Покинута

Покинута

Оноре де Бальзак

Переклав Віктор Шовкун у 1989 р.

Герцогині д'Абрантес

її відданий слуга Оноре де Бальзак.

Париж, серпень 1835 р.

Ранньої весни 1832 року паризькі лікарі послали в Нижню Нормандію одного молодика, що тільки-но оклигав від тяжкої хвороби, до якої спричинилася перевтома — чи то від надмірних занять науками, чи то від надто бурхливого життя. Для остаточного одужання йому був необхідний цілковитий відпочинок, здорове харчування, прохолодний клімат і відсутність сильних переживань. Отже, родючі ниви Бессена і блякле провінційне життя мали сприяти поліпшенню його здоров'я. Він приїхав у Байє, прегарне містечко, розташоване за два льє від моря, до однієї із своїх кузин, що прийняла його з гостинністю, властивою людям, які звикли жити в самотині і для яких приїзд родича або друга — щаслива подія.

За винятком тих або тих місцевих звичаїв усі малі містечка схожі одне на одне. І після кількох вечорів, перебутих у своєї кузини пані де Сент-Север або в осіб, що складали її товариство, молодий парижанин барон Гастон де Нюей уже добре вивчив людей цього обраного кола, які, на їхню власну думку, уособлювали все місто. Гастон де Нюей побачив навколо себе той самий незмінний набір дійових осіб, що його спостерігачі завжди знаходять у численних столицях колишніх держав, з яких складалася в давнину Франція.

Першою тут усі вважають родину, чия вельможність — хай навіть про це нікому й не відомо уже на відстані в п'ятдесят льє — у межах департаменту ні в кого не викликає сумніву і сягає в глибоку давнину. Така королівська династія в мініатюрі у своїх далеких розгалуженнях споріднена — хоч ніхто про це й не здогадується — з Наварренами, із Гранльє, торкається Кадіньянів, зачіпає Бламонів-Шоврі. Голова цього знатного роду — неодмінно завзятий мисливець. Людина невихована, він усіх пригнічує аристократичністю свого імені; він через силу терпить супрефекта, податки сплачує неохоче, не визнає жодної із нових властей, створених дев'ятнадцятим століттям; він вважає політичним жахіттям той факт, що перший міністр французького уряду — не дворянин. Його дружина розмовляє голосно й висловлюється категорично, вона мала поклонників, але щороку перед Великоднем бере причастя; своїх дочок виховує погано і вважає, що вельможність роду — для них достатній посаг. Ні дружина, ні чоловік не мають найменшого уявлення про сучасну розкіш: лівреї слуг, срібло, меблі, екіпажі — усе в них старомодне, старомодні вони також у звичаях та в мові. Проте ця любов до старовинної пишноти поєднується в них із провінційною ощадливістю. Одне слово, це те ж таки давнє дворянство, але без васальних податків, без гончаків і без гаптованих золотом камзолів; усі вони хизуються один перед одним, усі віддані своєму монархові, хоч і не бувають при дворі. Своєрідність цієї нікому не відомої історичної фамілії схожа на своєрідність старовинних гобеленів. В родині неодмінно доживає віку який-небудь дядько чи брат, генерал-лейтенант, оперезаний червоною орденською стрічкою, колишній царедворець, який супроводжував маршала Рішельє у Ганновер і якого ви знайдете тут, як знаходять загублений пожовклий аркуш із памфлету часів Людовіка XV.

З цими викопними вельможами суперничає інша родина, багатша, але не така знатна й старовинна. Чоловік і дружина протягом двох зимових місяців живуть у Парижі, звідки привозять невимушеність у розмові та спогади про скороминущі захоплення. Дружина вбирається дуже ошатно, але надто маніриться і завжди відстає від столичних дам. А проте вона любить посміятися з провінційкого невігластва сусідів; у неї модне срібло, вона держить грумів, лакеїв-негрів, камердинера. Її старший син їздить у власному кабріолеті, б'є байдики, йому дістанеться у спадок майорат1 . Молодший син служить аудитором у державній раді. Батько родини добре обізнаний з урядовими інтригами, він розповідає анекдоти про Людовіка XVIII і про пані дю Келя. Свій капітал він вкладає з п'яти відсотків річних, уникає розмов про сидр, але часом його опановує манія до точного підрахунку чужих маєтностей; він член генеральної ради, замовляє костюми в Парижі, носить орден Почесного легіону. Одне слово, цей дворянин збагнув дух Реставрації й знає, як поживитися з парламентського устрою, проте його роялізм не такий безкорисливий, як роялізм родини, що з нею він суперничає. Він отримує "Газетт" і "Деба". Перша родина читає лише "Котідьєн"2 .

Єпископ — колишній головний вікарій — підтримує добрі взаємини з обома цими впливовими сімействами, і ті віддають належне його священному санові, але іноді дають йому відчути мораль, яку Лафонтен виразив у відомій байці "Осел із святими мощами"3 . Адже його превелебність — не дворянського роду.

