Плавучий острів

Жуль ВЕРН ПЛАВУЧИЙ ОСТРІВ

Роман

ЧАСТИНА ПЕРША

1. КОНЦЕРТНИЙ КВАРТЕТ

Якщо подорож почалася погано, рідко буває, щоб вона добре скінчилася. В усякому разі, такої думки могли б з повною підставою дотримуватися четверо музикантів, чиї інструменти валяються зараз на землі. Справді, карета, в яку їм довелося пересісти на останній залізничній станції, раптово перекинулася на узгір’ї.

— Поранених немає ?.. — запитує перший з них, швидко схоплюючись на ноги.

— Я відбувся подряпиною, — відповідає другий, потираючи щоку, порізану осколком скла.

— А я — садном, — каже третій, у якого на нозі проступило кілька крапель крові.

Загалом, все це дрібниці.

— А моя віолончель ?.. — вигукує четвертий. — Тільки б з віолончеллю нічого не трапилося.

На щастя, футляри інструментів у повній цілості. Ні віолончель, ні обидві скрипки, ні альт не постраждали, хіба що доведеться їх заново налаштувати. Адже ці інструменти створені кращими майстрами!

— Проклята залізниця! Так підвела нас на півдорозі!.. — каже один.

— Проклята карета! Вивалила нас в такому пустельному місці!.. — відповідає інший.

— І як раз, коли насувається ніч, — додає третій.

— Добре, що наш концерт призначений тільки на післязавтра! — зауважує четвертий.

І потішаючись над власною невдачею, наші музиканти витончуються в найкумеднітттих жартах. Один з них, як звичайно використовує в своїх дотепах музичні вирази і прорікає:

— Не дурно було б транспонувати наш квартет в іншу... карету!

— Пеншіна, перестань! — перериває його один з товаришів.

— Починаємо в мінорі, — не вгамовується Пеншіна.

— Та замовкнеш ти нарешті?..

Але Пеншіна насмілюється додати:

-... І наскільки я розумію, в скрипучому ключі!

Подорож і справді йшла зі скрипом і ускладненнями, в чому читач скоро сам зможе переконатися.

Все це сказано було по-французьки, але могло бути вимовлене й англійською мовою, бо члени нашого квартету завдяки частим роз’їздам по англосаксонським країнам володіють мовою Вальтера Скотта і Купера, як своїм рідним. Ось чому до свого візника вони звертаються по-англійськи.

Бідолаха постраждав найбільше, тому що, коли зламалася передня вісь, він зірвався з козел. Втім, він відбувся ударами не дуже серйозними, але досить болючими. Однак через вивих ноги він не в змозі пересуватися. Значить, необхідно знайти якийсь спосіб доставити його до найближчого селища.

І справді, просто диво, як всі залишилися живі. Дорога звивається в гористій місцевості, то над глибокими проваллями, то вздовж галасливих потоків, які часом з великими труднощами доводиться переїжджати убрід. Якби передня вісь зламалася при спуску, можна не сумніватися в тому, що карета перекинулася б у прірву, прямо на скелі, що стирчать в її глибині, і тоді навряд чи кому —небудь з мандрівників вдалося б залишитися в живих.

Як би там не було, але карета прийшла в непридатність. З двох коней один, вдарившись головою об гострий камінь, хрипить на землі. Інший отримав досить важку рану в стегно. Отже, ні екіпажу, ні коней.

Загалом, не щастить чотирьом артистам на дорогах Нижньої Каліфорнії. Два події за одну добу... тут мимоволі станеш філософом...

Столиця штату, Сан-Франциско, вже тоді мала пряме залізничне сполучення з Сан-Дієго, який розташований майже на рубежі старої каліфорнійської провінції. В це досить велике місто і прямували четверо мандрівників, щоб через день дати там концерт, про який було заздалегідь оголошено. У місті з нетерпінням очікували знаменитих артистів. Їх потяг, який напередодні вирушив з Сан —Франциско, був уже за якихось п’ятдесят миль від Сан-Дієго, коли трапилася перша затримка, або, як висловився найвеселіший член квартету, "коли вони вперше збилися з такту" (можна пробачити такий вираз тому, хто свого часу отримував нагороди за успіхи в сольфеджіо).

Вимушена затримка на станції Паскаль сталася тому, що залізничне полотно на протязі трьох-чотирьох миль було розмито рікою, яка раптово вийшла з берегів. Продовжувати подорож залізницею виявилося неможливим, оскільки розлив стався лише кілька годин назад і переправа в цьому місці ще не була налагоджена.

Доводилося вибрати одне з двох: або чекати, поки відновлять залізничний шлях, або найняти в найближчому ж селищі який-небудь екіпаж до Сан-Дієго.

На цьому останньому рішенні квартет і зупинився. У сусідній селі вони виявили щось на зразок старого ландо, незручного, з поїденою міллю оббивкою і порядком-таки розбитого. Найняли його у власника за приступну ціну, спокусили кучера обіцянкою добре дати на чай і пустилися в дорогу, захопивши інструменти, але без багажу. Було близько другої години дня, і до сьомої вечора їхали не відчуваючи особливих труднощів і втоми. І тут-то музиканти збилися з такту вдруге: карета перекинулася, та так невдало, що їхати в ній далі виявилося неможливим.

А квартету залишається ще миль двадцять до Сан —Дієго!

Але питається: чому четверо музикантів, французи за національністю до того ж парижани, опинилися в немислимих каліфорнійських нетрях?

