Сад

Початок

То був сад старовинної родини Накамура, господарів заїзду для вельможних гостей.

Протягом яких десяти років по реставрації Мейдзі сад ще зберігав свій первісний вигляд: ясніла спокійна гладінь ставка, формою схожого на диню-горлатку, звисало віття сосни, посадженої на штучному пагорбі, ще стояли альтанки "Хатина перелітного журавля" і "Павільйон очищення душі", з кручі, що підступала до ставка, ненастанно збігав водоспад, серед кущів жовтої шипшини виднів пам'ятний від часу відвідин принцеси Кадзу[98] кам'яний ліхтар. А проте вже тоді не важко було запримітити перші ознаки запустіння. Надто напровесні. Коли дерева у саду й за його огорожею бростилися молодим пагінням, ще явніш відчувалося, що на мальовничому тлі, витвореному людськими руками, розбуялася тривожлива дика сила.

Життя суворого інкьо[99] збігало безтурботно: сидячи біля котацу[100] в головному будинку, що вікнами виходив у сад, він гуляв у карти або го[101] з дружиною, яку мучили пархи. Щоправда, коли жінка вигравала поспіль п'ять-шість разів, перестарілий голова родини навсправжки скипав гнівом. Старший син Бунсіцу, успадкувавши господарство, одружився з двоюрідною сестрою і став мешкати в тісному флігелі, що сполучався з головною частиною будинку терасою.

Бунсіцу вдався гарячкуватий: його остерігалися не лише слабкосила дружина та молодші брати, але й сам батько. Лише Сейґецу, вбогий мандрівний поет, зупиняючись на ночівлю у заїзді, був у нього частим гостем. І дивна річ – старший син не жалів саке для нього, радо приймав бурлаку й слухав його вірші. Досі збереглися такі строфи: "Ще у горах пахнуть квіти – І луна зозулин спів" (Сейґецу): "Тут і там посеред скель – Водоспадів ясний зблиск" (Бунсіцу). Молодші брати – середульший пристав зятем у сім'ю рисоторговця, наймолодший знайшов собі роботу на великій ґуральні в містечку за яких п'ять-шість рі від дому – неначе змовившись, рідко навідувалися до батьківської оселі. Бо молодший, крім того, що працював далеко, віддавна не жив зі старшим у злагоді. А середульший – той зовсім пустився берега й навіть до тестя не повертався.

За два-три роки сад ще більше запустів. У ставку з'явилися водорості, всохло кілька дерев. Тим часом одного посушливого літа старий голова родини несподівано переставився на той світ від крововиливу в мозок. Яких чотири дні перед смертю напідпитку він бачив, як до "Павільйону очищення душі" по той бік ставка кілька разів заходив куґе[102]. Принаймні так йому білого дня привиділося. Наступного року напочатку літа середульший син, обікравши тестя, утік світ за очі з прислужницею з чайного будиночка. Восени того ж року жінка старшого сина породила хлопця-недоноска.

По батьковій смерті старший син став мешкати з матір'ю у головному будинку, звільнений флігель винайняв директор місцевої початкової школи. Ревний прихильник теорії утилітаризму Юкіті Фукудзави[103] директор школи таки переконав старшого сина посадити в саду плодові дерева. Того року, як тільки настала весна, серед звичайних сосен і верб у саду барвисто зацвіли персики, абрикоси й тернослив. Часто, прогулюючись зі старшим сином по саду, директор школи зауважував: "Бачте, таким чином ви зразу двох зайців убили: цвітом можете милуватися і користь буде". Однак після того штучний пагорбок, ставок й альтанки ще більше, ніж колись, здавалися жалюгідними – до природного запустіння долучився занепад, спричинений людськими руками.

Восени в горах, що підступали до ставка, спалахнула небачена досі пожежа. Відтоді водоспад пересох. А коли замело снігом, захворів молодий голова родини, старший син. Лікар виявив у нього сухоти, або, як тепер кажуть, туберкульоз. Вимушений часто лежати в постелі, старший син ставав дедалі дратливіший. От, приміром, завітав додому молодший брат з новорічним привітанням, а він завів з ним суперечку й наприкінці шпурнув у брата грілкою. Після того молодший брат навіть на похорон старшого не прийшов. Старший брат, укритий москітною сіткою, спустив дух через рік перед очима дружини, що сиділа ночами біля нього. "Жаби скрекочуть… Що з Сейґецу? " – були його останні слова. А Сейґецу, якому, либонь, обрид тутешній краєвид, уже давно не з'являвся по милостиню.

По першій річниці братової смерті молодший брат оженився з донькою хазяїна ґуральні й переселився з молодою дружиною у батьківський флігель, що його звільнив директор школи, переходячи на іншу посаду. Молоде подружжя привезло чорнолаковану шафу, світлицю оздобило рожевою і білою ватою[104]. А тим часом у головному будинку заслабла жінка старшого сина. На ту ж хворобу, від якої помер чоловік. Єдиний син, Реніті, що зостався після смерті батька, спав з бабусею, бо мати харкала кров'ю. Укладаючись на сон, стара неодмінно закутувала голову рушником. Та пізньої ночі щурі все одно приходили, принаджувані запахом пархів. А якщо стара забувала про рушник, вони кусали її в голову. Наприкінці того ж року згасла, як свічка, жінка найстаршого сина. На другий день після похорону під тягарем снігу завалилася "Хатина перелітного журавля".

Знову настала весна. Зарості навколо каламутного ставка і "Павільйону очищення душі" зазеленіли молодими пагінцями.

