Усі вогні — це вогонь

Отакий колись поставлять мені пам'ятник, подумки іронізує проконсул, підносячи руку в жесті вітання, і кам'яніє так серед бурхливих оплесків публіки, якої не стомили дві години циркового видовища і спеки. Ось вона, мить приємної несподіванки, що її пообіцяв проконсул дружині. Він опускає руку й зиркає на Ірену; та відповідає невиразною усмішкою, яка буває у неї на свята. Ірена знає і не знає водночас, що має трапитись, – вона звикла до несподіванок, навчилася зносити примхи володаря з байдужістю, такою ненависною для нього. Не обертаючись до арени, вона бачить близьку, неминучу долю, жорстокий, одноманітний ланцюг причин і наслідків. Виноторговець Лікас та його дружина Уранія перші вигукують ім'я того, хто з'явився на арені; їм вторує натовп. – "Це мій подарунок тобі, – говорить проконсул. – Мені казали, що ти високо цінуєш стиль цього гладіатора". Все так само посміхаючись, Ірена схиляє голову на знак подяки. "Ти робиш нам честь своїм товариством, хоч тебе й зморюють ігрища, – додає проконсул, – і мій обов'язок дати тобі те, що ти найдужче любиш". – "Ти – сіль землі! – кричить гладіатору Лікас. – Ти наближаєш блиск самого Марса до нашої бідної провінційної арени!" – "Ти бачила не найкраще", – каже проконсул, пригублюючи вино і частуючи дружину. Ірена робить великий ковток; легкий аромат вина ніби відганяє густий і стійкий запах крові та гною. Марк виходить на середину арени, переслідуваний невблаганною очікувальною тишею, що запала так раптово; його короткий меч виблискує на сонці там, де падає скісний промінь, що пробився крізь старий полотняний дах; бронзовий щит недбало звисає з його лівої руки. "Чи не збираєшся дати йому в супротивники переможця Смірніо?" – питає збуджений Лікас. "Маю щось краще, – каже проконсул. – Я хотів би, щоб завдяки, цим ігрищам твоя провінція запам'ятала мене і щоб моя дружина розважилася хоч раз". Уранія з Лікасом плещуть у долоні, чекаючи, що відповість Ірена, але та мовчки віддає келих рабові, байдужа до галасу, яким публіка вітає появу другого гладіатора. Марк стоїть посеред арени і теж, здається, не звертає уваги на оплески, даровані його супротивникові; кінчиком меча легко торкає золочені щитки на гомілках.

"Алло", – озивається Ролан Ренуар, беручи цигарку, наче без неї не обійтися, коли знімаєш трубку.

На лінії чути тріск, уривки якихось плутаних розмов, хтось диктує цифри; зненацька западає темна тиша, ще темніша за ту пітьму, яку телефон вливає в око слуху. "Алло", – повторює Ролан, кладучи цигарку на край попільнички і шукаючи в кишені халата сірники. "Це я", – каже голос Жанни. Ролан стомлено заплющує очі і вмощується зручніше в кріслі. "Це я", – навіщось повторює Жанна. Ролан не відповідає, і вона додає: "Соня щойно вийшла від мене".

