Верблюже око

Я встиг зачерпнути з джерела лише піввідра води, як над степом пролунав несамовитий крик: — Гей-ей! Академіку, морду наб'ю-у-у!

Я завмер. Прислухався. Взагалі-то мене "звуть Кемелем, але тут прозвали "академіком". Так і є: трактор на тому боці зловісно мовчить. Той, хто обіцяє набити мені морду,— це Абакір. Знову нагримає на мене, облає, а то й замахнеться кулаком. Тракторів два, а я — один. І мушу я доставляти для них на цій однокінній бричці і воду, і пальне, й мастило, і всяку всячину. Трактори з кожним днем ідуть все далі й далі від єдиного на всю округу джерела. Все далі й далі відходять вони од єдиного на всьому білому світі польового стану, де зберігається в цистерні пальне. Пробували були перенести його, та куди там — він теяї прив'язаний до води. А отакий Абакір знати нічого не хоче: "Морду наб'ю за простій, та й усе! Не для того я тут ішачу, щоб час гаяти через якогось студентика-слинтяя!"

А я й не студентик зовсім. Навіть не пробував попасти в інститут. Я одразу після школи приїхав сюди, на Аиархай. Коли нас виряджали, на зборах говорили, що ми, а значить, і я в тім числі, "славні покорителі цілини, безстрашні піонери оновлених країв". Ось хто я був напочатку. А тепер? Сором признатися: "академік". Так прозвав, мене Абакір. Сам я винен. Не вмію приховувати свої —думки, розмріюся вголос, мов хлопчисько, а люди потім сміються з мене. Та коли б хто знав, що не стільки я сам винен в цьому, скільки наш учитель історії Алдіяров. Краєзнавець! Наслухався я нашого краєзнавця, а тепер ось розпла* чуюся...

Так і не наповнивши бочку,до краю, я виїхав з улоговинки на дорогу. Власне, й дороги ж тут ніколи не було. Це я накотив її своєю бричкою.

Трактор стоїть в кінці величезного чорного поля. А нагорі — на кабіні — Абакір. Вимахуючи в повітрі кулаками, він все ще паплюжить мене, лає на всі заставки.

Я підстьобнув коня. Вода в бочці вихлюпується мені на спину, але я жену щодуху.

Я сам напросився сюди. Ніхто мене не примушував. Інші доїхали до Казахстану, на справжню цілину, про яку в газетах пишуть. А на Анархай я сам подався. Тут тільки першу весну працюють, та й то всього два трактори. Минулого року агроном Сорокін — він тут головний над усіма нами — досліджував на невеликому полі богарний ячмінь. Кажуть, непогано вродив. Якщо' й далі так піде, то проблему кормів в Анархайському степу, можливо, вдасться розв'язати.

Та поки що доводиться діяти з оглядкою. Дуже вже посушливий і жаркий Анархай влітку: навіть кам'яні колючки — таш-тикен — і то, буває, сохнуть на пні. Ті колгоспи, що приганяють сюди з осені худобу на зимівлю, не наважуються поки що сіяти, вижидають: побачимо, мовляв, що в інших вийде... Тому нас тут усіх на пальцях перелічиш: два трактористи, два причіплювачі, куховарка, я — водовоз — та агроном Сорокін. От і вся армія покорителів цілини. Навряд чи хто знає про нас, та й ми не відаємо, що діється в світі. Інколи тільки Сорокін привезе якусь новину. Він їздить верхи в сусіднє урочище до чабанів, лається звідти по рації з начальством та зведення переказує для звітів.

Ота-ак, а я, бач, думав — цілина, масштаби! А втім, це ж усе наш історик Алдіяров. Це він розмальовував пам, школярам, Анархай: "Віками незайманий, розкішний полиновий степ, що стелеться від Курдайського нагір'я аж до комишових заростей Балхаша! Як переказують, за давніх часів, заблудивши серед пагорбів Анархаю, без сліду зникали цілі табуни, а потім довго блукали там косяки здичавілих коней. Анархай — безмовний свідок минулих епох, арена грандіозних боїв, колиска кочових племен. А в наші дні Анархайському плато судилося стати багатющим краєм відгонного тваринництва..." Ну й так далі, в тому ж дусі...

Добре було тоді розглядати Анархай на карті, там він з долоню. А тепер? Ще на світанку починаю ганяти туди й сюди цю дурну водовозку. Ввечері насилу випрягаю коня і даю йому пресованого сіна, завезеного сюди машиною. Потім їм без усякого апетиту те, що дасть мені наша Альдей, вкладаюся в юрті спати і сплю мертвецьким сном.

А що Анархай розкішний полиновий степ, то це й справді так. Мояша було б годинами бродити тут і милуватися його красою, та часу пема.

Все б нічого, та от одного не збагну: чим я не сподобався

Абакірові, за що він так ненавидить мене? Коли б я знав, що мене тут чекає... Я готовий був до всяких, так би мовити, стихійних трудпощів. Не в гості ж я сюди їхав. Але про людей, з якими мені доведеться жити й працювати, я чомусь зовсім не думав. Скрізь люди як люди...

їхав я сюди дві доби машиною. Разом зі мною везли в кузові оцю водовозку на чотирьох колесах, і я навіть не підозрював тоді, що саме через неї зазнаю тут стільки лиха.

