Перше кохання

Присвячено П. В. Анненкову

Гості давно роз'їхались. Годинник пробив пів на першу. В кімнаті лишилися тільки господар, та Сергій Миколайович, та ще Володимир Петрович.

Господар подзвонив і звелів прибрати зі столу.

— Отже, цю справу вирішено,— промовив він, глибше сідаючи в крісло і запаливши сигару,— кожен з нас повинен розповісти історію свого першого кохання. Ваша черга, Сергію Миколайовичу.

Сергій Миколайович, кругленький, з пухкеньким білявим обличчям чоловік, подивився спочатку на господаря, потім звів очі до стелі.

— У мене не було першого кохання,— сказав він нарешті,— я просто почав з другого.

— Як це так?

— Дуже просто.— Мені було вісімнадцять років, коли я вперше почав залицятись до однієї дуже милої панночки; але я упадав коло неї так, ніби це не було для мене чимсь новим — так само, як я упадав потім коло інших. Власне кажучи, вперше й востаннє я закохався років у шість, в свою няню; але це було дуже давно. Подробиці наших стосунків стерлися з моєї пам'яті, та коли б я їх і пам'ятав, кого це може цікавити?

— То як же бути? — почав господар.— В моєму першому коханні теж небагато цікавого; я ні в кого не закохувався до знайомства з Ганною Іванівною, моєю теперішньою дружиною,— і все у нас ішло як по маслу, батьки нас висватали, ми дуже скоро полюбились одне одному — і побрались, не зволікаючи. Моя казка двома словами мовиться. Я, панове, мушу признатись, зачіпаючи питання про перше кохання, покладався на вас, не скажу старих, але й не молодих холостяків. Може, ви нас чим-небудь потішите, Володимире Петровичу?

— Моє перше кохання і справді належить до числа не зовсім звичайних,— відповів, трохи запнувшись, Володимир Петрович, чоловік років сорока, чорнявий, з легкою сивиною.

— А! — промовили господар і Сергій Миколайович в один голос.— Тим краще... Розповідайте.

— Гаразд... проте ні: розповідати я не буду, я не майстер розповідати; виходить сухо і коротко або дуже довго й фальшиво; а коли дозволите, я запишу все, що згадаю, в зошит і прочитаю вам.

Приятелі спершу були не погодились, але Володимир Петрович таки наполіг на своєму. За два тижні вони знову зійшлися, і Володимир Петрович додержав своєї обіцянки.

Ось що стояло в його зошиті.

I

Мені минуло тоді шістнадцять літ. Було це влітку 1833 року.

Я жив у Москві, в моїх батьків. Вони наймали дачу поблизу Калузької застави, проти Нескучного. Я готувався в університет, але працював дуже мало і не поспішаючи.

Ніхто не обмежував моєї свободи. Я робив, що хотів, особливо відколи розстався з останнім моїм гувернером-французом, котрий ніяк не міг звикнути до думки, що він впав "як бомба" (comme une bombe) в Росію, і з лютим виразом на обличчі цілими днями валявся в ліжку. Батько поводився зо мною байдуже-ласкаво; матінка майже не звертала на мене уваги, хоч у неї, крім мене, не було дітей: інші турботи її поглинали. Мій батько, людина ще молода і дуже гарна на вроду, одружився з нею з інтересу; вона була старша за нього на десять років. Сумним було життя моєї матінки: вона безнастанно хвилювалась, ревнувала, сердилась, але не в присутності батька; вона дуже його боялась, а він тримався з нею строго, холодно, відчужено... Я не бачив людини більш вишукано спокійної, самовпевненої і самовладної.

Я ніколи не забуду перших тижнів, що їх я прожив на дачі. Погода стояла чудова; ми переїхали з міста дев'ятого травня, саме на Теплого Миколу. Я гуляв то в саду нашої дачі, то по Нескучному, то за заставою; брав з собою якусь книжку — курс Кайданова, наприклад,— але рідко її розгортав, а більше читав уголос вірші, яких знав дуже багато напам'ять; кров шумувала в мені, і серце мліло,— так солодко і смішно; я все ждав, наче чогось боявся, і всьому дивувався, і весь був напоготові; фантазія буяла й носилась навколо тих самих уявлень, як на світанку стрижі навколо дзвіниці; я замислювався, сумував і навіть плакав; але і крізь сльози, і крізь сум, навіяний то співучим віршем, то красою вечора, проступало, як весняна травиця, радісне почуття молодого, вируючого життя.

У мене був верховий коник, я сам його сідлав і їхав куди-небудь подалі, пускався навскач і уявляв собі, ніби я рицар на турнірі — як весело дув мені у вуха вітер! — або, піднявши обличчя до неба, приймав його осяйне світло і блакить у розкриту душу.

Пригадую, в той час образ жінки, привид жіночого кохання майже ніколи не виникав у ясних обрисах в моїй уяві; але в усьому, що я думав, в усьому, що я відчував, таїлося напівсвідоме, соромливе передчуття чогось нового, несказанно солодкого, жіночого...

Це передчуття, це чекання пройняло всю мою істоту: я дихав ним, воно струменіло по моїх жилах в кожній краплині крові... йому судилося невдовзі збутися.

