Покута

Чи друг тобі той, хто, почувши погану звістку, мерщій хапається переповісти її тобі, хай навіть щоб застерегти тебе самого від зла. Чи, може, друг той, хто приховає погану новину і не піде говорити її приятелеві? Гадаю, саме другий — справжній друг. Перший — то друг про людське око, друг, який хоче засмутити тебе, а за спиною ще й насміятися з тебе, не втрачаючи до того ж твоєї дружби. Просперо саме такий нещирий друг. Про кожну нову прикрість я завжди дізнаюся від нього. І щоразу, коли тільки чую: "Слухай, я для тебе щось маю!", вже тремчу, бо знаю, що нічого доброго він не скаже.

Того зимового ранку, почувши по телефону його голос: "Алло, Джіджі, це я, Просперо, Хочу тобі щось сказати!", я одразу подумав: "От і маєш!"

Він же, спершу отак весело й бадьоро, каже:

— А знаєш, що люди кажуть? Ніби Мірелла через тебе ходить засмучена.

Удар був несподіваний, і я, розгубившись, не став заперечувати. Але бачачи, що він мовчить, бо хоче взнати, як я зреагую на таку новину, я й собі питаю хитренько:

— А котра це Мірелла?

Він з усмішкою каже мені у відповідь:

— Котра, питаєш? Вона ж тільки одна, донька бензозаправника на Остійській вулиці.

— А хто там її знає? — промовляю.

— Гаразд, — каже він, — вважатимемо, що я й не казав тобі нічого. Бувай!

Стривожений, я гукнув у трубку:

— Стривай, ти мусиш мені сказати все, інакше думаю, що ти мені бажаєш зла!

— Йдеться про гріх, а не про грішника, — озвався він. — В усякому разі я подзвонив, аби ти знав, кажуть люди; тебе звинувачували, а я став на твій захист.

— А що казали? — питаю.

— Та ніби Мірелла завагітніла, а її батько про це довідався і днями тобі має перепасти... Іще казали, що ти великий баламут. Ось так!

Цього було вже задосить, а що він не вгавав, то я поклав трубку.

Якусь хвильку я стояв у сутінках біля телефону, думаючи, як він зіпсував мені день. У кімнаті було темно й тихо; світанок тільки займався у шибках кухні; з долівки, на якій я стояв босоніж, тягну холодом; у животі аж занудило, сам не знаю від чого. Ще був досвіток, і я не міг побачити Міреллу раніш ніж о дев'ятій. А що робити до дев'ятої?

Сон як рукою зняло. Я став навпомацки одягатися, стоячи між двох ліжок — моїм та братовим.

Він заворушився і крізь сон спитав:

— Куди ти?

— На роботу, — тихо відказав я.

— Так рано? — сонно промимрив він.

Я здвигнув плечима і навшпиньки вийшов. Справді, надворі тільки світало. Кілька вантажних автомашин з городиною мчали Остійською дорогою на базар. Крізь чорне мереживо газопроводів прозирало небо, рожеве, де-не-де білясте, але безхмарне; заносишся на чудову днину для всіх, тільки не для мене. Якось несамохіть я подався до бензозаправки батька Мірелли, але його там не знайшов. Рано. Повз будинки з зачиненими віконницями, безлюдними вулицями, засміченими качанами та всяким паперовим мотлохом я підійшов до моста, що вів до річкового порту і, зупинившись перед залізним парапетом, глянув униз. Тібр, схожий у цьому місці на канал, наче застиг; завмерли баржі з мішками цементу, а над ними непорушно схилилися крани з тросами й гаками — усе було нерухоме. А в моїй голові, здавалось, гуркотіло, наче в турбіні. Новина, яку повідомив мені Просперо, дуже мене стривожила. Мене охопило таке відчуття, як і тоді, коли я одержав повістку з'явитися в поліцію. Мене й тоді долали всілякі гнітючі припущення, хоч, як виявилося згодом, я нічого не накоїв, а проходив тільки як свідок. Але цим разом біди не минути; комісара поліції я не боявся так як батька Мірелли.

Я дивився у Тібр і зненацька почув чийсь голос:

— Хлопче, ти що тут робиш?

