Перша сутичка

ПЕРША СУТИЧКА

За поворотом дорога ожила. Спочатку в очах у Анст аж зарябіло від руху безлічі чорнявих голів і капелюхів, що страшенно скидалися на солом'яні брилі з кіножурналів; а потім замерехтіли сорочки, комбінезони, плаття — червоні, жовті, смугасті і в крапочку, вигорілі і яскраві, щойно з магазину. Автобус траурного кольору, що віз цих людей,— ніби пофарбований і водночас якийсь безбарвний — стояв на узбіччі ґрунтової дороги у високих колючках, що росли понад придорожньою канавою. Капот старого зразка був безжально вивернутий догори й зібганий посередині; водій — єдиний русявий чоловік серед цього чорнявого гурту — вдивлявся в замащене, вкрите порохом сплетіння деталей. Пізніше Анет згадала, що водій, коли її довгаста машина нерішуче під'їхала до автобуса, зиркнув на неї, і їй запам'яталося його розумне, але байдуже замурзане обличчя. Велике, ніби навмисно вимазане, воно зухвало попереджало: ти, мовляв, не в наших, їдь далі, кралечко.

Від купки дітей, кумедно, ніби для обіймів, розставивши руки, просто під машину Анет рвонувся хлопчик років семи. Його чорне густе волосся кучерявилося і липло до спітнілого лоба, облямовуючи ніжне почервоніле від сонця личко, яке під засмагою, напевне, було молочно-бліде. Великі, непомірно великі темні очі, топкі, мов у ангелятка, брівки — надзвичайна, задерикувата дитяча врода, що її визискують у мистецтві: пухлий ротик із кутиками, все ще червоними від тієї малини, якої мама взяла в автобус, щоб дитині було чим підкріпитися в далекій дорозі. Цей ротик тепер на очах у Анет розтягувався у бешкетну посмішку і щось кричав їй та її переляканому синові, що сидів, зіщулившись, поруч неї...

Завищали гальма, запаморочливо барвистий краєвид безпорадно клюнув разом з машиною носом і підскочив угору, а з-під коліс, мов після вибуху, на всі боки знялася хмара куряви. "Мамо!" — мимоволі зойкнув вражений Тіммі, який невідривно вдивлявся поперед себе. Мексікапський хлопчик зник під машиною. У рудій куряві забіліли зуби, очі, ніби нізвідки, виросли пасажири автобуса, який ще мить тому був порожнім, і повернули обличчя до вікон. "Боже, боже",— прошепотіла Анет, її пальці ще міцніше стисли кермо, наче його могли вирвати в неї з рук. Вона тримала кормо, готуючись захищати себе і свою дитину або навіть І нападати, якщо буде потреба.

Жінка у вилинялій сукні протислася крізь натовп, ступаючи босими ногами по червоно-бурому глею, показала пальцем на Анет І крикнула щось глузливе. Сміючись, вона погрозила кулаком, усі навколо зареготали, а водій знов нахилився над двигуном. Анет побачила того самого хлопчика вже з іншого боку дороги — він, живий і здоровий, несамовито підстрибу-пав у кюветі — мабуть, гострі колючки добряче дошкуляли йому—-і сміявся, вищав, вигукуючи щось, мов плвіжений. Повітря аж дрижало від крику і сміху. Оце так жарт! Жарт? В Анет голова пішла обертом від потрясіння, їй, як утопленикові, бракувало повітря. Поруч неї тихенько скиглив Тіммі, не відриваючи погляду від ' малого бешкетника. "Він живий, живий",— шепотіла Анет. Але тепер до машини вже бігли інші підлітки — високі й худі, всі без сорочок. Здавалося, Ухні ребра теж поспішають разом з ними, в такт бігові перекочуючись униз І вгору під засмаглою шкірою. Серед підлітків було навіть кілька смаглявих старших аіичаток з чорним скуйовдженим волоссям, що розлі-

