Пеппі Довгапанчоха в Південних морях

Пеппі Довгапанчоха в Південних морях

Переклад Ольги Сенюк

ПЕППІ ДОВГАПАНЧОХА В ПІВДЕННИХ МОРЯХ

(пер. О.Сенюк)

Повість (дитяча)

----------------------------------------------

У ПЕППІ КУПУЮТЬ ВІЛЛУ "ХОВАНКА"

Наше малесеньке містечко дуже гарне й затишне — бруковані вулички, низенькі будиночки, оточені барвистими квітниками. Кожному, хто приїздить сюди, мабуть, відразу спадає на думку, що тут приємно й спокійно живеться. Щоправда, в містечку мало є такого, що було б варте особливої уваги. Є тільки два місця, цікаві для прибулих: краєзнавчий музей і стародавня могила. Оце й усе. Мешканці містечка послужливо вивісили акуратні таблички для тих, хто хотів би оглянути ті пам'ятні місця. На одній табличці великими літерами написано: "До краєзнавчого музею" і намальована стрілка, а на другій — "До стародавньої могили".

Є в містечку ще одна табличка, а на ній стоїть напис:

"ДО ВІЛЛИ "ХОВАНКА"

Ця табличка з'явилася зовсім недавно. Так склалося, що останнім часом прибулі часто питали дорогу до вілли "Хованка", властиво, куди частіше, ніж до краєзнавчого музею чи стародавньої могили.

Одного чудового літнього дня до містечка приїхав машиною якийсь гість. Він мешкав у великому місті, тому вважав, що він кращий і значніший за людей маленького містечка. Пихи йому додавало й те, що він мав дуже елегантну машину, та й сам був виряджений у лаковані черевики, а на пальці в нього поблискував великий золотий перстень. Тож і не дивно, що він. так пишався собою. Їдучи вуличками містечка, прибулий гучно сигналив, щоб усі чули, що він їде.

Нарешті він побачив таблички, і губи йому скривила зневажлива посмішка.

— "До краєзнавчого музею"! Ні, красно дякую, такої розваги мені не треба, — сказав він сам до себе. — "До стародавньої могили", — прочитав він напис на другій табличці й додав: — Там, мабуть, ще нудніше. А це що за безглуздя? — вигукнув він, побачивши третю табличку. — "До вілли "Хованка"? Що за чудернацька назва!

Він хвилину подумав. Вілла не може бути таким пам'ятним місцем, як краєзнавчий музей чи стародавня могила. Певне, табличку вивішено з якогось іншого приводу. Врешті він знайшов для себе розумне пояснення. Ту віллу, мабуть, продають. І вивісили табличку, щоб показати дорогу тим, хто захоче її купити. Вишуканий добродій давно хотів придбати собі будиночок десь у глушині, далеко від гамору великого міста. Він, звичайно, не мав наміру мешкати там постійно, хотів лише час від часу їздити туди на відпочинок. Крім того, в маленькому містечку дуже впадатиме в око, який він гарний та які в нього вишукані манери. Він вирішив негайно оглянути віллу "Хованка".

Для цього йому треба було тільки звернути туди, куди показувала стрілка. Довелося їхати аж на околицю містечка, поки він знайшов те, що шукав. І там, на старій, скривленій огорожі, він побачив напис червоним олівцем:

ВІЛЛА "ХОВАНКА"

За огорожею простягався занедбаний садок із старими замшілими деревами, з некошеною травою і безліччю квіток, що росли, де самі хотіли. В глибині садка виднів будиночок — ой леле, що то був за будиночок! Здавалося, він от-от завалиться. Вишуканий добродій витріщив на нього очі й стиха застогнав. Бо на веранді побачив коня. А він-бо не звик бачити коней на верандах. Тому й застогнав.

На осяяних сонцем східцях веранди сиділо троє дітей: посередині веснянкувата дівчинка з рудими кісками, що стирчали на обидва боки, по ліву руку від неї — гарненька дівчинка з русявими кучерями, у блакитній картатій сукенці, а по праву — охайно зачесаний хлопчик. На плечі в рудої дівчинки примостилася мавпа. Вишуканий добродій задумався. Мабуть, він помилився. Бо ж яка нормальна людина продаватиме таку стару халупу!