Я озирнувся і побачив низенького чоловічка, лисого, в легкому літньому піджаку, з чорним, наче гнилий каштан, обличчям. Спустивши одну ногу з велосипеда на землю, він суворо й пильно дивився на мене. То був Мальйокетті, Міреллин батько.

— Нічого, йду на роботу, пробелькотів я.

— А знаєш, — каже він, — мені з тобою треба побалакати... Але не зараз, пізніше... Опівдні я чекатиму тебе біля заправочної. Ти знаєш про що?

— Не знаю, — збрехав я навмання.

— Зате я знаю. Отже, до зустрічі!

Він сів на велосипед і, натискаючи на педалі, поїхав.

Так, впевнився я, він усе знає. Просперо таки казав правду, й опівдні я маю стати на суд перед розлюченим батьком. Я почував себе вкрай пригніченим і думав, що й не варто сподіватись зустрічі з Міреллою. Такої капості зі мною ще не траплялося, хоч я припускав, що дівчина за таких обставин почне дорікати: "Що мені тепер робити? Я вкорочу собі віку, кинусь у Тібр". Мені, власне, зайві ті її скарги, нарікання. Але ж, бачите, яка вдача у людини. Я подумав собі: до полудня ще довго і, як там не є, краще Міреллині скарги, аніж докори власного сумління. Та було ще зарано, і я обмірковував, як провести час, долаючи відстань до домівки родини Мальйокетті.

Мальйокетті мешкали у завулку Серпе, що виходив на Портову вулицю. Від річкового порту до їхнього дому добрий шмат дороги. Я перейшов міст і подався до їхнього дому. Мене брала якась нетерплячка, і то наддавав ходи, то знову стишував її. Нарешті я вийшов на зупинку і сів в автобус на Фреджене з думкою, що почекаю біля будинку.

Завулок Серпе — то майже село, де в низовині, на пагорбах, між грядок салату й капусти, вишикувались поодинокі будиночки. А ось і рум'яні полуниці, дім Мальйокетті, одноповерховий, із зеленими вікнами. Я сподівався застати Міреллу саму вдома, її мати, що звичайно поралася на городі, вранці йшла на базар. Проте мені не пощастило. Дзвоню, двері відчиняються, і замість гарненького личка і стрункої постаті Мірелли переді мною виринули здоровенні груди й бурякове обличчя старої городничихи.

— Мірелла вдома? — питаю.

— Є, але трохи недужа.

— А що з нею?

— Та лихоманить щось.

— Лихоманить? Такої погожої днини? — здивувався я.

— Хвороба не зважає на погоду.

Отож я, ще більше занепокоєний, мусив вернутися на Портову вулицю. Тепер уже не було сумнівів: Мірелла завагітніла і батьки її вже про це дізналися. Чекаючи на зустріч зі мною, вони ще й замкнули дочку вдома. Певно, на моєму місці будь-хто інший, меткіший за мене, плюнув би на ту розмову зі старим, та й дав би ногам знати, що тільки його й бачили б. На жаль, я не а тих, хто любить поживитися на дурника. Якщо я позичаю щось, то завтра ж віддаю. Це справа совісті. У одного вона є, в іншого — ні, але в мене вона є.

Зажурений і розгублений, я сів у автобус і поїхав до міста; там пройшов до церкви Святого Павла, що неподалік від бензозаправочної Мальйокетті. Давно вже я був у цій церкві, забув, яка вона велична, і зараз мене пойняв якийсь страх перед тою величчю. На щастя, з тих думок мене вихопив екскурсовод, що торохтів:

— Синьйори, погляньте вгору. То все портрети наших пап, які жили в Римі.

Я глянув угору, і мені здалося, що всі ті папи пронизують мене нищівними поглядами, немов кажучи:

— Ех, Джіджі, що ти накоїв! Доведеться тепер спокутувати гріх.

Раптом наче щось підштовхнуло мене, і я наблизився до однієї з тих великих, як пам'ятник, сповідальниць, укляк біля неї і мовив, що хочу висповідатись.

Після звичного вступу священик з-за граток звелів мені покаятись. Я виклав усе, як було, — першу зустріч з Міреллою, наші поїздки на мотоциклі до Остії, пополудневі прогулянки в соснячок Кастельфузано, оті ночі у виярках біля її будинку, між грядок салату та капусти. Не пропустив і того, що родина її знає, що вона вагітна, і попросив якоїсь ради.

