По багряному сліду

- Артур Конан Дойл -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+

ЧАСТИНА ПЕРША

Із спогадів Джона Г. Уотсона, доктора медицини, відставного військового лікаря

Розділ І

МІСТЕР ШЕРЛОК ХОЛМС

У 1878 році я здобув ступінь доктора медицини в Лондонському університеті і виїхав до, Нетлі на курси військових хірургів. Скінчивши там навчання, я був прикомандирований до П'ятого Нортумберлендського стрілецького полку як помічник хірурга. Полк на той час стояв в Індії, і раніше ніж я встиг до нього приєднатися, почалася друга Афганська війна. Висадившись у Бомбеї, я довідався, що мій корпус перебрався через перевали і був уже глибоко на території противника. Однак я разом з багатьма іншими офіцерами, що були в такому ж становищі, вирушив навздогін і щасливо дістався Кандагара, де знайшов свій полк і одразу ж приступив до виконання своїх нових обов'язків..

Ця кампанія принесла славу й. підвищення по службі багатьом, але мені — нічого, крім лиха та нещастя. Мене перевели з мого полку до беркширців, з якими я й брав участь у фатальній битві під Мейваном. Там афганська куля влучила мені в плече, потрощила кістку і зачепила підключичну артерію. Я потрапив би де рук жорстоких газі[1], якби не відданість і відвага, проявлена моїм ординарцем Мерреєм, що поклав мене на коня і благополучно доставив до британських окопів.

Виснаженого від болю і знесиленого тривалими поневіряннями, перевезли мене з великим обозом поранених до центрального госпіталю в Пешаварі. Я одужав і вже так зміцнів, що міг ходити по палатах і навіть ніжитися в сонячному промінні на веранді, аж тут черевний тиф, прокляття наших індійських володінь, знову звалив мене з ніг. Кілька місяців моє життя було в безнадійному стані, а коли я опритомнів і почав одужувати, то був такий кволий і немічний, що консиліум лікарів вирішив, не гаючи ні одного дня, відіслати мене назад до Англії. І ось мене відправили на транспортному судні "Оронтес", а через місяць я висадився на Портсмутській пристані. Здоров'я моє було безповоротно втрачене, але зате я мав дозвіл від по-батьківськи дбайливого уряду присвятити наступні дев'ять місяців спробам його поправити.

В Англії я не мав ні знайомих, ні родичів і був вільний, як вітер, або вільний так, як дозволяють це людині 11 шилінгів і 6 пенсів[2] на день. За таких обставин мене, зрозуміло, приваблював Лондон, ця велика помийна яма, до якої плинуть без упину всі гультяї та нероби імперії. Там я спинився на якийсь час у готелі на Стренді, вів" жалюгідне, безглузде життя і розкидався грішми набагато щедріше, ніж слід було. Стан моїх фінансів викликав тривогу, і скоро я усвідомив, що мені доведеться покинути столицю і жити десь у глухому селі або ж зовсім змінити спосіб життя. Вибравши останнє, я вирішив залишити готель і поселитися в якомусь менш показному і дешевому приміщенні.

Того ж дня, коли я прийняв це рішення, я стояв біля ресторану "Критеріон", як раптом хтось поплескав мене по плечу. Обернувшись, я впізнав молодого Стемфорда, що був у мене санітаром у Бартсі. Дружнє обличчя у великій пустелі Лондона — справді приємне видовище для самотньої людини. В минулому Стемфорд ніколи не був мені близьким приятелем, але тепер я захоплено привітав його, та й він, здавалося, теж дуже зрадів, побачивши мене. На радощах я попросив його поснідати зі мною на Голборні, і ми вирушили туди в екіпажі.

— Що з вами, Уотсон? — спитав з неприхованим подивом Стемфорд, коли ми поторохтіли людними лондонськими вулицями. — Ви худий, як тріска, і темний, мов горіх.

Я коротко змалював йому свої пригоди і ледве встиг скінчити розповідь, як ми вже були на місці.

— Бідолаха! — сказав він співчутливо, наслухавшись про всі мої нещастя. — Що ж ви думаєте робити далі?

— Підшукую житло, — відповів я. — Намагаюсь розв'язати проблему: чи можна найняти щось путяще за помірну ціну.

— Дивна річ, — зауважив мій супутник, — ви другий, від кого я чую сьогодні ці слова.

— А хто був перший? — спитав я.

— Один чолов'яга, який працює в хімічній лабораторії при лікарні. Він сьогодні вранці бідкався, що не може знайти собі напарника на якусь хорошу квартиру, бо для його кишені вона надто дорога.

— Та ну?! — зрадів я. — Коли він справді хоче з кимось розділити квартиру й витрати, то я йому якраз підійду. Мені краще жити з компаньйоном, ніж самому.

Молодий Стемфорд якось дивно позирнув на мене поверх бокала.

— Ви ще не знаєте Шерлока Холмса, — сказав він. — Можливо, ви й не захочете такого компаньйона.

— А хіба він що?

— О, нічого особливого. Просто він трохи дивак-ентузіаст певних галузей науки. Але наскільки я його знаю, він досить пристойна людина.

— Певно, студент-медик? — спитав я.

— Ні, я не маю ніякого уявлення, чим він займається. Здається, він добре розуміється в анатомії, першокласний хімік; але, по-моєму, ніколи не вивчав медицини систематично. Вчився він похапцем і безладно, проте осягнув безліч незвичайних знань, які здивували б професорів.

— Ви ніколи не питали його, чим він захоплюється? — поцікавився я.

— Ні. З нього це нелегко витягти, хоч він буває досить товариським, коли йому заманеться.

