Повернення

ПОВЕРНЕННЯ

Солдати, яких повернули вітчизні, прагнуть знайти шлях до нового життя

ВСТУП

Залишки другого взводу лежать у розстріляному окопі в тилу фронту та дрімають.

– Дивні гранати, – раптом каже Юпп.

– Чому? – питає Фердинанд Козоле й піднімає голову.

– Ти тільки послухай! – відповідає йому Юпп.

Козоле приставляє руку до вуха та слухає. Ми також вслухаємось у ніч. Але не чуємо нічого, крім приглушених артилерійських пострілів і пронизливого відлуння вибухів гранат. Справа долинає лише скрип машин і час від часу чийсь крик. Але це ми чуємо вже не вперше, тож немає сенсу зайвий раз говорити щось.

Козоле скептично дивиться на Юппа.

– Якраз замовкло, – зніяковіло виправдовується той.

Козоле знову критично оглядає його. Та оскільки на Юппа

це ніяк не впливає, він відвертається і бубонить:

– Це в тебе у животі бурчить від голоду, от і все. Краще лягай спати, буде більше користі.

Він руками формує собі із землі щось схоже на підпору для голови й обережно вкладається так, щоб ноги не зіслизнули у воду.

– Важко повірити, що вдома чекає дружина й двоспальне ліжко, – бурмоче він уже із заплющеними очима.

– Завжди знайдеться охочий полежати біля неї, – відгукується зі свого кутка Юпп.

Козоле розплющує одне око й кидає на Юппа пронизливий погляд. Схоже на те, що він збирається встати. Але він тільки говорить:

– Я б тобі не радив, ти, сич рейнський!

І відразу ж чується його гучне хропіння.

Юпп знаком кличе мене до себе. Я лізу через чоботи Адоль-фа Бетке й сідаю поряд із Юппом.

Боязко глянувши на хропуна, він із гіркотою зауважує:

– У таких, як він, немає жодного уявлення про освіту, запевняю тебе.

До війни Юпп служив у Кельні писарчуком у якогось адвоката. І хоч він уже три роки як солдат, але все ще доволі вразливий і чомусь прагне, щоб тут, на фронті, його вважали освіченою людиною. Що саме це означає, він, звичайно, і сам не знає, але з усього почутого ним раніше у нього чомусь міцно засіло в голові саме слово "освіченість", і він чіпляється за нього, як потопельник за соломинку. Втім, тут у кожного є щось схоже: в одного – дружина, у другого – своя справа, у третього – чоботи, у Валентина Лаера – шнапс, а у Тьядена – бажання ще хоч раз у житті наїстися великих бобів із салом.

Козоле, почувши слово "освіченість", відразу ж дратується. Воно чомусь асоціюється у нього з накрохмаленим комірцем, і цього йому вже достатньо. Навіть тепер воно зачіпає його. Не перериваючи свого хропіння, він лаконічно висловлюється:

– Козел смердючий, писарська душа!

Юпп лише похитує високо піднятою головою, зберігаючи філософський спокій. Ми ще трохи сидимо мовчки, тісно притулившись один до одного, щоб зігрітися. Ніч сира й холодна, повз нас пропливають хмари, і час від часу починає накрапати дощ. Тоді ми витягуємо з-під себе плащ-намети, які зазвичай служать нам підстилками, і ховаємося під ними з головою.

Горизонт світлішає від спалахів артилерійського вогню. Це затишне видовище, і здається, там не так холодно, як тут. Наче кольорові та сріблясті квіти, вистрілюють угору ракети й шугають вище за хмари. Величезний червоний місяць пливе в тумані над руїнами ферми.

– Це правда, що нас відпустять додому? – шепоче Юпп. – Як ти думаєш?

Я знизую плечима:

– Не знаю. Обіцяють.

Юпп голосно зітхає:

– Тепла кімната, диван, а ввечері виходиш погуляти. Ти можеш собі таке уявити?