— Сину мій, ти согрішив і тепер мусиш спокутувати свій гріх, — сухо і твердо промовив він.

— А як?

— Треба обвінчатися.

— Але ж я ще молодий, отче, у мене ні гроша за душею, з чого нам жити... Обоє пропадемо.

— Ти одружися, а господь бог не обмине вас своєю ласкою.

Мене аж у жар кинуло від його наївності.

— Важко буде прогодувати сім'ю, — сказав я.— Ви ж знаєте, отче, що то таке одружитися в наш час. Невже не розумієте?

— Пусте, — проказав він сухувато, — Це твій обов'язок.

Словом, він був невблаганний. Зрештою я попросив відпустити мені гріхи, що він і зробив, з умовою, однак, що я одружуся. Покута не сподобалася мені. Похнюплений, я вийшов з церкви, сів під деревом і впав у задуму. Думки оповіли мене. Я згадав ті ніжні слова, що їх казав Міреллі, і ті мрії про наше спільне життя, які ми леліяли, її пестощі, як ми розуміли одне одного з півслова. І я відчув, коли навіть не брати до уваги моєї покути-обіцянки щодо Мірелли, сама думка про одруження з нею не дуже і кепська. Та така вже в мене вдача: якщо до чогось візьмуся з власної охоти, то доведу те до кінця, а присилувати мене ніхто в світі не зможе — ні священик, ні родина, ні хто б то не був. Тож я сказав собі: як не крути, а одружитися таки доведеться, хоч раніше, хоч пізніше. Я враз відчув себе легше, вільніше, немов гора з плеч спала. І, наче всупереч своїй нехіті женитися, я вже радісний, з легкою душею підвівся й подався до бензозаправочної.

Мальйокетті сидів на плетеному стільці біля автомата, втупившися спущеними на ніс окулярами в газету. Я підійшов і торкнув його плече:

— Синьйоре Мальйокетті, ви хотіли зі мною поговорити... Але і я маю щось сказати. Отож кажу вам одразу: ми з Міреллою хочемо побратися.

Він здивовано звів очі на мене:

— Мірелла нездужає. Я нічого не знаю, приходь краще додому, там поговоримо.

— Мірелла згодна...

— Побачимо, нам нікуди квапитись... Але це зовсім не означає, що ти можеш не платити за бензин, який брав минулого тижня. Пам'ятаєш, голубе, ти ще перепрошував тоді за боржок. Бензин — не якась дрібничка, що дається задарма, він гроші коштує.

Я остовпів і ледве спромігся видобути з себе:

— То ви для цього кликали мене?

— Авжеж. Тебе Мірелла так привчила — брати й не платити? А воно назбиралось, бач, півтори тисячі лір.

Отже, все неправда. Мірелла справді трохи занедужала, батько ж хотів нагадати мені про несплачений борг, а Просперо своєю вдаваною дружбою штовхнув мене на хибний шлях. Якусь мить мені хотілось перепросити його й відмовитися від отих заручин. Та згодом я подумав, що, може, мені так судилося, а що доля посилає, то так і треба. Отож жартома промовив:

— Скоро породичаємось, а ви мені про позичку?

— Що? На роботі я не визнаю ніяких родичів.

Ото й усього. Я сплатив борг і, полегшено зітхнувши, того ж таки дня відшукав Міреллу. Як виявилося, вона зовсім не завагітніла, як мені сказали, і зараз почувала себе навіть щасливою, почувши про моє рішення побратися. Та й я радів, бачачи її такою. Того ж вечора я наставив будильник на шосту ранку, і, коли удосвіта я подзвонив Просперо, він, сонний, але й стривожений, спитав, чого мені треба.

Я повідомив йому, що одружуюся з Міреллою.

— І ти мене будиш такої ранньої пори, щоб сказати це?

— А ти хіба не будив мене такої ж пори, аби сказати, що я баламут?

— Таж я зробив це тому, бо ти мій друг.

— А я, теж як друг, кажу тобі, що, прикриваючись дружбою, ти завжди сповіщаєш мені самі прикрощі. Бувай!