— Слухайте, діти! — гукнув він. — Невже ця перекособочена хижа зветься вілла "Хованка"?

Дівчинка з рудими кісками, що сиділа посередині, підвелася й підійшла до огорожі. Двоє інших дітей неквапом рушили за нею.

— Ти що, не маєш язика? — спитав прибулий, не чекаючи, поки дівчинка наблизиться. — Ця руїна справді зветься вілла "Хованка"?

— Дай мені подумати, — відповіла руда дівчинка й наморщила лоба. — Це не краєзнавчий музей і не стародавня могила. Ага, тепер я знаю! — вигукнула вона. — Це вілла "Хованка"!

— Відповідай по-людському! — гримнув на неї вишуканий добродій і вийшов з машини. Він про всяк випадок вирішив докладніше оглянути садибу. — Можна, звичайно, розвалити цю халупу й збудувати новий дім, — промурмотів він сам до себе.

— О, то зразу ж почнімо! — вигукнула руда дівчинка і спритно відірвала від будинку дві дошки.

Вишуканий добродій не слухав її. Діти його взагалі не цікавили, а тепер він ще й мав на думці щось інше. Садок, хоч який занедбаний, такого сонячного дня здавався гарним і затишним. Якби збудувати новий дім, скосити траву, поробити стежечки й розпланувати грядки, то тут могла б мешкати навіть дуже значна особа. І вишуканий добродій вирішив купити віллу "Хованка".

Він озирнувся навколо, шукаючи, що ще можна поліпшити. Звичайно, ці старі замшілі дерева треба буде повикорчовувати. Він невдоволено глянув на товстого сучкуватого дуба з крислатою верхівкою.

— Його я спиляю першого, — впевнено сказав він.

Гарненька дівчинка в блакитній картатій сукенці зойкнула і злякано мовила:

— Пеппі, ти чуєш, що він каже?

Але руда дівчинка безтурботно стрибала навприсідки, як жаба, по садку.

— Так і зробимо, спиляємо цього дуплистого дуба, — знову сказав сам до себе вишуканий добродій.

Дівчинка в блакитній сукенці благальне простягла до нього руки.

— О, не пиляйте цього дуба! — сказала вона. — На ньому так гарно лазити. І в ньому є дупло, в яке можна сховатися.

— Дурниці, — мовив вишуканий добродій. — Ти, мабуть, і сама розумієш, що я не лажу по деревах.

Охайно зачесаний хлопчик також підійшов ближче і схвильовано сказав:

— На цьому дубові часто росте лимонад. І шоколад також. Кожного четверга. Не треба його пиляти.

— Слухайте, діти, мені здається, що ви надто довго сиділи на сонці і у вас запаморочилося в голові, — сказав вишуканий добродій. — Але це не моя справа, не я вас садовив на сонце. Я хочу купити цю садибу. Ви б мені не сказали, де можна знайти її господаря?

Дівчинка в блакитній сукенці заплакала, а охайно зачесаний хлопчик підбіг до рудої дівчинки, що й д4лі вистрибувала по садку, і спитав:

— Пеппі, ти чуієш, що він каже? Чому ти нічого не робиш?

— Як це я нічого не роблю? — обурилася руда дівчинка. — Я стрибаю, аж мені млосно став, а ти кажеш, що я нічого не роблю! Спробуй пострибати сам і побачиш, чи це так легко.

Вона підвелася й підійшла до вишуканого добродія.

— Мене звуть Пеппі Довгапанчоха, — відрекомендувалася вона. — А це Томмі й Анніка. — Пеппі показала на своїх друзів. — Ми до твоїх послуг. Може, треба розвалити будинок, чи спиляти дерево, чи зруйнувати щось інше? Ти тільки скажи, і ми все зробимо.

