Пастуша повість про Дафніса і Хлою

- Лонг -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Лонг

ПАСТУША ПОВІСТЬ ПРО ДАФНІСА І ХЛОЮ

ПРОЛОГ

1. Полюючи на Лезбосі, [1] побачив я в гаю німф [2] найкраще з бачених мною видовищ: змальовану картину, історію кохання. Прегарний був і сам гай — багатодеревий, рясноцвітий, зрошений: одне джерело живило все — і квіти, і дерева. Але принадніша була картина, бо вона показувала досконалу майстерність і пригоди кохання, так що багато чужоземців прибували, прочувши про її славу, молитись німфам і подивитись на картину. Жінки-породіллі були на ній, і інші, пелюшками заклопотані; діти, кинуті напризволяще; худоба, яка їх молоком своїм живила; пастухи, що брали їх до себе; юнацькі обітниці кохання; напад морських розбійників; забіг ворогів.

2. Тим що бачив я багато ще інших, але скрізь любовних пригод, та дивувався з них, мене пойняло бажання позмагатися в зображенні з тою картиною. І після того як порадився я з тлумачником картини, [3] я склав чотири книги, присвячені Ероту, [4] німфам і Пану, [5] разом з тим і приємний дар усім людям — книги, що сцілять хворого і потішать сумного, тому, хто вже кохав, дадуть солодкі згадки, а того, хто не кохав, порадять. Бо ніхто не втік від Ерота і ніхто від нього не втече, доки існує краса і очі бачать. Нам же дай, боже, пригоди інших з розумом зобразити.

КНИГА ПЕРША

1. Є на Лезбосі велике й красиве місто Мітілена. [6] Його прорізують канали, які наповняє море в часи припливу, і оздоблюють мости з тесаного білого каменю. Можна подумати, що це острів, а не місто. На віддалі приблизно двохсот стадій від міста Мітілени був маєток заможного чоловіка, прегарне володіння: багаті на дичину гірські ліси, хлібородні степові рівнини, плодючі пагорки, повні виноградної лози, пасовища, повні худоби; і море шуміло коло берега, вкритого м’яким піском.

2. Козопас, Ламон на ім’я, пасучи в цьому маєтку, знайшов дитину, яку годувала коза. В дубовому лісі, в гущавині з тернини, яку обвив плющ, у м’якій траві лежала дитина. Часто зникала з отари коза, бо вона все бігала туди; і козеня своє кидаючи, вона залишалась коло дитини. Ламон, якому шкода покинутого козеняти, стежить за її біганням і, пішовши одного полудня за нею назирці, він бачить, як коза обережно переступає дитину, щоб не пошкодити їй копитами, і як маленятко впиває в себе щедрий струмінь молока, неначебто з матірньої груді. Сповнений здивовання, природно, підступає він ближче і знаходить там міцне й гарне хлоп’я, в пелюшках, що вказують на кращу долю, аніж бути покинутим напризволяще. Бо сорочечка на ньому пурпурова, і застіжка золота, і кинжальчик з держаком із слонової кості.

3. Спочатку знамірився він був узяти самі прикмети, не турбуючись про дитину; але потім, сповнений сорому, що навіть з козою не зрівнявся в людяності, приставив він усе, дождавшися ночі, до своєї дружини Міртали — і прикмети, і хлоп’я, і саму козу. Дружина здивувалась була, що кози приводять на світ ще й хлоп’ят, але він їй усе розповів — як він знайшов його покинутим, як він бачив, що воно козу ссало, як він не наважився покинути його на смерть. Тим що й Мірталі це здалося добрим, вони приховали те, що було з дитиною залишено, назвали дитинча своїм і доручили козі його плекати. Та щоб ім’я дитини здавалось пастушим, вони поклали звати його Дафнісом. [7]

4. Уже минуло два роки, коли одному чабанові, на ім’я Дріасу, який пас на суміжних лугах, трапилась подібна ж і дивовижна знахідка. Була печера німф, велика скеля, порожня всередині, зовні округла. Статуї самих німф були зроблені з каменю: ноги босі, руки до пліч голі, волосся розпущене хвилями на шию, пов’язка навколо стегон, усмішка коло очей; ціле зображало танок дівчат. Вхід у печеру був якраз посередині великої скелі, і вода, що ринула з джерела, утворила бігучий струмок, так що перед печерою розстилався веселий луг, чию розкішну й рясну рослинність напувала та волога. Навколо скрізь були розвішані дійниці, і флейти, і сопілки, і дудочки очеретяні — пожертви давніших пастухів.

5. У це святилище німф часто забігала вівця, яка знедавна почала доїтись; отже кілька разів гадали, що вона загинула. Щоб покарати її за це і навчити знову слухняності, Дріас, скрутивши спочатку з зеленої вітки, як із мотузки, петлю, подався до печери, щоб спіймати там вівцю. Але, наблизившись, він побачив те, чого найменше сподівався бачити, а саме, що вівця, цілком так, як це в людей ведеться, дає своє молоко дитині, і що маленятко без крику простягає до обох дійок чистий сяйний ротик; а вівця, як тільки маленятко наситилось молоком, облизувала йому язиком обличчя. Ця дитина була дівчинкою; до неї теж були покладені прикмети — пелюшки, золототканий пояс, гаптовані золотом черевички з золотими застіжками.

