Персі Грімм

- Вільям Фолкнер -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

Уільям Фолкнер

Персі Ґрімм

У місті Джеферсоні жив собі юнак на прізвище Персі Грімм.

Він мав десь років двадцять п'ять і був капітаном Національної гвардії штату. Він народився в цьому місті й прожив тут усе своє життя, за винятком тих літніх місяців, коли йому треба було виїздити на збори в табори. Через свій молодий вік він не брав участі у першій світовій війні, проте аж 1921 чи 1922 року збагнув, що ніколи не вибачить цього своїм батькам. Його батько, торговець залізними виробами, не розумів його. Він вважав, що хлопчисько просто ледачий і схоже на те, що скоро взагалі пуститься берега. Насправді ж хлопець переживав тяжку трагедію: його мучило усвідомлення того, що він — і не тільки він — народився надто пізно й проґавив той час, коли йому належало бути дорослим, а не дитиною, але не запізно, щоб дізнатися про це з перших рук. І тепер, коли воєнна істерія вже минула, коли ті, що тоді найдужче галасували, ба навіть вони, герої, що воювали і постраждали, почали дивитися один на одного трохи скоса, він не мав з ким порозмовляти, не мав кому вилити душу. Власне, він і бився вперше по-справжньому з одним колишнім солдатом, який заявив, що коли б йому знов довелося йти на війну, він воював би на боці Німеччини проти Франції. Грімм відразу присікався до нього.

— І проти Америки також? — спитав він.

— Так, якби вона з дурного розуму знов почала допомагати Франції.

Грімм, не довго думаючи, вдарив його. Він був нижчий за солдата, а крім того, не мав ще й двадцяти рокії. Відомо було наперед, чим скінчиться бійка, навіть Грімм не сподівався на успіх. Проте він тримався, аж поки сам солдат попросив глядачів угамувати хлопця. Синцями та шрамами, винесеними з тієї бійки, він пишався не менше, ніж згодом військовою формою, за яку так сліпо боровся.

Врятував його новий закон про цивільну оборону. Грімм скидався на людину, що довго блукала навмання по болоті. Здавалося, він не тільки не бачив перед собою стежки, а й знав, що її немає. І раптом перед ним відкрилося нове життя, визначене, ясне. Змарновані в школі роки, коли в нього ніхто не помічав ніякісінького хисту, коли його вважали ледачим, упертим, без краплі шанолюбства, —• ті роки лишились позаду, забулися. Він побачив своє подальше життя, просте й рівне, як порожній коридор, назавжди позбавлене необхідності думати й вирішувати, побачив тягар, який він тепер узяв на плечі й поніс, блискучий, невагомий, войовничий, як його латунні офіцерські відзнаки: благородну, безоглядну віру в фізичну силу і сліпу покору, впевненість у тому, що біла раса вища за будь-які інші, що американці вищі за будь-яких білих, а американці у військовій формі вищі за решту американців і що як плату за цю впевненість, за цей привілей, у нього можуть забрати тільки його життя. На кожне національне свято, що хоч якось було пов'язане з воєнною історією, він одягав свою капітанську форму й виходив до міста. І коли він, проблискуючи снайперським значком (з нього був чудовий стрілець) та погонами, походжав серед цивільних городян, стрункий, з суворим обличчям, на якому проступала войовничість, змішана з сором'язливою хлоп'ячою гордістю, кожен, кому він траплявся назустріч, згадував його бійку з колишнім солдатом.

Він не був членом Американського легіону, проте не з своєї вини, а з вини батьків. Але того суботнього вечора, коли мулата Джо Крістмеса привели з Мотстауна, звинувативши його в тому, що він убив міс Джоанну Берден, Персі Грімм уже встиг навідатись до командира місцевого поста легіону. Його думки, його слова були надзвичайно прості й зрозумілі.

— Ми повинні подбати про порядок, — заявив він. — Хай закон покаже свою силу. Закон і нація. Ніхто з цивільних не має права засуджувати людину на смерть. Ми, солдати Джеферсона, повинні доглянути, щоб усе було як слід.

— А звідки ви знаєте, що в когось є якісь інші наміри? — спитав командир легіону. — Ви, може, щось чули?

— Я не знаю. Я не слухаю, що хто каже.

Він не брехав. Він, видно, був надто байдужий до того, що кажуть або чого не кажуть цивільні, щоб ще й брехати про це.

— Не в тім річ, — повів він далі. — Річ у тім, чи ми, солдати Джеферсона, що носять військову форму, скажемо перші свою думку. Треба тут-таки на місці показати всім тим людям, як на це дивиться уряд Сполучених Штатів. Щоб вони не могли й слова писнути.

Його план був зовсім простий. Сформувати з міських легіонерів загін під його командою, як йому й належало за званням.

— А якщо вони не захочуть, щоб я командував, то мені байдуже. Я можу бути заступником. Або сержантом чи єфрейтором.

Грімм так і думав. Він не гнався за скороминущою славою., Він був надто щирий. Такий щирий, такий простолінійний, що командир легіону втримався від легковажної відмови, яка вже мало не злетіла була з його уст.

— Я все ж таки не думаю, що в цьому буде потреба. А якщо й буде, ми всі виступатимемо як цивільні. Я не можу для такої мети використовувати легіон. Зрештою, ми тепер не солдати. Не думаю, щоб я вдався до таких дій, якби навіть міг.

Грімм глянув на нього — не сердито, а швидше гидливо, як на якусь комаху.

— Ви ж колись також носили форму, — терпляче сказав він. — Я сподіваюся, що ви не скористаєтесь своєю владою, щоб перешкодити мені поговорити з ними. правда ж? Як з прпватнп-ми особами.