Чому?.. Зараз ми коротко розповімо про це, а заодно і змалюємо швидкими рисами наших чотирьох віртуозів, яких випадок, як навіжений режисер, вводить в число діючих осіб цієї надзвичайної історії.

Протягом даного року — важко з точністю вказати, якого саме з найближчих тридцяти років, — Сполучені Штати Америки подвоїли кількість зірок на своєму державному прапорі. Зараз вони досягли вершини господарського розвитку, поширивши свою владу на Канадський домініон до крайніх меж Льодовитого океану, на мексиканські, гватемальські території, землі Гондурасу, Нікарагуа, Коста-Ріки до самого Панамського каналу. У той же час загарбники —янкі стали виявляти пристрасть до мистецтва, і якщо їхня продукція в області витонченого залишається кількісно дуже скромною, якщо їх національний геній все ще не здатний проявити себе в живописі, скульптурі і музиці, то принаймні смак до творів мистецтва — явище у них широко поширене. На вагу золота скуповуються картини старовинних і сучасних майстрів для поповнення приватних або державних зібрань, і запрошуються за величезні гроші знамениті співаки, драматичні артисти і найталановитіші музиканти.

Що стосується музики, то меломани Нового Світу спершу захоплювалися Мейєрбером, Галеві, Гуно, Берліозом, Вагнером, Верді, Массе, Сен-Сансом, Рейєром, Массне, Делібом — знаменитими композиторами другої половини XIX століття. Потім потроху до них стала доходити також більш серйозна творчість Моцарта, Гайдна, Бетховена, і вони стали заглиблюватись у витоки того піднесеного мистецтва, яке потужним потоком захопило все XVIII століття. Після опер — музичні драми, після музичних драм — симфонії, сонати, оркестрові сюїти. І як раз в той час, про який у нас йде мова, різні штати Конфедерації до безумства захопилися сонатою. За повну ноту в сонаті платили по двадцять доларів, за другі частки — по десяти і по п’яти доларів за четверті.

І ось, дізнавшись про це повальне захоплення, чотири віртуоза вирішили відправитися в Сполучені Штати Америки за багатством і славою. Четверо друзів, вихованці консерваторії, були добре відомі в Парижі і дуже ціновані любителями так званої "камерної музики", до останнього часу мало поширеної в Північній Америці. З якою рідкісною досконалістю, з якою дивовижною зіграністю, з яким глибоким почуттям виконували вони твори Моцарта, Бетховена, Мендельсона, Гайдна, Шопена, написані для струнного квартету — тобто для першої скрипки, другої скрипки, альта і віолончелі! Без зайвого шуму, без всякого присмаку ремісництва, і притому яке бездоганне виконання, яка виняткова майстерність! Успіх, який випав на долю нашого квартету, пояснюється тим легше, що до цього часу публіка почала вже втомлюватися від потужних симфонічних оркестрів. Нехай музика всього лише художньо впорядковані коливання звукових хвиль, —краще все-таки, щоб ці коливання не перетворювалися в оглушливу бурю.

Словом, наші чотири концертанта вирішили долучити американців до невимовно солодкої принади камерної музики. Отже, вони вирушили в Новий Світ, і протягом двох років янкі-меломани не шкодували для них ні оплесків, ні доларів. Їх музичні ранки та вечори старанно відвідувалися публікою. Концертний квартет — під такою назвою вони виступали — ледве встигав відгукуватися на запрошення з багатьох приватних будинків. Без нього не обходилося жодне свято, жодне зібрання, жоден раут, жодне чаювання, навіть ні один прийом на відкритому повітрі, хоч трохи гідні суспільної уваги. Завдяки такому повальному захопленню члени зазначеного квартету поклали собі в кишені неабиякі грошові суми, які, спочивай вони в сейфах нью-йоркського банку, склали б вже порядний капітал. Але чому б не зізнатися відверто? Наші американізовані парижани витрачають гроші без оглядки! Вони і не думають про те, щоб збирати, ці принци смичка, королі чотирьох струн! Їм подобається життя, повне пригод, вони впевнені в тому, що скрізь і завжди знайдуть хороший прийом і хороший заробіток — від Нью-Йорка до Сан-Франциско, від Квебека до Нового Орлеана, від Нової Шотландії до Техасу, нарешті — вони ж самі не так вже й далекі від богеми, яка є найстарішою, найбільшою чарівною, найулюбленішою, гідною заздрощів "провінцією" нашої старої Франції!

Мабуть, пора назвати кожного з них по імені та представити тим з наших читачів, які не мали і ніколи не будуть мати задоволення їх почути.

Івернес — перша скрипка; йому тридцять два роки, зріст вище середнього, у нього не за віком струнка фігура, біляві, кучеряві на кінцях волосся, гладко виголене обличчя, великі чорні очі, довгі пальці, наче створені для того, щоб спритно охоплювати гриф Гварнері. Завжди витончено одягнений, Івернес любить драпіруватися в темний плащ і франтувати в шовковому циліндрі, він, можливо, не проти похизуватися і у всякому випадку легковажніший всіх в цій компанії. Він зовсім не стурбований міркуваннями вигоди і по натурі справжній артист, захоплений шанувальник усього прекрасного, талановитий віртуоз з великим майбутнім.

Фрасколен — друга скрипка — тридцяти років. Середній ріст і схильність до повноти завдають йому чимало прикрощів, і в нього темне волосся і борода, велика голова, чорні очі, довгий ніс з ніздрями що роздуваються і червоними мітками від пенсне в золотій оправі з товстими скельцями — він дуже короткозорий і не може обійтися без пенсне.