Він повинен обернутися і привітати, як годиться, тих, хто в імператорській ложі. Він знає, що повинен це зробити, і, можливо, дружина проконсула усміхнеться йому так, як усміхнулася на останніх ігрищах. Думок у нього в голові немає, він не може думати, але інстинкт підказує йому, яка лиха ця арена, це велетенське бронзове око, заскороджене граблями й віниками з пальмового листя, щоб приховати темні сліди минулих битв. Цієї ночі йому снилася риба, снилася безлюдна дорога поміж потрісканих колон, а коли готувався до бою, раб, який споряджав його, пробурмотів, що цього разу проконсул не заплатить йому, Марку, золотими монетами. Марк не потурбувався запитати чому, а раб вибухнув злісним сміхом і щез, не подавши йому лат; потім інший раб сказав, що то був брат гладіатора, якого Марк забив у Масілії, але вже його випхнуто до галерей, назустріч вигукам. Спека нестерпна, давить шолом, що відбиває сонячне проміння до даху та сходів. Риба, потріскані колони, невиразний сон з провалами саме там, де Марк міг би щось зрозуміти. Раб, що споряджав його, сказав, що проконсул не заплатить йому золотими монетами; може, дружина проконсула не усміхнеться до нього сьогодні. Галас натовпу його не бентежить, бо зараз вітають іншого, тільки не так гучно, як перед тим його, але серед оплесків чути й здивовані вигуки. Він зводить голову й дивиться на ложу, де Ірена розмовляє з Уранією, а проконсул недбало подає якийсь знак, і все тіло Марка напружується, а пальці стискають руків'я меча. Досить подивитися на галерею навпроти, одначе супротивника там не видно. Піднято ґрати темного виходу, там, звідки звичайно випускають диких звірів, і Марк бачить, як вимальовується велетенська постать сіткаря-нубійця, доти непомітного на тлі замшілого каміння. Тепер він уже знає, чому проконсул не заплатить йому золотими монетами, відгадує, що означають риба й потріскані колони. Мало його обходить і те, що зараз станеться поміж ним і сіткарем (це професія і доля), м'язи його корчаться ніби зі страху, щось у його плоті запитує, чому сіткаря випущено крізь вихід для звірів, публіка теж, плещучи в долоні, думає про це саме. І Лікас питає про це проконсула, той без слів, усмішкою дає зрозуміти, що це сюрприз, а Лікас протестує, сміючись, і почуває себе зобов'язаним поставити на Марка. Ще й не почувши слів, що будуть вимовлені, Ірена знає: проконсул подвоїть свою ставку на нубійця і погляне на неї, усміхаючись люб'язно, і накаже подати їй охолодженого вина. А вона питиме і перемовлятиметься з Уранією про поставу і дикий вигляд нубійця. Кожен рух її розрахований, хоч вона того й не свідома, хоч, може, й не вистачить вина чи Уранії набридне дивуватися торсові велета. Тоді Лікас, жива історія цирку, зверне їхню увагу на те, що шолом нубійця торкається нижніх зубців ґрат, за якими тримають диких звірів, а ці зубці піднято на два метри вгору, і стане розхвалювати повільність, з якою той складає на ліву руку сітку. Ірена зіщулюється десь глибоко в душі, як уже не раз зіщулювалася з часу тієї далекої шлюбної ночі, хоч на її обличчі грає задоволена, поблажлива посмішка. Тією вільною і чистою глибиною вона відчуває подих смерті, яку проконсул замаскував під веселу публічну розвагу, і цей подих можуть відчути лише вона та ще, можливо, Марк, проте Марк не відчує, страхітливий, мовчазний, схожий на машину, і його тіло, якого вона прагнула минулого разу тут, у цирку (і це спромігся зрозуміти проконсул, спромігся сам, без допомоги своїх магів, зрозумів одразу, як завжди), його тіло заплатить високою ціною за саму її уяву, за те, що вона двічі позирнула на Марка, який одним вдалим порухом меча саме перетяв горло фракійця.

