, ще й з гулею на кінці. Глянеш на нього — і вже тобі сумно. А як воно самому власникові!

Я бідак — це зрозуміло, погано вдягнений, а в пору найбільших злиднів можу зійти навіть за волоцюгу, але того безпросвітного убозтва, як ночівлі в притулку чи юшки з монастирського черпака, я ще не звідав; недокурка, викинутого з автомобіля, ще не підбирав. Під час нашої розмови я думав про все це, а він, наче відчуваючи мій погляд на своєму носі, шкріб його нігтем, а тоді поколупався в ньому.

Тож я відразу вирішив:

— Дякую за пропозицію, але це неможливо.

— Чому?

— Бо кінчається на "у".

Я помітив, як він зблід, похнюпився, а тоді — чи повірите? — заплакав. Схлипуючи, він бурмотів:

— Глянь, який я нещасний... Один раз трапилася нагода, і то не можу скористатись.

— Заберися туди сам... І не ділитимеш здобич, розбагатієш!

— Мені страшно, — зізнався він, усе ще схлипуючи, — боюся мерців... А ти не лякливий... Я так покладався на тебе...

Я підвівся, щоб урвати його, і сказав:

— У такому разі перстень зостанеться на покійнику.— І пішов собі.

Це було в останній день липня[7], і я цілий день протинявся по лавочках у різних парках. Скрізь як виметено — ні душі, тільки пилюка та порозкидані папірці; літо в місті — непривітне, як зношена одежа. Коли я блукав від одної лавочки до другої, мене охопив невимовний смуток — адже період відпусток є на те, щоб ним скористуватися, а хто не може цього зробити, почуває себе пригніченим. Я знав, що для мене не може бути іншої розради, як поцупити перстень у покійного, але й розумів, що, відмовивши Сільвано у допомозі, я і йому підклав свиню. І все ж меланхолія взяла гору над ваганнями. Навіть вирішив повідомити Сільвано про свій намір, але виявилось, що я не знаю його адреси. Навіть тут не поталанило бідолашному Сільвано. Звіритися єдиній чесній людині і не мати з того ніякого зиску.

Я подався додому, до своєї кімнати, що наймав у старого каменяра. Зі сховку витяг свої інструменти: в'язку ключів різної величини, всяких залізячок, довгий ключ власної конструкції із загнутим кінчиком, важіль, напильник. Узяв також півбулки і поклав у кишеню. Був вечір, і я поїхав трамваєм за адресою, що дізнався від Сільвано.

Неподалік проспекту Паріолі я легко відшукав будинок, котрий не видався мені розкішним, що я відчув розчарування; гадав, що така видатна особа мешкає в куди кращому домі. А виявилось — то будівля хоча й сучасна, зате проста — фасад з рожевих цеглин, з білими балконами, що нагадували мильниці. Я розрахував, що швейцар на той час вечерятиме, і справді, я увійшов ніким не помічений і попростував до квартири номер три, де лежав небіжчик. Двері були тільки замкнуті, а дверний ланцюжок не накинутий. Квапливо, але без метушні, я перебрав усі ключі. Кажуть, нібито для кожного з цих сучасних замків потрібен особливий ключ, але то брехня, — їх не більше двадцяти різновидів. А взагалі, замки — як жінки: потрібний ключ, як і потрібний підхід, знаходиш не розумом, а нюхом. Щоправда, жоден мій ключ не підійшов, але, перепробувавши їх з десяток, я вже знав, котрі зубці завеликі, де надрізьбити, як тойimage70 хірург, що вмить визначить, на скільки міліметрів можна схибити.

Прикинувши, який тут потрібен ключ, я поволеньки піднявся сходами на балкон. Тут у простих дерев'яних дверях був замок старого зразка. Я встромив у нього свою відмичку, повернув її, і двері легко відімкнулися. Я стояв на порозі одного з тих сучасних, чистих, ошатних, ніби розкрита шкатулка, балконів без меблів, за якими можна було б сховатися. Тут не було ні віконця, ні переходу на інші балкони, чи горища, куди б можна в разі необхідності вислизнути. Згори лилося місячне світло, і на балконі було видно, як у танцювальній залі.

Все ж я знайшов куточок, затінений виступом даху, присів навпочіпки, витяг напильник і заходився підточувати ключ. Зрештою, його треба було тільки трошки спиляти, бо остаточно підігнати я мав пізніше. Коли мені здалося, що ключ уже підійде, я вмостився зручніше, з'їв півбулки і викурив цигарку. У мене ще було щонайменше чотири години часу; я кинув недокурок, зіщулився в кутку і невдовзі заснув.

Рівно через чотири години я прокинувся і відчув, що сон пішов мені на користь. Врівноважено, спокійно, зі свіжою головою, як службовець, що вранці йде до праці, я подався до сходів. Тихцем наблизився до квартири номер три і спробував ключ. Я не помилявся, він майже підходив, і досить було раз протягнути напильником по ключу, як він легко повернувся в замку, і двері м'яко відчинилися.