талось на худеньких плечах. Вони махали руками M кричали: Місас, місас Дехто навіть вигукував: "Каді лак!", хоча її довгастому автомобілю торішнього випуску далеко було до "каділака". Мабуть, щоб знову привернути до себе увагу, хлопчик схопив з при до рожньої баюри жменю жорстви й жбурнув на машину, влучивши в скло трохи нижче блідого обличчя Тім-мі, який сидів із широко розкритим ротом. Люди загомоніли по-іспанському, знову вибухнув регіт, боса жінка, мабуть, хлопчикова мати, перейшла широкими кроками дорогу, схопила сина, ніби караючи, струснула ним для годиться, плямкнула губами, наче сплюнула, й смикнула його за чуба. Анет подумала вдоволено, що хлопчикові заболіло, бо він скривився, хоч і силкувався зберегти хвацький вигляд.

Біля автобуса шофер-американець, байдужісінький до того, що робилося на дорозі, прів собі над двигуном.

Анет висунулась у віконце, намагаючись усміхнутися.

— Будь ласка, дайте проїхати,— сказала вона І здивувалася власному голосу; він звучав безбарвно І незвично, немов по радіо.

Хлопчаки якось дивно розмахували руками, вони не стискали кулаки, а рубали повітря долонями, нич<" ножами, Підлітки поблискували білозубими поем lui ками, і тепер, коли вони були зовсім близько (сміливіші підійшли до крила маявши), Анет помітила, що зуби в них не білі, а якісь тьмяні. Мабуть, вони їднії* гдей, подумала вона.

— Будь ласка, дайте проїхати,— повторила Анот, Біля неї сидів переляканий Тіммі. їй хотілося затули ти йому очі рукою, щоб він не бачив цієї сцени — цьо"

1 Спотворене англійське " missis " — "пані".

го зборища брудних, несамовитих від виснаження людей, таких голодних, що, здавалося, язики ворушаться у них за щоками.

— Місас, місас, сі, сі, каділак,— репетували підлітки і гамселили кулаками по її автомобілю. Жінки, чоловіки і навіть старі з ріденьким сивим волоссям здивовано і зацікавлено спостерігали несподіване видовисько.

— Будь ласка. Будь ласка.

Зненацька Анет натисла на сигнал, він зразу ж повернув їй упевненість. Підлітки завагалась, сахнулися назад. Вона натисла на газ, їй хотілося дати повний хід, щоб утекти. Але якщо хтось із них опиниться під колесами...

Анет уявила, як падає тіло, як кров просякає руду глвну, і заспокоїлась; тепер вона вела машину поволі, дюйм за дюймом. Через заднє скло вони побачать П пакунки з харчами. Що там зверху? Може, помідори, груші, полуниці,— чи не цим самим людям довелося збирати їх кілька днів тому? —а може, хліб чи м'ясо — обличчя Анет запашіло від почуття сильнішого, ніж сором. Але її голос нічого не виказав:

— Дозвольте проїхати, будь ласка. Дозвольте проїхати.

її голос звучав холодно і спокійно.

Нарешті юрба зосталася позаду. Автомобіль набирав швидкість. Позаду лунали вигуки, тепер уже не веселі, а ображені, обурені: у дзеркальці вона бачила кулаки, розгнівані обличчя й того хлопчика, ЯКИЙ Щодуху мчав за машиною у хмарах куряви. Він замахнувся, майнув його худий лікоть — хлопчик щосили пожбурив грудку засохлої грязюки навздогін машині. Грудка гримнула в заднє скло і розсипалась. Прикипівши до керма, Адет мчала додому.

