Серафіта

Оноре Де Бальзак

Серафіта

Роман

Пані Евеліні Ганській,

уродженій графині Жевуській

Пані, ось твір, написати який Ви мене попросили: присвячуючи його Вам, я радий, що маю змогу засвідчити щиру приязнь, яку Ви викликали в мене. В тому, що мене звинуватили в безсиллі після спроби вирвати з глибин таємничості цю книжку, яка, попри прозорість нашої прекрасної мови, вимагала світлої поезії Сходу, Ваша провина! Хіба не Ви накинули мені цю боротьбу, схожу на боротьбу Якова, сказавши, що найнедосконаліший начерк цього образу, омріяного Вами, як і мною, з дитинства, і далі багато важив для Вас? Ось перед Вами те, що так багато важить. Чому цей твір не може належати винятково таким благородним умам, що їх, як і Вас, урятовує від світських ницостей самотність? Такі уми могли б надати цьому твору мелодійності, якої йому бракує, і вони руками одного з ваших поетів започаткували б ним славетну епопею, на яку ще чекає Франція; але вони приймуть його в мене, наче одну з тих балюстрад, виконаних сповненим віри митцем, на яку спираються пілігрими, що, вслухаючись у спів прекрасного хору, розмірковують над смертю людини.

З пошаною, пані, Ваш відданий слуга

де Бальзак

Париж, 23 серпня 1835 року

І

СЕРАФІТУС

Хіба можуть не зачарувати будь-кого, хто кине свій погляд на карту узбережжя Норвегії, химерні зазубрини, довге гранітне мереживо материка, де без упину стогнуть хвилі північного моря? Хто не мріяв побачити величний краєвид, що відкривається на ці береги без піску, на ці численні бухти, гавані, на різноманітні затоки, що є неприступними безоднями? Хіба не правда, що природі завжди подобалося відтворювати незгладимими ієрогліфами життя норвежців, надаючи цим берегам обрисів ребер велетенської рибини? Адже рибальство становить тут основу торгівлі й дає майже всі харчі цим небагатьом людям, що приросли, мов мох, до безплідних скель. Тут, на чотирнадцятому меридіані, насилу набереться якихось сімсот тисяч душ. Завдяки безславним небезпекам, постійним снігам, що їх зберігають для мандрівників шпилясті гори Норвегії, вже сама назва якої кидає вас у холод, їхня величава краса, лишившись незайманою, буде співзвучною з ще недоступною для поезії красою людських створінь, що увібрали в себе цю красу. Ось історія всього цього.

Одна з таких заток, звичайна ущелина з гагарячими вічками, настільки відкрита, що море не зовсім замерзає в цій кам’яній в’язниці, де воно вирує; місцеві жителі називають цю вузьку затоку Фіордом — словом, яке майже всі географи постаралися запозичити у свої мови. Незважаючи на схожість цих каналів між собою, кожен з них має свій особливий вигляд: скрізь море заглиблюється в їхні тріщини, але всюди скелі по-різному порозколювалися, і бурхливі безодні між ними кидають виклик найдивовижнішим геометричним фігурам: ось на закрайку цієї скелі утворилися зубці, наче в пилки, а он тій з надто пласкими верхівками не завдають шкоди ні сніг, ні пишні чубчики північних ялиць; трохи далі двигтіння землі округлило химерну звивину — гарну улоговину, на якій уступами ростуть дерева з чорним оперенням. Ви можете назвати цю країну морською Швейцарією. Одна з таких заток лежить між Дронтгеймом та Крістіанією, її називають Стрьомфіордом. Хоча Стрьомфіорд не найкращий на тлі цього краєвиду, але він принаймні має ту перевагу, що ввібрав у себе всю земну пишноту Норвегії і послужив театром, де відбулися сцени однієї справді небесної історії.

На перший погляд, Стрьомфіорд нагадує вимиту морем воронку. Прохід, який до неї пробили хвилі, викликає в уяві затяту боротьбу між океаном та гранітом — цими двома однаково могутніми силами творіння: одна своєю непохитністю, а друга своєю настирливістю. Доказом цього можуть бути кілька дивовижних за формою рифів, що перегороджують вхід суднам. Безстрашні норвезькі діти стрибають у деяких місцях зі скелі на скелю, не боячись безодні завглибшки зі сто туаз і завширшки з шість футів[1]. Онде перекинутий упоперек крихкий і гойдливий шмат гнейсу з’єднує дві скелі. А ось тут мисливці чи рибалки поклали над урвищем замість мосту кілька ялиць, з’єднавши круті береги, в глибині між якими безперестану завиває море. Цей небезпечний перешийок, петляючи, звертає праворуч, де наштовхується на гору заввишки з триста туаз над рівнем моря; її підніжжя схоже на стрімку лаву завдовжки з півмилі, непохитний граніт якої починає дробитися, тріскати й округлюватися лише на висоті двісті метрів над водою. Тож море, з шаленством вриваючись у цей перешийок, з таким самим шаленством за силою інерції відкочується від цієї гори до протилежного берега, якому відбійні хвилі надали м’яких обрисів. У глибині Фіорд закриває брила гнейсу, поросла лісом, звідти дзюркоче водоспадом річечка; коли починають танути сніги, ця річечка перетворюється на могутню широчезну ріку, що з гуркотом котиться вниз, несучи з собою ледь помітні в хвилях старі ялиці й вікові модрини. Пірнаючи із запаморочливою силою в глибину затоки, ці дерева невдовзі спливають на поверхню, збиваються докупи, утворюючи острівці, які вода викидає на лівий берег, а там жителі невеличкого села підбирають їх — потрощені, потріскані, — а якщо деякі з них і лишаються цілими, то все одно вони допливають сюди без кори й без гілля. Гора, на підніжжя якої навалюються морські хвилі, а на верхівку — північні вітри, називається Фальбергом. її гребінь, постійно огорнутий сніговою та крижаною мантією, най стрімкіший у Норвегії; хоч він заввишки тільки тисячу вісімсот футів, але через близькість Північного полюса на ньому панує такий самий холод, як на найвищих горах землі. Стрімка з боку моря, ця скеля полого спадає на схід, збігаючи уступами до річки Сіг, але й на цих уступах холод дозволяє рости лише вересу й кволим деревцям. Та частина Фіорду, де з підніжжя лісу котиться вниз водоспад, називається Сігдалген — назва ця походить від назви річки Сіг. Вигин навпроти уступів Фальбергу — долина Ярвіс, гарний краєвид, над яким здіймаються пагорби, порослі ялицями, модринами, березами, подекуди дубами й буками, — це найрозкішніший, найбарвистіший килим, що його північна природа простелила на своїх суворих скелях. Тут легко вловити ту межу, за якою зігріту сонячним промінням землю починають обробляти й проростає рослинність норвезької флори. В цьому місці затока досить широка, і море, відбившись від Фальбергу, з передсмертним стогоном накочується на останню відногу цих пагорбів — берег, ледь помітно обрамлений дрібним піском, усіяний слюдою, гарними камінцями, порфіром, мінливою мармуровою рінню, принесеною сюди зі Швеції водами річки, морською піною, мушлями й водоростями, що їх нагнали в затоку бурі чи то з півночі, чи то з півдня.