З першого погляду я відзначив, що квартира скромна — просто вмебльовані чотири кімнати з кухнею. Такі квартири для злодіїв не знахідка. А все ж тут жила видатна особа, про це недвозначно писалось у газеті. Я пройшов коридором: одні двері були відчинені, і звідти сіялося тьмяне світло, начебто не від лампи. Виявилось, що то місячне світло пробивалося крізь прочинене вікно, що виходило в сад.

Освітлене було тільки підвіконня, вся ж кімната потопала в мороці. Я витягнув кишеньковий ліхтарик і почав роздивлятись: спершу я побачив кілька шаф, напхані книгами, потім — масивний різьблений стіл на ніжках у формі левових лап і нарешті — квіти. Їх було повно, найрізноманітніших, а найбільше троянд, гвоздик і гладіолусів.

Зненацька серед квітів я побачив покійника — він мав бороду, вуса, сиве й блискуче, наче шовк, волосся, обличчя вгодоване, рожеве, прозорі повіки заплющені.

То був чоловік років сімдесяти, повний, поважний, з аристократичною зовнішністю. Словом — справжній синьйор.

Я повів ліхтариком вниз: в чорному фраці з червоно-жовтою стрічкою на грудях. З-під фрака виднілася сніжно-біла сорочка з гарно зав'язаною білою краваткою під сріблястою, гострою борідкою; на грудях схрещені руки, рожеві й чисті, в легкому ластовинні, руки з виніженими нігтями.

Перстень я помітив відразу — зелений смарагд зблискував на ледь припухлому пальці. Я взяв ліхтарик у ліву руку, нахилився і, схопивши перстень двома пальцями, почав крутити й тягти його; він не злазив, тож я смикнув міцніше, і перстень опинився в моїй руці. Та мені здалось, що поштовх потривожив покійника. Я присвітив ліхтариком. Справді, рот його відкрився і під його моржовими вусами блищав ряд золотих зубів. Тут почувся легенький свист, і я злякано повернувся до вікна, де несподівано побачив кумедне обличчя Сільвано. Блідіший за мерця, він вибалушився на мене, а тоді пробелькотів:

— Це ти!

Так само несподівано, як його раптова поява, мені спало на думку обдурити його.

— Авжеж, — спокійно відказав я.— Але персня нема.

Скривившись, він хрипко прошепотів:

— Це неможливо.

— Поглянь сам, — відповів я.

Насилу вибравшись на підвіконня, він скочив у кімнату. Я мовчки спрямував світло ліхтарика на руки покійника. Увесь трусячись, Сільвано пробурмотів:

— Перстень у тебе, бо руки зрушені!

— Не будь йолопом!

— Так, так, ти взяв його... Злодюга!

— Не верзи казна-що!

Він нічого не сказав, тільки метнувся до мене, намагаючись промацати мої кишені, де саме й був перстень.

Я трохи відступив:

— Обережно, нас почують!

Але він, певно, зовсім втратив голову, бо все напосідав на мене. Коли у напівсутіні, розчепіривши руки, він підступав до мене, я, задкуючи навколо столу, спритно прочинив двері й шмигнув за поріг. Все це сталося не так миттєво, бо при світлі ліхтарика він устиг помітити, що то були двері в глуху кімнату. Опинившись у ній, я борсався серед розвішаних пальт і капелюхів, а згодом почув, як він замкнув двері на ключ і вигукнув:

— Віддай перстень, а то там і залишишся!

Мені уривався терпець, бо до всього там було задушливо, і я спересердя гукнув, що персня йому не бачити.

Тоді я почув, як він відступив від дверей, засвітив лампу і заходив по кімнаті.

"Певне, шукає щось, — подумав я, — аби поцупити замість персня" — і не помилився. Та раптом пролунав пронизливий зойк:

— Він кусається! І відразу почулися голоси в саду, в домі, якісь вигуки, стукіт дверей.

Нарешті відімкнули кімнату, де сидів я, спалахнуло світло. Кілька чоловіків тримали Сільвано за руки, а переді мною, як і слід було чекати, стояли карабінери.

Вже згодом я збагнув, що сталося. Сільвано, отой йолоп, намагаючись будь-що відшкодувати втрачене, встромив пальці у рот померлого, щоб вирвати золоті зуби. Але ж то не квіти, щоб їх легенько зірвати, там потрібні кліщі, прямо-таки знаряддя дантиста. Коли Сільвано шарпнув мерця за зуб, щелепа клацнула, і переляканий Сільвано від жаху заверещав.

Та про все те я роздумував потім — за гратами. А тоді я тільки глянув на Сільвано, вкрай розлючений, і тільки скрушно похитав головою: з таким носом годі кудись потикатися. І тільки я один винен, що не збагнув цього раніше.

[7] Традиційно з 1 серпня в Італії настає період літніх відпусток.