— Мене зовсім не цікавить, як вас звати, — сказав вишуканий добродій. — Я хочу тільки знати, де можна знайти господаря цієї халупи. Бо я вирішив купити її.

Руда дівчинка, що назвала себе Пеппі Довгапанчохою, знов застрибала, як жаба.

— Господаря тим часом немає, — мовила вона, завзято стрибаючи навколо вишуканого добродія. — Але як ти сядеш і почекаєш, то господиня прийде.

— То це жінка? — вдоволено спитав вишуканий добродій. — Ця халупа належить жінці? Тим краще. Жінки не розуміються на продажу. І можна сподіватися, що я куплю садибу за безцінь.

— Так, можна сподіватися, — мовила Пеппі. Поблизу не було жодної лавки, тож вишуканий добродій обережно сів на східці веранди. Мавпочка неспокійно бігала поруччям туди й назад. Томмі й Анніка — милі, чепурні діти — стояли віддалік і злякано дивилися на прибульця.

— Ви тут мешкаєте? — спитав той.

— Ні, ми мешкаємо в сусідній віллі, — відповів Томмі.

— Але приходимо сюди щодня гратися, — несміливо додала Анніка.

— Ну, цьому я відразу покладу край, — сказав вишуканий добродій. — Я не хочу, щоб дітлашня гасала по моєму садку. Немає нічого гіршого за дітей.

— Я теж так думаю, — мовила Пеппі. — Всіх дітей треба постріляти.

— Як ти можеш так казати? — вжахнувся Томмі.

— Так, так! Усіх дітей справді треба постріляти, — сказала Пеппі. — Але ніхто тих поганих дітей не постріляє, бо тоді не виросте жодного гарного дядька. А без дядьків хіба можна обійтися!

Вишуканий добродій подивився на руді кіски Пеппі й вирішив трохи розважитися, щоб не було нудно чекати.

— Знаєш, чим ти схожа на запаленого сірника? — спитав він її.

— Ні, не знаю, але давно хотіла довідатися, — відповіла Пеппі.

Вишуканий добродій боляче сіпнув Пеппі за косу.

— А тим, що і в тебе, і в сірника горить голова, ха-ха-ха!

— Чого тільки не наслухаєшся, поки оглухнеш, — мовила Пеппі. — А мені таке навіть на думку не спадало!

Вишуканий добродій знов приглянувся до Пеппі й сказав;

— Слухай, я, мабуть, ніколи не бачив бридкішої за тебе дівчини!

— Ох лишенько! — мовила Пеппі. — Але мені здається, що й ти не такий уже мальований красень, щоб на тебе люди задивлялися.

Вишуканий добродій ображено насупився, проте нічого не сказав. Пеппі хвилину мовчки дивилася на нього, схиливши набік голову, тоді спитала:

— А ти знаєш, чим ми схожі між собою?

— Чи ми схожі? — перепитав вишуканий добродій. — Думаю, що нічим.

— Ні, ми обоє великі хвальки. Тільки, цур, не я! — мовила Пеппі.

Томмі й Анніка тихенько пирхнули, а вишуканий добродій аж почервонів з люті.

— Ага, ти ще й пащекуєш! — крикнув він. — Зараз я тебе навчу, як треба поводитись!

Він простяг товсту руку, щоб упіймати Пеппі, але вона відскочила вбік, а наступної миті опинилась на дупластому дубі. Вишуканий добродій аж рота роззявив з подиву.

— То коли ти почнеш мене вчити? — запитала Пеппі, зручніше вмостившись на гілляці.

— Я почекаю, в мене є час, — відповів вишуканий добродій.

— Чудесно, бо я думаю просидіти тут до середини листопада, — мовила Пеппі.

Томмі й Анніка засміялися й заплескали в долоні. Але дарма так зробили. Бо вишуканий добродій уже не тямився з люті і тому, що не міг досягти Пеппі, схопив Анніку й закричав:

— То я навчу тебе! Мені здається, що тобі теж не зашкодить дати прочуханки!

Анніку зроду ніхто не бив, і вона заверещала з переляку.