Поломка на лінії

Кір БУЛИЧОВ

ПОЛОМКА НА ЛІНІЇ

Будинок наш старий. Настільки старий, що його кілька разів брали на облік як історичну пам'ятку і стільки ж разів з обліку знімали — іноді за наполяганням міськради, якій хотілося цей будинок знести, іноді зважаючи на відсутність в ньому історичної цінності. З часом його обов'язково знесуть, але, очевидно, це трапиться не скоро.

Років триста тому в будинку жила одна сім'я. Родичі боярина, який нічим не прославився. Потім боярин помер, нащадки його здрібніли і збідніли, і будинок пішов по руках. До кінця минулого століття його розділили на квартири — по одній на кожному з трьох поверхів, а після революції будинок ущільнився.

У нашій квартирі на першому поверсі вісім кімнат і п'ять сімей. Зараз у ній залишилися в основному люди похилого віку і я, молодь розсмокталася по Хімках і Зюзіних. Мене ж моя кімната цілком влаштовує. У ній двадцять три метри, висота стель три тридцять, зі склепіннями, і є альков, у якому раніше стояло моє ліжко, а зараз я завалив його книгами. Вказувати мені на безлад нікому. Мати виїхала до вітчима в Новосибірськ, а з Галею я так і не одружився.

Тієї ночі я пізно ліг. Я читав останній роман Олександра Черняєва. Недописаний роман, тому що Черняєв помер з голоду в Ленінграді у сорок другому році. Зараз, коли вийшло його зібрання творів, роман помістили в останньому томі разом з листами і критичними статтями.

Це дуже образливо — ти знаєш, що читати тобі залишилося сторінок десять, не більше. І дія тільки-тільки розгортається. І вона так і не встигне розгорнутися, і ти ніколи вже не дізнаєшся, що ж хотів зробити старий Черняєв зі своїми героями, і ніхто вже не допише цей роман, тому що не зможе побачити світ таким, яким його бачив Черняєв. Я відклав том і не став перечитувати ні критичних статей, ні коментарів до роману одного відомого фахівця з творчості Черняєва. Фахівець робив припущення, яким би був роман, якби письменник мав можливість його закінчити. Я знав, що Черняєв писав роман до останнього дня, і знав навіть, що на полях однієї з останніх сторінок було приписано: "Спалив останній стілець. Слабкість". Більше Черняєв не дозволив собі жодного зайвого слова. Він продовжував писати. І писав ще три дні. І помер. А рукопис знайшли потім, тижнів за два, коли прийшли з Ленінградського радіо, щоб дізнатися, що з ним.

Як бачите, думки у мене того вечора були досить сумні, і герої книги ніяк не хотіли йти з кімнати. Вони силкувалися мені щось сказати... І тут пролунав дзвін.

Стіни в нашому будинку дуже товсті. Напевно, конструктор кінця сімнадцятого століття зробив запас міцності відсотків у вісімсот. Навіть перегородки між кімнатами цеглини в три. Так що, коли сусіди грають на піаніно, я практично нічого не чую. Тому я не сумнівався, що дзвін пролунав саме у мене в кімнаті. Дивний такий дзвін, ніби хтось впустив срібну вазу.

Я простягнув руку і засвітив світло. Герої книги зникли. Тиша. Що б таке могло у мене впасти? Я полежав трохи, потім мене потягнуло в сон, і я вимкнув світло. І майже негайно поряд щось гримнуло. Коротко і переконливо.

Мені стало не по собі. Я людина абсолютно незабобонна, але хто б міг кидатися всілякими предметами в моїй кімнаті?

Цього разу я засвітив світло і підвівся з ліжка. Я обійшов усю кімнату і навіть зазирнув у альков. І нічого не знайшов. А коли я обернувся плечима до алькова, звідти знову почувся дзвін. Я підскочив і обернувся на сто вісімдесят градусів. І знову ж таки нічогісінько не виявив.

Побрязкування вже не припинялося. Через кожні десять секунд лунало — дзень. Потім пауза. Я відлічував — раз-і, два-і... Після десятої секунди знову — дзень.

Я, щиро кажучи, ледь з глузду не з'їхав від неспокою. У тебе в кімнаті хтось дзвенить, а ти не можеш здогадатися, що ж трапилося. Я почав систематичне дослідження кімнати. Я чекав, поки пролунає дзвін, і потім робив крок у тому напрямі, звідки чувся звук. Я вже здогадався, що він долинає з боку гладкого шматка стіни між альковом і дверима. Після четвертого кроку я підійшов до самої стіни і приклав вухо до неї. "Раз-і..." — рахував я. На десятій секунді просто поряд з вухом пролунав виразний дзвін.

Так, вирішив я, думатимемо, чим пояснюється цей феномен. Стіна виходить іншим своїм боком у коридор, у глибоку виїмку, в якій раніше стояли два велосипеди, а коли велосипеди виїхали в Хімки-Ховріно, то бабуся Каплан поставила туди шафу під червоне дерево. У цій шафі, за спільною угодою, ми всією квартирою зберігали мотлох, який треба б викинути, але поки шкода.

Ясно. Слід вийти у коридор і подивитися, що відбувається в шафі. Я й не очікував нічого там побачити — адже стіна товста, а дзвін лунає біля самого вуха. Але все ж одяг капці і визирнув назовні. Всі спали. Коридор був темний, я засвітив лампочку і при світлі її переконався, що в коридорі нікого немає. Я підійшов до шафи, прочинив її. Мені довелося притримати дитячу ванночку, повну довоєнних журналів, яка відразу вирішила вивалитися назовні. Другою рукою я підхопив порожню позолочену раму і навалився животом на решту речей. У такій позі я стояв, напевно, хвилини півтори. Нарешті мені здалося, що я чую віддалений дзвін. Можливо, тільки здалося — надто вже сильно я прислухався. У будь-якому випадку звуки долинали не з шафи. Я закрив шафу і повернувся в кімнату. І тільки-но увійшов, як тут-таки почув — дзень...