Перш ніж набрати Роланів номер, Жаннина рука торкнулася журналу мод, скляної трубки із снотворними ліками, спини кота, що згорнувся клубочком на дивані. Тоді в трубці почулося "алло", Роланів голос був трохи сонний, і несподівано Жанна відчула комізм ситуації, усвідомила, що приєднується до тих жінок, котрі плачуть по телефону перед цим єдиним іронічним свідком, який у поблажливій тиші палить цигарку. "Це я", – озивається Жанна, але то сказано швидше собі, ніж суперниці-тиші, в якій, як у глибині сцени, танцюють іскорки звуку. Вона дивиться на руку, яка несамохіть погладила кота, перш ніж набрати номер (але хіба не чути якихось інших розмов у телефоні, якогось далекого голосу, що диктує цифри комусь, хто не озивається, хто є там лише для того, щоб слухняно записувати диктоване), і не вірить, що рука, яка взяла, а потім відклала трубку з порошками, це її рука, що голос, який повторює "Це я", то її голос на краю провалля. Зберегти гідність і замовкнути, обережно покласти трубку на важелі, залишитись зовсім-зовсім самою. "Соня щойно вийшла від мене", – каже Жанна і межу перейдено, фарс починається, маленьке зручне пекельце.

"Ох", – промовляє Ролан, запалюючи сірника. Жанна чує це виразно, немов бачить обличчя Ролана, коли той затягується, мружить очі, відкидаючись назад у кріслі.

Річка блискучої луски виплюскується з рук чорного велета, і Марк має якусь мить, щоб дістатися до тіла з сіткою. Він не раз уже – проконсул знає це й повертає голову до Ірени, щоб тільки вона бачила його посмішку, – використовував цю слабкість кожного сіткаря: прикрившись щитом від довгого тризубця, блискавкою кидався до незахищених грудей суперника. Але Марк тримається трохи задалеко, ноги в нього зігнуті, ніби перед стрибком, і нубієць встигає стягнути сітку й приготуватися до нового нападу. "Пропав", – думає Ірена, не дивлячись на проконсула, що бере ласощі з таці, яку піднесла йому Уранія. "Вже не той, що був", – думає Лікас, і йому стає жаль свого закладу. Марк прогнувся трохи, стежачи за кружлянням нубійця. Він єдиний ще не знає того, що передчувають усі, і причаєно вичікує іншої нагоди, шкодуючи в глибині душі, що вчасно не зробив так, як підказувала гладіаторська наука. Треба б йому більше часу, тих понурих годин після тріумфів, щоб зрозуміти, чому проконсул не заплатить йому золотими монетами. Похмурий, він чекає на другу зручну мить; можливо наприкінці, ставши ногою на груди мертвого сіткаря, він удруге побачить усмішку проконсулової дружини; але про це він не думає, а та, що про це думає, вже не вірить, що Марк наступить на груди мертвого нубійця.

"Зважся нарешті, – каже Ролан. – Чи ти хочеш, щоб я цілий вечір слухав, як хтось комусь диктує свої цифри? Чуєш його?" – "Так, – говорить Жанна, – чую, ніби здалеку". Триста п'ятдесят чотири, двісті сорок два. Якусь мить лунає лише той далекий монотонний голос. "У кожному разі, – каже Ролан, – цей вживає телефон з практичною метою". Ось тепер у відповідь можна б заплакати, але Жанна мовчить ще кілька секунд і повторює: "Соня щойно вийшла від мене". Вагається і додає: "Напевне, вже біля твого дому". Ролан дивується – Соні він тепер не чекає. "Не обманюй", – каже Жанна, а кіт вислизає їй з рук і дивиться на неї ображено. "Я не обманюю, – каже Ролан. – Маю на увазі час, а не те, ходить вона до мене чи ні. Соня знає, що я не люблю ані візитів, ані телефонних дзвінків о такій порі". Вісімсот п'ять, диктує здалеку голос, чотириста шістнадцять, тридцять два. Жанна заплющила очі, чекаючи паузи в рахунку, щоб вимовити те єдине, що їй залишилося сказати. Якщо Ролан урве розмову, з нею ще буде цей голос із глибини телефонної мережі; вона не покладе трубки і, вмощуючися зручніше на дивані, бавлячись ліками, слухатиме цифри, поки навіть той голос утомиться і не залишиться нічого, зовсім нічого – тільки страхітливо-обважніла трубка в її пальцях, мертва річ, яку треба відкинути, не дивлячись на неї.