6. Гадаючи, що ця знахідка є безпосереднє діяння божества, і взявши з вівці приклад співчуття та любові до маленятка, він підняв його на руки, заховав прикмети в свою пастушу торбинку і помолився до німф, щоб йому пощастило їхню опіканку зростити в добрі й щасті. А коли вже був час гнати отару додому, він повернувся до своєї хати, розповів дружині своїй про те, що бачив, показав їй, що знайшов, велів їй визнати дитину за донечку і впотайки виховати її, як рідну. Напа (так звали жінку) відразу стала дитині за матір і любила її, наче боялась, що вівця перевершить її в доброзичливості, і дала їй для певності так само пастуше ім’я — Хлоя. [8]

7. Дуже швидко зростали діти, і краса їхня далеко не відповідала їх сільському життю. Уже проминуло п’ятнадцять років з народження хлопчика і на два менше — з народження дівчинки, як одної ночі Дріас і Ламон водночас бачили такий сон: їм марилось, що прийшли ті німфи з тої печери, де був струмок, і де Дріас знайшов дівчинку; і передали вони Дафніса і Хлою веселому, дивно-красивому хлопчикові, який мав крильця за спиною і носив малі стрілки з гарненьким луком. А хлопчик, снилось їм, торкнувся обох дітей одною стрілою і призначив їм пасти надалі: йому — кіз, а їй — овець.

8. Цим сновиддям обидва пастухи були дуже стурбовані — тим, що діти теж мали стати пастухами, хоч пелюшки предрекли їм щаснішу долю, через що вони ростили дітей ніжніше і вчили їх літер і всього доброго, що було в сільському житті. Проте вірили вони, що мусять слухатись богів щодо цього, бо врятував колись дітей промисел богів. Отже, повідали вони один одному свій сон; принесли в печері німф жертву крилатому хлопчикові, що його ім’я було їм невідоме, [9] а після того послали дітей зі стадом у поле пастухами, спочатку навчивши їх усього: як треба до полудень пасти, як треба пасти, коли спека спадає; коли гнати на водопій, коли заганяти в кошари; з якою худобою вони мають вживати пастушого кийка, з якою — самого голосу. Але діти стали до діла з величезною радістю, неначе домоглися вони високої влади, і ставилися до кіз та овець з більшою любов’ю, ніж це звичайно в пастухів. Бо вона завдячувала вівці тим, що зберегла життя, а він пам’ятав, що його, покинутого, годувала коза.

9. Була весна, і всі квіти цвіли, ті — в гущавині лісовій, ті — на лугових просторах, і скільки їх є в гірських лісах. Уже було й дзижчання бджіл, і щебетання співчих пташок, і стрибки новонароджених ягнят. Ягнята стрибали в гірських лісах, на лугах дзижчали бджоли, в гущавині щебетали пташки. Що прегарна пора року все сповнювала радістю, то й обоє вони — юні, чарівні — наслідували все, що чули й бачили; чули вони спів пташок — співали й собі; бачили стрибки ягнят — стрибали й вони весело; і, бджіл наслідуючи, збирали вони квіти, якими вони то прикрашали власні груди, то, сплітаючи вінками, квітчали німф.

10. Тим що вони пасли стада одне коло одного, вони все робили спільно. І часто Дафніс гнав овець, які розбігалися одна од одної; та частенько і Хлоя зганяла зі скель надто зухвалих кіз. Інколи одне з них стерегло обидва стада, тоді як друге забавлялося грою. Їхні гри були, проте, тільки дитячі й пастуші гри. Вона сплела собі пастку для коників, зібравши для цього билинки рано-вранці. Коли вигонила стадо, і гадки не мала при цьому про своїх овець. А хлопець зрізав тоненькі очеретини, зліплював їх, просвердливши вузлики на стеблах, м’яким воском, і після того до самої ночі вчився грати. Інколи вони ділили між собою молоко й вино і з’єднували харчі, які вони брали з собою з дому. Скоріше можна було бачити нарізно овець і кіз, ніж Хлою і Дафніса.

11. Тим часом, як вони ділили між собою такі радощі, Ерот вигадав таку хитру штуку. Вовчиця, що мала вовченят, часто крала з стад сусідніх сіл, бо для живлення своїх маленят вона потребувала багато їжі. Тому селяни зійшлися вночі і зробили кілька ям в сажень завширшки і чотири сажні завглибшки. Вириту землю вони здебільшого розкидали і далеко занесли; а після того, настеливши на ями довгі сухі жердки, вони засипали їх рештою виритої землі, надавши таким чином землі попереднього вигляду, але так, щоб навіть заєць, якби він пробіг, провалив би жердки, які були слабіші, ніж соломинки, і тим виявилося б, що це була не земля, а подоба землі. Не зважаючи на те, що вони так багато ям зробили і в горах, і в долині, їм, проте, не пощастило спіймати вовчицю, тому що й облудну землю вона вчуває. Навпаки, багато кіз і овець зламало собі шию, і замалим не сам Дафніс, а трапилось це так:

12. Два розлючені козли кинулись один на одного в бійку. Через велику силу, з якою вони ринулись один проти одного, один з них зламав собі ріг і з великого болю пустився бігти з криком. Але переможець, що біг за ним слідом, не давав йому спочинку. Дафнісу досадно було за поламаний ріг, і, збентежений буйством козла, він ухопив гілку та кийок і переслідував переслідувача. Але тим що ні утікач, ні гнівний переслідувач не дивилися на те, що в них під ногами, то обоє впали в яму — спочатку козел, а потім Дафніс. Це врятувало Дафніса, бо козел не дав йому розбитись. Плачучи ждав він, чи не прийде хто, щоб його витягти. Але Хлоя, яка все це бачила, поспішила бігцем до вовчої ями і, переконавшись, що Дафніс живий, вона покликала волопаса з сусіднього поля на допомогу. Цей прийшов і став шукати довгого мотуза, на якому Дафніс міг би, тримаючись, вилізти з ями. Але, що поблизу не було ніякого мотуза, Хлоя розв’язала свою головну пов’язку і дала її пастухові, щоб той спустив.