– Коли я востаннє був у відпустці, я приміряв свій цивільний костюм, – замислено кажу я. – Але він тепер замалий на мене. Доведеться придбати новий. Як дивно звучать тут слова: цивільний костюм, диван, вечір. Чудернацькі речі спадають на думку – так буває, коли кава занадто сильно відгонить іржавою бляхою посудини, в якій її варили, і тоді ти ковтаєш цю каву, а потім відразу ж випльовуєш гарячою.

Юпп замріяно колупається в носі:

– Ти тільки подумай: вітрини… кав'ярні… жінки…

– Ох, хлопче, спершу виберися з цього лайна, і це вже буде добре, – кажу я і дмухаю на змерзлі руки.

– Твоя правда.

Юпп натягує плащ-намет на свої худі згорблені плечі:

– Що ти збираєшся робити, коли повернешся звідси?

Я сміюся:

– Я? Доведеться, мабуть, повернутися до школи. І мені, і Віллі, й Альбертові, і навіть он тому, Людвіґу.

І я показую назад, де перед розбитим бліндажем лежить під двома шинелями темна фігура.

– От чорт! Але ви, звичайно ж, не будете цього робити? – каже Юпп.

– Звідки я знаю? Може, нас змусять, – відповідаю і дратуюся, сам не знаючи від чого.

Тіло під шинелями ворушиться. З'являється бліде худорляве обличчя; хворий тихо стогне. Це мій шкільний товариш, лейтенант Людвіґ Бреєр, командир нашого взводу. Ось уже кілька тижнів він страждає на кривавий пронос. У нього точно дизентерія, але в лазарет Людвіґ нізащо не хоче. Він вважає за краще залишатися з нами, бо всі чекають, що от-от укладуть мирний договір, і тоді ми відразу ж візьмемо Людвіґа з собою. Лазарети переповнені, на хворих там ніхто насправді не звертає уваги, і потрапити на таке ліжко означає опинитися однією ногою в могилі. Коли навкруги тебе помирають люди й ти серед них один – це заражає: не встигнеш озирнутися, як і ти стаєш одним із мерців. Макс Вайль, наш санітар, дістав для Бреєра щось на зразок рідкого гіпсу: Бреєр їсть гіпс, щоб зацементувати кишки та зміцнити їх таким чином. Але попри все йому доводиться разів двадцять-тридцять на день знімати штани.

Ось і зараз йому закортіло в туалет. Я допомагаю йому пройти за ріг, і він опускається навпочіпки.

Юпп махає мені рукою:

– Чуєш? Ось знову.

– Що?

– Так ті самі снаряди.

Козоле ворушиться і позіхає. Потім встає, багатозначно поглядає на свій важкий кулак, коситься на Юппа й заявляє:

– Слухай, якщо ти нас знову розігруєш, то приготуй про всяк випадок мішок з-під картоплі, щоб відправити в ньому додому власні кістки.

Ми прислухаємося. Шипіння і свист снарядів, які описують невидимі кола, переривається якимось дивним звуком, хрипким, протяжним і таким незвичним, таким новим, що в мене мурашки бігають по спині.

– Газові бомби! – кричить Віллі Гомеєр і схоплюється на рівні ноги.

Ми всі миттю прокидаємося і напружено вслухаємося.

Весслінґ показує на небо:

– Ось що це! Дикі гуси!

На тлі сумовитих сірих хмар вимальовується темна смуга, клин. Вершина його наближається до місяця, перерізає червоний диск, – чітко вимальовуються чорні тіні, кут, утворений безліччю крил, цілий караван, що летить із диким гортанним клекотом і потроху губиться у далині.

– Відлітають, – бурчить Віллі. – Ех, чорт! От якби нам можна було так утекти, раз-два махнув крилами і – бувайте здорові!

Генріх Весслінґ дивиться услід гусям.

– Отже, скоро зима, – повільно говорить він.

Весслінґ – селянин, він знає такі речі.

Людвіґ Бреєр, знесилений і сумний, притулився до насипу й ледь чутно бурмоче:

– Уперше бачу…

Але більше за всіх раптом пожвавлюється Козоле. Він просить Весслінґа ще раз пояснити все детально й цікавиться насамперед розмірами диких гусей: чи вони такі самі завбільшки, як угодовані свійські гуси.