— Ні, не скористаюся. Та й, зрештою, я не маю такої влади.

Але пам'ятайте: тільки як з приватними особами. Мого прізвища не називайте.

І тоді Грімм завдав йому удару.

— А я й не думав називати вашого прізвища. — сказав він і пішов.

Це було в суботу близько четвертої. До кінця дня Грімм устиг обійти ті крамниці й контори, де працювали члени легіону, тому надвечір у нього набралося вже доволі таких самих, як і він, розпалених людей, щоб скласти з них добрий загін. Він був невтомний, стриманий, але наполегливий, у ньому вчувалося щось невідпорне, пророче. Та в одному питанні всі новобранці були на боці Свого командира: ця справа не стосувалася офіційного призначення легіону. Потім без якихось особливих зусиль він домігся своєї початкової мети: став командиром. Поки настав час вечеряти, він зібрав їх усіх, поділив на групи, призначив офіцерів і штаб; тепер наймолодші, ті, що не воювали у Франції, запалилися остаточно. Він звернувся до них з короткою, спокійною промовою:

— Лад... правосуддя... нехай люди бачать, що ми носимо форму Сполучених Штатів... І ще одне. — На мить він удався до панібратства, як той командир полку, що знає своїх солдатів на ім'я: — А це вже на ваш розсуд, хлопці. Як ви скажете, так я й зроблю. Я думаю, що буде добре, коли я залишуся у формі, аж поки все скінчиться. Хай бачать, що тут присутній не тільки дух дядька Сема, а й він сам.

— Але ж його тут нема, — відразу заперечив котрийсь із новобранців; він дотримувався того самого погляду, що й командир.

який, до речі, був відсутній. — Все-таки уряд тут ні до чого. Кеннеді це може не сподобатись. Це ж справа Джеферсона. а не Вашінгтона.

— Нічого, сподобається,— відповів Грімм.— Навіщо ж тоді існує ваш легіон, як не на те, щоб захищати Америку й американців?

— Ні, — підхопив ще один. — Мені здається, що не треба влаштовувати з цієї справи параду. Можна і без нього зробити все, що ми хочемо. Навіть ще й краще. Правда ж, хлопці?

— Гаразд, я зроблю так, як ви кажете, — погодився Грімм. — Але нехай кожен візьме пістолет. Через годину ми влаштуємо невеличкий огляд зброї. Зберемося тут.

— А що скаже Кеннеді про наші пістолети? — спитав хтось.

— Про це я сам домовлюся, — відповів Грімм. — Отже, через годину приходьте сюди зі зброєю.

Він відпустив усіх, а сам подався тихим майданом до контори шерифа. Там йому сказали, що шериф удома.

— Вдома? — перепитав Грімм. — У такий час? Що ж він робить тепер удома?

— Мабуть, вечеряє. Такому здорованеві треба їсти та й їсти.

— Вдома, — ше раз сказав Грімм. Він не блиснув люто очима.

тільки на обличчі в нього з'явився той самий холодний, незворушний вираз, з яким він дивився на командира легіону. — Вечеряє...

Грімм повернувся й швидко вийшов. Він знов перетнув порожній майдан, тихий майдан, на якому нікого не було, бо мешканці мирного міста в мирній державі мирно вечеряли в себе за столом.

Він пішов до шерифа додому. Шериф відразу сказав: "Ні".

— Щоб оце п'ятнадцять чи двадцять бельбасів вешталося по майдані з пістолетами в кишенях? Ні й ще раз ні! Цього не буде.

Не буде. Я не дозволю. Не заважай мені, я сам упораюся з цією справою.

Якусь мить Грімм ще дивився на шерифа, тоді повернувся й швидко пішов геть.

— Що ж, — сказав він, — як хочете. Я не заважатиму вам, але й ви мені не заважайте.

Це була не погроза. Надто рівно, остаточно і безсторонньо звучали його слова. Він швидко віддалявся. Шериф якусь хвилю дивився йому вслід, тоді гукнув його. Грімм обернувся.

-Свій пістолет також залиш удома, чуєш? — сказав шериф.

Грімм не озвався, він пішов своєю дорогою. Шериф, насупившись, стежив за ним поглядом, поки його було видно.

Того вечора шериф після вечері повернувся до міста, чого не робив уже багато років, хіба що була якась особливо нагальна потреба. .Там він побачив пікети з Гріммових людей: один стояв біля в'язниці, другий — біля будинку суду, а третій наглядав за майданом і прилеглими до нього вулицями. Шерифові сказали, що решта їх — зміна — чекали в конторі продажу бавовни, де працював Грімм. Там у них була канцелярія і штаб. Шериф зустрів Грімма на вулиці — той саме перевіряв вартових.

— Ану ходи сюди, хлопче, — сказав він.

Грімм спинився. Він не рушив з місця, і шериф сам підійшов до нього. Він поплескав товстою рукою Грімма по стегні й мовив:

— Я ж тобі наказував залишити цю штуку вдома.

Грімм нічого не відповів: він незворушно дивився на шерифа.

— Ну що ж, — зітхнув шериф, — коли не хочеш, то доведеться призначити тебе своїм помічником з обмеженими повноваженнями. Але ти навіть не показуй нікому пістолета, поки я тобі не звелю. Чуєш?

— Певне, що не покажу, — відповів Грімм. — Ви хочете, щоб я не витягав пістолета, поки не виникне потреби.

— Сказано тобі, не витягай, поки я не звелю, — мовив шериф.

— Певне, — відповів Грімм, спокійно, терпляче, згідливо. — Я ж те саме кажу. Не хвилюйтесь. Я буду на місці.

Пізніше, коли місто затихло, коли спорожнів кінотеатр і аптеки одна за одною позачинялися, люди з його загону також почали розходитись.