Далі йдуть світила другої величини, дворяни з рентою в десять-дванадцять тисяч ліврів, які в минулому служили або на флоті, або в кавалерії, або ніде. Тепер вони верхи розгулюють по дорогах, схожі чи то на священиків, що везуть святі дари, чи то на збирачів податків. Майже всі вони колись побували або в пажах, або в мушкетерах, і тепер мирно доживають віку в своїх маєтках, більше зацікавлені рубкою лісу або сидром, ніж тим, утримається чи не втримається монархія. Проте вони люблять потеревенити про хартію та лібералів між двома партіями у віст або під час гри в триктрак, після того як підрахують посаги наречених та всіх переженять відповідно до родоводів, що їх вони знають напам'ять. Їхні дружини вдають із себе придворних дам, вони гордо роз'їжджають у своїх плетених з лози кабріолетах і вважають себе розкішно вдягненими, коли закутаються в шаль та надінуть чепчик; вони купують після тривалих обговорень по два капелюшки на рік і отримують їх із Парижа з оказією. Як правило, вони доброчесні та балакучі.

Біля цих головних представників аристократичного люду проживають ще дві-три старі діви шляхетного поріддя, які успішно розв'язали проблему перетворення людської істоти на кам'яного ідола. Вони ніби вкарбувались у ті будинки, де ви їх зустрічаєте. Їхні обличчя, убори зливаються з домашньою обставою, з містом, з провінцією, вони охоронниці місцевих традицій, пам'яті, духу. В них є щось несхитно-монументальне, але вони вміють доречно всміхнутися чи похитати головою і вряди-годи кинути слівце, яке вважається дотепним.

Кілька багатих буржуа проникли в це мініатюрне Сен-Жерменське передмістя завдяки своїм статкам або аристократичним переконанням. Про них звичайно кажуть: "У цього хлопця світла голова",— хоч "хлопцеві" уже за сорок. І висувають їх у депутати. Досить часто їм протегують старі діви, про що, звісно, ходять різні плітки.

І, нарешті, в це обране товариство допускають кількох священнослужителів — одних за їхній сан, інших — за розум. Знудившись у власному колі, вельможне панство іноді вводить у свої салони й міщан, як ото пекар кладе в тісто дріжджі.

Сукупність думок та поглядів, що накопичуються в цих головах, складається з певної кількості старовинних уявлень, до них домішуються кілька нових, і ця жуйка спільно пережовується щовечора. Наче хвильки в малій затоці, їхні пусті фрази то накочуються, то відкочуються в своєму одноманітному русі, в щоденному припливі й відпливі. Той, кому довелося почути їхню балачку, почує те саме і завтра, і через рік, і завжди, їхні міркування про земні події утворюють ніби застиглу схоластичну систему, до якої ніхто не спроможний додати бодай дрібку живої думки. Життя цих обмежених людей обертається в колі звичок, так само незмінних, як незмінні їхні погляди на релігію, на політику, на мораль, на літературу.

Якщо в цей замкнений куточок допускають чужинця, то кожен не без іронії скаже йому: "В нас ви не знайдете блиску вашого паризького світу!" І кожен осудить спосіб життя своїх сусідів, намагаючись переконати співрозмовника, що він становить виняток у цьому товаристві й марно намагається внести в нього живий струмінь. Та якщо, на своє лихо, прибулець яким-небудь зауваженням підтвердить думку, що її вони дотримуються одне про одного, його зразу ж таки оголосять людиною злою, без сорому й совісті — тобто справжнім парижанином, розбещеним, як і всі парижани.

Коли Гастон де Нюей потрапив у цей крихітний замкнений світ, де суворо дотримувались етикету, де всі прояви життя були суворо впорядковані, де кожен знав про кожного геть усе, де вельможність та маєтність оцінювалися за курсом біржових акцій, який друкують на останній сторінці газет, йому вже заздалегідь дали точну оцінку, зваживши його на непомильних терезах місцевої громадської думки. Гастонова кузина пані де Сент-Север уже повідомила про розміри статку свого родича, про те, які в нього надії на спадщину, описала його родовід, усіляко вихваляла його зв'язки, світську невимушеність та скромність. Його чекав саме такий прийом, на який він мав право сподіватися, його зустріли як людину знатного роду, проте без церемоній, адже він прожив на світі лише двадцять три роки. Але деякі юні особи та деякі матері негайно почали стріляти на нього очима. Адже його маєток у долині Ож давав вісімнадцять тисяч ліврів річного прибутку, а рано чи пізно батько мав залишити йому замок Манервіль з усіма угіддями. Що ж до його освіти, перспектив на політичну кар'єру, чеснот і душевних якостей, то це нікого не цікавило. Земля в його маєтках була родюча, з чудовими насадженнями, орендна плата добре забезпечена (до того ж селяни-орендарі взяли на себе і догляд за господарськими будівлями, і сплату податків), яблуням було вже тридцять вісім років, а крім того батько вів переговори про купівлю двохсот арпанів4 лісу, прилеглого до його парку, і збирався все це огородити муром — жодні надії на високу урядову посаду, на славу не могли змагатися з такими очевидними перевагами. Чи то з лукавства, чи з розрахунку пані де Сент-Север змовчала про те, що в Гастона є старший брат, і Гастон теж про нього не згадував. А втім, цей брат мав слабкі груди, і можна було сподіватися, що незабаром його поховають, оплачуть, забудуть. Спочатку Гастон де Нюей щиро розважався, спостерігаючи своє нове оточення; він, образно кажучи, ніби замальовував у свій альбом їхні вугласті, зморшкуваті обличчя з гачкуватими носами, їхні химерні костюми та чудернацькі звички; він утішався їхньою нормандською говіркою, невибагливістю думок та характерів.