Продовження

Якось надвечір одної похмурої днини, що обіцяла сніговицю, на десятий рік після втечі з прислужницею чайного будиночка до батьківської оселі повернувся середульший син. Хоч, правда, це вже не була батькова домівка, а братова.

Повернувшись додому, середульший син, слабий на заразну хворобу, цілими днями лежав біля котацу в кімнаті Будди. У великому божнику стояли таблички з іменами батька й старшого брата. Щоб не бачити цих табличок, він замкнув дверцята божника. З матір'ю, братом і його жінкою майже не зустрічався. Хіба що під час сніданку, обіду й вечері. Лише сирота Реніті часто навідувався до нього. На грифельній дощечці він малював хлопцеві гори й кораблі. Іноді на дощечці невправною рукою намагався передати в картинці слова стародавньої пісні: "Зацвіли на Мукодзіма вишні. О сестрице, вийди з чайного будиночка…"

Тим часом знову прийшла весна. У саду між вибуялими кущами й травою скупо зацвіли персики й абрикоси, тьмяна поверхня ставка відбивала обриси "Павільйону очищення душі". А середульший брат усе одно не виходив надвір і здебільше куняв навіть у білий день. Одного разу до нього долинули звуки сямісена[105] й уривки пісні: "А тоді в битві під Сува – Родич Мацумото, князь Йосіе – При гарматах у фортеці – Сам вельможний був…" Лежачи, середульший син злегка підвів голову. То, напевне, мати грала на сямісені та приспівувала. "Пишний був його убір – У той ясний день – Величаво і хоробро виступав на бій – Славний лицар і герой". Мабуть, мати співала онукові про подію, зображену на картині Оцу. Ту пісню, вельми популярну двадцять-тридцять років тому, суворий інкьо перейняв від якоїсь ойран[106]. "Ворожа куля в груди влучить – Цього не минути – Дороге життя його – На мості Тойо – Як росинка на траві – Хоч і пропаде – Та до кінця світу – Слава буде жити…" Очі зарощеного середульшого сина горіли чарівним блиском.

Минуло заледве три дні, й молодший син помітив, що за штучним пагорбом, порослим кременою, середульший, захекавшись, натужно орудує сапою. В його постаті було щось кумедне, та водночас проглядало завзяття. "Що робиш, брате?" – стиснувши зубами цигарку, молодший брат озвався ззаду до середульшого. "Я? – немов засліплений яскравим світлом, той підвів очі. – Надумав прокопати струмок". – "Навіщо?" – "Хочу зробити сад таким, яким був колись". Молодший брат більше не перепитував, а лише посміхнувся.

Середульший брат щодня, не покладаючи рук, копав струмок. Однак йому, підточеному хворобою, така робота була не до снаги. Він легко втомлювався, на його непризвичаєних до такої праці руках виступали пухирці, кривавилися нігті. Часто він цілком знемагав, кидав сапу й, наче мертвий, лягав на землю. Квіти й листя дерев перед його очима тоді розпливалися у мареві, що вповивало сад. Перепочивши трохи, він підводився на неслухняні ноги й хапався до роботи. Збігали дні, а сад майже не змінився: ставок густо заріс осокою, між деревами буяли непролазні хащі. А коли опадав цвіт персиків й абрикосів, сад видавався ще більш занедбаним. Усі вдома – старе й мале – байдуже споглядали намагання середульшого сина. Заповзятливого молодшого сина більше цікавила ціна на рис і кокони шовкопрядів, ніж сад. Його дружина суто по-жіночому відчувала огиду до хвороби дівера. А мати побоювалася, що оте копирсання в землі нашкодить синовому здоров'ю. Однак той ні на що не зважав, а заходився усупереч людям і природі відчайдушно перетворювати сад.

Якось уранці після дощу, вийшовши в сад, він побачив, що Реніті обкладає камінням струмок, порослий з обох боків кременою. "Дядю! – хлопець підвів зраділі очі. – Можна я вам віднині помагатиму? " – "Ну, що ж, помагай", – обличчя середульшого сина заясніло давно не баченим лагідним усміхом. Відтоді Реніті, опинившись надворі, завжди квапився на підмогу дядькові. Сідаючи на перепочинок, середульший син розважав небожа оповідями про море, залізницю, Токіо. Покусуючи зелені сливи, Реніті зачудовано слухав про ті незнані йому дива.

Того року в дощову пору стояла посуха. Під палючим сонцем , байдужі до трав'янистих випарів, немічний дядько і молодий небіж поволі розчищали ставок, вирубували кущі. Та, долаючи зовнішні перешкоди, вони натрапляли на внутрішні. Перед очима середульшого сина привидом зринав давній сад. Та йому ніяк не пригадувалися подробиці: де росли дерева і пролягали стежки. Часто під час роботи він зненацька спирався на сапилно й задумливо озирався навкруги. "Що таке?" – Реніті кидав на дядька стривожений погляд. "Що тут колись росло? – спітнілий дядько промовляв наче сам до себе. – Цього клена, здається, тут не було". Реніті мовчки слухав і брудними руками душив мурашок.

Були також інші внутрішні перешкоди. Якраз серед літа з постійної перевтоми в середульшого сина наче розум відібрало: часто можна було спостерігати, як він закидає розкопаний ставок, як на місці викорчуваної сосни садить іншу. Та найбільше хлопця розсердило, що дядько порубав на пакілля вербу над ставком. "Ви ж нещодавно її посадили", – Реніті пильно глянув дядькові в очі.