її син розглядав знайому дорогу так пильно, ніби бачив її вперше. В його ледь помітній усмішці було

щось нове, щось такс, що Анет не сподобалося. Анет тремтіла зі страху — вона взагалі була нервова, дражлива жінка,— і дивувалася своєму спокійному, стриманому обличчю в дзеркальці. Оце і є справжня Анет, а не та дика боягузка, яку перелякали на смерть бідні діти на дорозі... Вона вдивлялась у далечин", намагаючись побачити свій дім, що здавався їй тепер справжнім раєм. Нарешті з-за повороту визирнув довгий, присадкуватий будинок з випаленої цегли, показався молодий садочок — новий дім, молоді дерева і молода родина.

З лісів, пшеничних ланів, луків дорога несподівано виводить водія до домівки.

Здається, що і цей дім, і чудові зелені газони навколо, і огорожу (виробництво фірми "Геркулес") перенесено сюди з якогось іншого краю. За дві милі звідси, на такій самій дорозі є чимало схожих будинків, але тут він один. Ще через півмилі трапляються будинки фермерів, одні покинуті, в інших ще живуть люди, там є навіть бензоколонка й крамниця. І більш нічого. Вперше Анет відчула, яке це страшенно небез-печпе місто. їй відразу пригадалося її перше запитання чоловікові, коли той запропонував переїхати сюди: "Але ж... так далеко... Чому тобі хочеться забратись у таку глушину?"

Вопи обоє виросли в місті, але ніколи не почували себе самотньо в цій щедро сповненій пахощами, залитій сонячним промінням місцині за мовчазними даля-ми. Варто було їм глянути на довколишні простори, як серця повнилися гордістю: он які ми кмітливі! їм поталанило, вони порвали з комфортабельним минулим, щоб виховувати свого єдиного сина в цьому безпечному місці —звідси п'ятнадцять миль до найближчого містечка, в якому Анет робила покупки, а Тіммі ходив до школи, і аж п'ятдесят миль до міста, де працював її чоловік.

Анет звернула у двір і поволі в'їхала в гараж. Усе ще в трансі, люта на саму себе, вона вийшла з машини, але руки з керма не прийняла. В білій сукні, тоненька — саме такі в моді —— жіночка, все ж таки жіночка, а не дівчина, зважаючи на роки, вона стояла з недоречною, застиглою посмішкою на обличчі, тримаючи руку на кермі, а її мозок був зайнятий чимось незрозумілим. Стояла спантеличена, підозрілива І водночас розслаблена та безтурботна, хоча сезонні мандрівні робітники працювали всього за якусь милю звідси. її млявість вплинула навіть на Тіммі, який мав звичку прожогом вискакувати з машини й щосили стукати дверцятами. Якби він тепер учинив так, вона б гримнула на нього: — "Тіммі, я прошу тебе!" — І тоді б заспокоїлася. Але він вибрався з машини, немов старий дідок, і так недбало прикрив дверцята, що нони ледь клацнули і навіть не зачинилися за заскочку. Якусь мить мати й син стояли нерухомо обабіч машини. Анет могла б заприсягатися, що Тіммі не зробив жодного кроку і навіть не поглянув на неї. Потім вона почула, як він вибіг із гаража.

Анет розсердилась. У свої шість років син добре розумів її. Він знав, що має допомагати матері розбирати пакунки, притримувати двері, відчиняти шафки на кухні, а потім розставляти закуплене в холодильнику. Анет стояла в гаражі й чекала, поки її голова позбудеться жахливих спогадів. Чому Тіммі вибіг із гаража? Вона відчула себе зрадженою — ніби син утік, щоб зберегти, приховати від неї дорогий йому спомин про того хлопчика. Вона згадала перші дні свого материнства, згадала свою зневагу до самої себе за все, що зробила; тоді їй не хотілось і дивитись ні на дитину, яку вона привела на світ, ні на свого чоловіка, який змучився у чеканні; під час вагітності вона була така пригнічена, що після пологів їй стало ще нудніше. Навіщо воно мені, оце дитя? Де я? Що зі мною?

Охоплена жагою кохання, місяць після закінчення коледжу Анет побоювалась, незважаючи на свою вроду, що взагалі ніколи не вийде заміж.