Дача наша складалася з дерев'яного панського будинку з колонами і двох низеньких флігельків; у флігелі ліворуч містилась малесенька фабрика дешевих шпалер... Я не раз ходив туди дивитись, як десяток худорлявих і скуйовджених хлопчаків у заяложених халатах і з виснаженими обличчями раз у раз вискакували на дерев'яні підойми, що тисли на чотирикутні оцупки преса, і таким чином вагою своїх кволих тіл витискали барвисті візерунки шпалер. Флігельок праворуч стояв порожній і здавався в найми. Якось — тижнів через три після дев'ятого травня — віконниці у вікнах цього флігелька відчинились, показалися в них жіночі обличчя — якась сім'я оселилася в ньому. Пригадую, того самого дня під час обіду матінка спитала дворецького, хто такі наші нові сусіди, і, почувши прізвище княгині Засєкіної, спершу промовила з якоюсь пошаною: "А! княгиня...— А потім додала: — Певно, бідна якась".

— Трьома візниками приїхали,— зауважив, шанобливо подаючи страву, дворецький,— свого екіпажа не мають, та й меблі нікудишні.

— Так,— одказала матінка,— а все-таки краще.

Батько холодно глянув на неї; вона замовкла.

Справді, княгиня Засєкіна не могла бути багатою жінкою: найнятий нею флігельок був такий старий, і малий, і низький, що люди, хоч трохи заможні, не погодилися б оселитися в ньому. А втім, я тоді пропустив це повз вуха. Князівський титул для мене не дуже важив: я недавно прочитав "Розбійників" Шіллера.

II

У мене була звичка бродити щовечора з рушницею в нашому саду і чатувати на ворон. До цих обережних, хижих і лукавих птахів я здавна почував ненависть. Того дня, про який зайшла мова, я теж пішов у сад — і, даремно обійшовши всі алеї (ворони мене впізнали і тільки здалеку уривчасто каркали), випадково наблизився до низького паркана, який відділяв власне наші володіння од вузенької смуги саду, що розкинулась за флігельком і належала до нього. Я йшов похнюпившись. Раптом мені почулися голоси; я глянув через паркан — і скам'янів... Передо мною постало дивне видовисько.

За кілька кроків од мене — на галявині, між кущами зеленої малини — стояла висока, струнка дівчина у смугастій рожевій сукні і з білою хусточкою на голові; навколо неї товпилося четверо молодиків, і вона по черзі стукала їх по лобі тими невеликими сірими квітами, назви яких я не знаю, але які добре відомі дітям: ці квіти утворюють невеличкі торбинки і з тріском розриваються, коли стукнеш ними по чомусь твердому. Молодики так охоче підставляли свої лоби, а в рухах дівчини (я її бачив збоку) було щось таке чарівне, владне, пестливе, насмішкувате й любе, що я мало не скрикнув від подиву й насолоди і, здається, одразу віддав би все на світі, аби тільки й мене ці чарівні пальчики стукнули по лобі. Рушниця моя впала на траву, я все забув, я пожирав очима цей стрункий стан, і шийку, і гарні руки, і злегка скуйовджене біляве волосся під білою хусточкою, і це напівзаплющене, розумне око, і ці вії, і ніжну щоку під ними...

— Юначе, чуєте, юначе,— промовив раптом коло мене чийсь голос,— хіба дозволено дивитися так на чужих панночок?

Я здригнувся, я обімлів... Біля мене за парканом стояв якийсь чоловік з коротко підстриженим чорним волоссям і іронічно поглядав на мене. Цієї самої миті і дівчина обернулась до мене... Я побачив величезні сірі очі на рухливому, жвавому обличчі — і все це обличчя враз затремтіло, засміялося, білі зуби блиснули на ньому, брови якось забавно піднялись... Я спалахнув, схопив з землі рушницю і, переслідуваний дзвінким, але не злим реготом, побіг до себе в кімнату, кинувся в ліжко і затулив обличчя руками. Серце в мені так і підстрибувало; мені було дуже соромно і весело: я відчував не знане досі хвилювання.

Відпочивши, я зачесався, почистився і зійшов униз до чаю. Образ молодої дівчини витав передо мною, серце вже не стрибало, але якось приємно стискалося.

— Що тобі? — зненацька спитав мене батько,— убив ворону?

Я хотів був усе розповісти йому, але стримався і тільки сам до себе усміхнувся. Лягаючи спати, я, не знати для чого, тричі крутнувся на одній нозі, напомадився, ліг і всю ніч спав як убитий. Перед ранком я прокинувся на мить, підвів трохи голову, подивився навколо себе в захваті — і знову заснув.

III

"Як би з ними познайомитись?" — було першою моєю думкою, як тільки я прокинувся вранці. Перед чаєм я подався в сад, але не підходив дуже близько до паркана і нікого не бачив. Після чаю я пройшов кілька разів по вулиці перед дачею — і здалеку заглядав у вікна... Мені привиділося за фіранкою її обличчя, і, переляканий, я мерщій відійшов.

"Однак треба ж якось познайомитись,— подумав я, безтямно походжаючи по піщаній рівнині, що прослалася перед Нескучним,— але як? От у чому питання". Я пригадував найменші подробиці вчорашньої зустрічі: мені чомусь особливо виразно уявилося, як це вона посміялася з мене... Але поки я хвилювався і складав різні плани, доля вже подбала про мене.

Коли мене не було дома, матінка одержала від нової своєї сусідки листа на сірому папері, запечатаному бурим сургучем, що вживається тільки на поштових повідомленнях та на корках дешевого вина. В цьому листі, написаному безграмотною мовою і неохайним почерком, княгиня просила матінку взяти її під свій захист: моя матінка, казала княгиня, була добре знайома з впливовими людьми, від яких залежала її доля і доля її дітей, бо у неї були важливі процеси. "Я довас звиртаюсь,— писала вона,— як благородна дама до благородної дами, дотогож мені приємно скористатися зцієї нагоди".