Біля підніжжя пагорбів Ярвіс розкинулося село, яке утворюють дві сотні дерев’яних будиночків, де живуть люди, загубившись тут, наче в лісі бджолині вулики; вони, не зростаючи й не зменшуючись чисельно, щасливо скніють, шукаючи собі пожитку серед дикої природи. Замкнуте існування цього села легко пояснити. Мало хто зважується пробиратися поміж рифами до узбережжя й рибалити тут, норвежці здебільшого ловлять рибу біля менш небезпечних берегів, у цьому фіорді цілком удосталь риби, щоб місцеві жителі могли прогодуватися; пасовиська на долинах їм дають молоко й масло, до того ж на кількох чудових полях вирощують жито, коноплю, овочі, що їх вони вміють оберігати від різкого холоду й від короткої, але жахливої спеки; в цій подвійній боротьбі норвежець виявляє неабияку спритність. Брак шляхів сполучення на суходолі, де практично дороги не прокладені, й на морі, де тільки легкі човни можуть пробратися через морські ущелини Фіорду, не дають їм змоги збагатитися, скориставшись зі свого лісу. Потрібні були б величезні кошти, щоб розчистити фарватер затоки й відкрити шлях у глибину суходолу. Дорога з Крістіанії до Дронтгейма огинає весь Стрьомфіорд, перетинає Сіг через міст, прокладений за багато миль вище від водоспаду; схил між долиною Ярвіс та Дронтгеймом поріс величезними непрохідними лісами, а Фальберг відділяють від Крістіанії нездоланні безодні. Мабуть, село Ярвіс могло б підтримувати сполучення з центральною Норвегією та Швецією по річці Сіг, але щоб налагодити зв’язок з цивілізацією, Стрьомфіорду потрібен був би геній. І справді, такий геній з’явився; це був поет, віруючий швед, який помер, захоплено милуючись красою цього краю, наче найкращим витвором Творця.

У наші часи люди, що їх досвід наділив внутрішнім сприйняттям, яке швидко й послідовно всотує в себе, наче з полотна художника, найбільш контрастні краєвиди землі, легко можуть охопити своїм поглядом усю сукупність Стрьомфіорду. Мабуть, тільки вони зуміють пробратися між покрученими рифами перешийка, де вирує море, проплисти на його хвилях уздовж вічних уступів Фальбергу, білі піраміди якого сягають хмарок у завжди перлинно-сірому небі, милуватися гарним плесом затоки, слухати шум Сігу, що котиться вниз довгими струмками й падає на дивовижне скупчення безладно розкиданих дерев, що то стирчать, то ховаються між брилами гнейсу, потім перепочити на мальовничому лоні, яке відкривають присадкуваті пагорби Ярвіса, де буяє багатюща північна рослинність: онде похилилися стрункі, мов дівчата, берези, а там задумливо стоять вікові, із замшілими стовбурами буки; серед чорних ялиць та ланд пурпурового й з різноманітними відтінками вересу проступають усі контрасти зелені й мінливої білини; і нарешті — всі барви, всі пахощі цієї дивовижної, ще непізнаної флори. Окиньте поглядом пропорції цих амфітеатрів, пориньте в хмари, сховайтесь у заглибину між скелями, де перепочивають акули, то вам не захочеться думати ні про багатство, ні про поетичність цієї норвезької місцевості! А чи ваша думка могла б бути така неосяжна, як океан, що омиває цей край, така примхлива, як фантастичні фігури, що їх утворюють тутешні ліси, хмари, тіні й переливи світла? Бачите над узбережними луками, на останній складці землі, яка петляє попід високими пагорбами Ярвіса, дві-три сотні будиночків, вкритих невером — своєрідним покриттям із березової кори? Будиночки зовсім ветхі й пласкі, схожі на розкиданих вітром по листку шовковиці шовкопрядів. Над цими скромними, тихими оселями височіє простенька церква, що так гармоніює з убогістю села.