— Я б хотів з ним познайомитися, — сказав я. — Якщо вже з кимось жити, то краще хай це буде людина працьовита і врівноважена. Не з моїм здоров'ям терпіти галас і метушню. Я мав їх досить в Афганістані, ще й досі видихаю. Як би мені познайомитися з цим вашим приятелем?

— Він, напевне, в лабораторії, — відповів мій супутник. — Він або уникає цього місця тижнями, або працює там з ранку й до ночі. Якщо хочете, ми заїдемо туди після сніданку.

— Неодмінне, — відповів я, і розмова пішла в іншому напрямі.

Коли ми з Голборна попрямували до лікарні, Стемфорд розповів мені ще дещо про джентльмена, з яким я мав намір разом оселитися.

— Не нарікайте на мене, якщо не уживетеся з ним, — сказав він. — Я не знаю про нього нічого більше, крім того, що довідався під час коротких зустрічей в лабораторії. Ви самі запропонували цю угоду — тож не звалюйте відповідальності на мене.

— Якщо у нас не клеїтиметься, то неважко буде й розпрощатися, — відказав я. — Мені здається, Стемфорд, — додав я, подивившись пильно на свого супутника, — що ви неспроста умиваєте руки в цій справі. У цієї людини такий важкий характер, чи що? Кажіть уже прямо.

— Не так легко сказати несказанне, — засміявся Стемфорд. — Холмс, як на мене, просто вчений сухар — навіть аж черствий. Він вам залюбки дасть крихітку найновішого алкалоїду — без лихої думки, розуміється, а просто ради експерименту, щоб скласти точне уявлення про його дію. Слід віддати справедливість, Холмс і сам прийняв би його з такою ж готовністю. Він явно має нахил до чітко визначеної і точної науки.

— От і добре.

— Так, але це може зайти надто далеко. Коли він починає бити палицею трупи в анатомічному театрі, то це вже стає якимось дивацтвом.

— Бити трупи?

— Так, щоб перевірити, чи можна викликати синяки після смерті. Я на власні очі бачив його за цим заняттям.

— І, кажете, він не медик?

— Ні. Бог його знає, що він там вивчає. Але ми прийшли, так що дивіться тепер уже самі.

Поки він говорив, ми звернули в тісний провулок і пройшли через вузькі бічні двері до флігеля великої лікарні. Я знав це місце, і мене не треба було вести, коли ми піднялися непривітними кам'яними сходами і попрямували довгим вибіленим коридором повз численні сіро-коричньові двері. Біля самого кінця склепінчастий коридор повертав до хімічної лабораторії.

Це була висока кімната з безліччю пляшечок, вишикуваних в ряд або сяк-так притулених. Широкі низькі столи були розставлені безладно і щетинилися ретортами, пробірками й маленькими бунзенівськими пальничками з блакитним мерехтливим полум'ям. У кімнаті був один лише чоловік, що схилився над віддаленим столом, заглиблений у свою роботу. Почувши наші кроки, він озирнувся і схопився з радісним вигуком:

— Знайшов! Знайшов! — кричав він моєму супутникові, підбігаючи з пробіркою в руці до нього. — Я знайшов реактив, який осаджується гемоглобіном і більше нічим.

Якби цей чоловік відкрив золоту копальню, його обличчя не могло б сяяти більшою радістю.

— Доктор Уотсон, містер Шерлок Холмс, — познайомив нас Стемфорд.

— Дуже приємно, — промовив той сердечно, хапаючи мою руку з силою, якої я від нього не сподівався. — Ви, бачу, побували в Афганістані.

— А як ви про це дізналися? — спитав я здивовано.

— Не має значення, — сказав він, задоволено посміхаючись. — Ідеться про гемоглобін. Вам, звичайно, зрозуміла важливість цього відкриття?

— Це, безперечно, цікаво з точки зору хімії, — відповів я, — але практично…

— Ну, чоловіче, це найпрактичніше відкриття в судовій медицині за останні роки. Хіба ви не бачите, що це дасть нам безпомилкову пробу на кров'яні плями? Ідіть-но сюди! — Він рвучко схопив мене за рукав піджака і потяг до столу, за яким працював.

— Візьмімо трохи свіжої крові, — говорив він, штрикаючи довгою голкою свій палець і висмоктуючи добуту краплину крові хімічною піпеткою. — Тепер додаймо цю невелику кількість крові до літра води. Ви бачите, що в результаті суміш має вигляд чистої води. Пропорція не може бути більша, ніж один до мільйона. Однак я не маю ніякого сумніву, що ми дістанемо характерну реакцію.

Кажучи це, він вкинув до посудини кілька білих кристалів, а потім додав дві-три крапельки прозорої рідини. В одну мить розчин набрав тьмяного брунатно-червоного відтінку, і коричньовий порошок осів на дно скляної банки.

— Ха! Ха! — зареготав Холмс, плещучи в долоні, як дитина, захоплена новою іграшкою. — Ну, як воно?

— Це, здається, дуже тонка проба, — зауважив я.

— Прекрасна! Прекрасна! Стара гваякова проба була дуже груба й невиразна. Таким же є і дослідження кров'яних тілець під мікроскопом. Воно нічого не варте, якщо плями кількагодинної давності. Ну, а ця нібито діє однаково добре, незалежно від того, чи це кров стара, чи нова. Якби науці вже була відома ця проба, то сотні людей, які зараз вільно гуляють собі по світу, давно поплатилися б за свої злочини.

— Звичайно! — підтакнув я.

— Кримінальні справи здебільшого залежать саме від цього. Людину підозрівають у вбивстві, може, через кілька місяців після того, як його вчинено. Оглянули її білизну, одяг і виявили на них рудуваті плями. Але що це — плями бруду, плями іржі чи плями від фруктів, чи може щось інше? Це питання збило з пантелику не одного експерта.