Напевно, цілу годину я прикладав вухо до різних точок стіни, поки не переконався абсолютно точно, що звук народжувався за сірою плямою на шпалерах на рівні моїх грудей, у вісімдесяти сантиметрах від кута алькова. Теоретична частина мого тлумачення закінчилася. Тепер час було переходити до експерименту.

Мені вже абсолютно розхотіло спати. Я посунув до стіни стілець і заходився думати, відривати мені шпалери чи утриматися. І не знаю, до якого б я прийшов рішення, коли б не сильний удар, майже гуркіт, що змінив рівномірне побрязкування. І тут запала тиша.

Ніж я узяв на кухні. Із столу бабусі Каплан. Ніж був довгий, добре заточений (моя робота) і з гострим кінцем. Те, що потрібно. Ще я узяв молоток. Простукати стіну. Дивно, що я не здогадався зробити цього раніше, але мене можна зрозуміти — не щодня у вашій стіні заводяться привиди. Я стукав по стіні не дуже голосно. Все-таки сусіди сплять. У стіні простукувався чотирикутник, сімдесят на сімдесят, за яким явно знаходилася порожнеча. Тепер сумнівів не залишалося. Я узявся за ніж і вирізав шматок шпалер у центрі цього квадрата. Шпалери відокремилися з легким тріском, виявивши під собою обривки газети і клаптик блакитної стіни. Я раптом пригадав, що такою стіна була під час війни, і навіть пригадав, які у нас тоді стояли меблі, і пригадав, що у нас було затемнення — чорне паперове полотно з дрібними дірочками — як зоряне небо. І я його називав не затемненням, а просвітленням, і мама завжди сміялася.

Біля самого вуха знову щось брязнуло. Я постукав гострим кінцем молотка по синій фарбі і відлупав шматок тиньку. Потім подумав, що треба б підстелити газету на підлогу, але не став цього робити — все одно вже насмітив.

З-за штукатурки визирнули рожева цеглина і жовтувата смужка розчину навколо. Цеглина сиділа міцно, і я промарудився з нею хвилин десять, поки вона не захиталася і не покинула звичне місце.

За цеглиною була чорна дірка. Я запалив сірник і посвітив усередину. Сірник освітив цеглину на протилежній стороні тайника і щось блискуче внизу. Я обережно запустив руку туди і насилу дотягся до дна ніші. Пальці захопили метал. Кружечки металу. Я витягнув їх на світло. Це були старовинні срібні монети.

Вони були теплими.

Оце так! Скарб. У власній кімнаті знайти скарб! Дивовижно. А втім, хіба мало скарбів буває в стінах старих будинків? Щоправда, коли про це читаєш у газеті або в книзі, — одне, але коли це трапляється з тобою...

Я знову запустив руку всередину і дістав ще жменю. Щось більше лежало там само, але, щоб дістати "це", слід було розширити отвір. Я роздивився монети трохи краще, вони були дуже старими і неросійськими. На них були зображені якісь стародавні царі, і на фізіономіях царів стояли глибокі тавра з нерозбірливим малюнком. Щось на кшталт вершника зі списом. Я цілий перемазався і дивом не розбудив весь будинок, поки виймав ще ряд цеглин. Тепер я міг засунути в нішу голову.

Але робити цього я не став. Я узяв зі столу лампу і поставив її на підсунений стілець. Другий стілець поставив поряд. Тепер у мене були всі можливості для вивчення дірки на найвищому науковому рівні. Я обтрусив з себе вапно, підклав під лампу якнайвищий стос книжок, щоб світло падало в нішу, і тоді зазирнув усередину.

І ось що я побачив:

Ніша зі скарбом являла собою правильний кубик, витесаний у стіні. Задня стінка ніші була гладкою і новенькою, немов цеглини уклали в неї лише вчора, і для міцності вона була армована залізними смугами. Бічних стінок я відразу не розгледів, тому що очі зрадили мене — замість того щоб систематично вивчати картину, що відкрилася переді мною, вони втупилися у дно ніші, завалене монетами. Крім того, на дні лежали чаша з якогось коштметалу і, як не дивно, залізна рука. Напевно, від обладунків.

Я дістав руку. Рука була важкою, пальці її були ледь зігнуті, щоб краще тримати меч або спис, вона сягала до середини зап'ястя, мов дамська рукавичка, і ще на ній були ремінці, щоб краще кріпити до руки. Я обережно поклав руку на стілець і потягнувся за чашею, і тут сталася цілком дивовижна річ.

Зверху на мою руку впала ще одна монета. Тепла срібна монета. Неначе вона відклеїлася від стелі ніші. Монета скотилася по моїй кисті, повалилася на купку інших монет і брязнула дуже знайомо: дзень...

Я навіть завмер. Обімлів. Бо зовсім забув, що поліз у стінку саме тому, що в ній щось брязнуло. А як побачив монети, вирішив, що це старий скарб.

Я посвітив лампою на стелю ніші. Стеля була чорною, блискучою, без єдиного отвору і прохолодною на дотик. Ніяка монета приклеїтися до неї не могла.

Я почекав, чи не трапиться ще що-небудь, але, оскільки нічого не трапилося, вигріб назовні скарби, розклав їх на стільці. І заснув, сидячи на стільці, розмірковуючи, чи то піти зранку в музей, чи то дізнатися спочатку, чи не дурнички я знайшов.