– Приблизно такі самі, – відповідає Весслінґ.

– Ах ти чорт! – У Козоле від збудження трусяться щелепи. – Отже, зараз над нами пролітають п'ятнадцять або й двадцять чудових печень!

Знову низько над нашими головами шурхотять крила, знову чути хрипкий горловий клекіт, ніби удар яструба в тім'я, – і ось уже шурхіт крил зливається з протяжними криками птахів і дедалі міцнішими поривами вітру, наполегливо наштовхуючи на одну невідступну думку – про життя на волі.

Лунає звук пострілу. Козоле опускає гвинтівку й напружено вдивляється в небо. Він цілився в саму середину клину. Поруч із Козоле стоїть Тьяден, готовий, як гончак, зірватися з місця, якщо почне падати котрась із гусок. Але зграя неушкодженою летить далі.

– Шкода, – каже Адольф Бетке. – Це був би перший вартий поваги постріл за всю цю вошиву війну.

Козоле з досадою жбурляє гвинтівку:

– Ех, якби в мене було хоч трохи дробу!

Він занурюється в меланхолійні мрії про те, що він міг би зробити тоді, і машинально жує.

– Так, так, – каже Юпп, дивлячись на нього, – з яблучним пюре і смаженою картопелькою було б смачно, правда?

Козоле дивиться на нього з ненавистю:

– Замовкни, писарчук нещасний!

– Даремно ти не пішов у авіацію, Козоле. Тепер ти б їх сіткою половив, – засміявся Юпп.

– Придурок! – обриває його Козоле і кидається додолу, знову намагаючись заснути.

Це і справді найкраще з можливих занять. Дощ посилюється. Ми сідаємо спиною до спини й накриваємося плащ-наметами. Ми схожі на темні купки землі у своєму окопі. Земля, шинелі, а між ними – трохи життя.

Різкий шепіт будить мене:

– Вперед, вперед!..

– Що трапилося? – запитую я спросоння.

– Нас посилають на передову, – бурчить Козоле, поспішно збираючи свої речі.

– Але ж ми щойно звідти, – здивовано кажу я.

– А чорт їх розбере, – лається Весслінґ. – Війна ж начебто скінчилася.

– Швидше! Вперед!

Нас підганяє особисто командир роти Геель. Він нетерпляче бігає туди-сюди в окопі. Людвіґ Бреєр уже на ногах.

– Нічого не вдієш, треба йти… – каже він покірно й запасається ручними гранатами.

Адольф Бетке дивиться на нього.

– Ти повинен залишитися тут, Людвіґу, – говорить він. – Не можна з таким проносом на передову.

Бреєр заперечно мотає головою.

Ремені поскрипують, гвинтівки клацають, і від землі знову раптом піднімається гнилий запах смерті. Нам здавалося, що ми вже назавжди позбулися його: думка про мир злетіла в наших душах високо, немов ракета, і хоча ми ще не встигли повірити в неї, осмислити її, але й однієї надії вистачило, щоб ті кілька хвилин, за які хтось розповів нам добру новину, змінили нас більше, ніж попередні двадцять місяців. Один рік війни нашаровувався на інший, один рік безнадії додавався до попереднього, і коли ми підраховували ці місяці та роки, ми не знали, що дивує нас більше: те, що все це тривало аж так довго, чи що минуло зовсім небагато часу. А відтоді, як ми знаємо, що мир буде от-от укладено, кожна година здається нам в тисячу разів важчою, а кожна хвилина під обстрілом здається нестерпнішою і тягнеться чи не довше, ніж уся війна.

Вітер муркотить у залишках бруствера, і хмари квапливо пропливають повз місяць, час від часу закриваючи його собою, і тоді западають сутінки. Ми йдемо один за одним, купка тіней, жалюгідний другий взвод, у якому вціліло лише кілька людей, уся рота за чисельністю теж скидається більше на взвод, зате ці люди пройшли крізь вогонь і воду.