Адже їхав я сюди причіплювачем. Думав, попрацюю весну коло трактора, підучуся і сам стану трактористом. Так мені в районі казали. З Цією мрією я й поїхав на Анархай. А коли прибув на місце, виявилося, що причіплювачі вже є, а мене, мовляв, прислали водовозом. Треба було, звісно, одразу ж відмовитися й повернутись додому. Тим паче що я ніколи не мав діла 3 хомутами та голоблями. Та й взагалі ніде ще не працював, тільки от на суботниках допомагав матері на цукроварні. Батько у мене загинув на фронті. Я його не пам'ятаю. От я й вирішив почати самостійне життя... А все-таки треба було одразу повернутись. Посоромився. Стільки гомоніли тоді на зборах! Та й мати не відпускала, вона мріяла побачити мене лікарем. Але я настояв, умовив — допомагати, мовляв, буду. Сам рвався, не терпілося скоріше поїхати. Як би я у вічі людям дивився, коли б одразу повернувся? Довелося сісти на водовозку. Проте біди мої почалися не з неї.

Ще коли їхав сюди, я, стоячи в кузові, пильно видивлявся: ось він, стародавній, легендарний Анархай! Машина мчала ледь примітною дорогою, що загубилася серед трохи погорбленого зеленіючого степу, злегка повитого вдалині блакитнуватим туманом. Земля ще дихала талим снігом. Але у вологому повітрі вже можна було розпізнати молодий гіркий запах димчастого анар-хайського полину, паростки якого пробивалися біля кореневищ обламаного торіїннього сухостою. ЗУСТРІЧШІЙ вітер ніс з собою дзвінке бриніння степового простору і весняної чистоти. Ми гналися за обрієм, а він усе відходив од нас по м'яких, розмитих гребенях далеких косогорів, відкриваючи за буграми все нові й нові анархайські далі.

І здавалося мені, що я чую голоси минулих часів. Здригалася, гуділа земля від тупоту тисяч копит. Океанською хвилею, з диким гиканням і ревом неслася кіннота кочовиків з піками й прапорами наперевіс. Перед моїми очима проходили страшні побоїща. Дзвенів метал, кричали люди, гризлися, били копитами коні. І сам я теж був десь у цій кипучій сутичці... Але вщухали бої, і тоді розсипалися по весняному Анархаю білі юрти, над стійбищами курився кізяковий димок, паслися навкруги отари овець і табуни коней, під дзенькіт дзвіпочків йшли каравани верблюдів не знати звідки і невідомо куди...

Протяглий, розкотистий гудок паровоза повернув мене до дійсності. Закидаючи на вагони густі клуби диму, паровоз ішов далі, немов кінь на всьому скаку з гривою, що розвівалася од вітру, і витягнутим хвостом. Так мені здалося віддалеки. А поїзд ставав усе менший і менший, він перетворився на темну рисочку, а потім і зовсім зник з очей.

Ми перетяли залізницю біля загубленого в степу роз'їзду і рушили далі...

Першого ж дня по прибутті я виказав себе з головою. Я ще не позбувся тих марев, що привиділися мені в дорозі. Недалечко від польового стану стояла на пагорбі стародавня кам'яна баба. Сіра, грубо обтесана гранітна брила століття простояла тут, наче в дозорі, глибоко осівши в землю і втупивши вдалину позбавлений життя мертвий погляд. Праве око її, ледь скошене, вищерблене дощами та вітром, здавалося витеклим, порожнім і лякало й віднаджувало людей лиховісним прищулом під важкою подобою повіки. Я довго розглядав бабу, а потім, підійшовши до юрти, спитав у Сорокіна:,

— Як ви гадаєте, товаришу агроном, хто міг поставити тут оцю фігуру?

Сорокін збирався кудись їхати.

— Мабуть, калмики,— сказав він, сідаючи в сідло, і поїхав. Що б було мені на цьому й заспокоїтись! Так ні! Мене мовби

хто за язик тягнув, і я звернувся до трактористів та причіплювачів, з якими ще не встиг як слід познайомитись:

— Ні, це не зовсім точно. Калмики були тут в сімнадцятому віці. А це надмогильний пам'ятник дванадцятого віку. Бабу, очевидно, поставили монголи за часів великого нашестя на захід. Разом з ними й ми, киргизи, прийшли з Єнісею сюди, в тянь-шаньські краї. До нас тут жили племена кипчаків, а перед ними — рудоволосі, ясноокі люди.

Я заліз би ще глибше в історію, та мене перебив чоловік в комбінезоні, що стояв біля трактора. Це був Абакір.

— Гей ти, хлопче! — Він кинув на мене спідлоба роздратований погляд.— Дуже ти вчений. Піди-но принеси з юрти шприц З тавотом.

А я помилився, приніс йому шприц з солідолом.

— Ех ти, академік! — зневажливо процідив він крізь зуби, скоса поглядаючи на мене своїми колючими, в червоних прожилках, очима.— Лекції читаєш нам, неукам, а кобилу від верблюда не вмієш відрізнити.

Звідси й пішло — "академік".

От і зараз я ВЯЇЄ наближаюся зі своєю водовозкою, а він не вгаває. Біжить до мене, загрузаючи в ріллі.

— Ти чого це повзеш, мов та воша недобита! Скільки звелиш тебе чекати? Придушу, щеня, все менше одним шмаркатим академіком буде!

Я мовчки під'їжджаю до трактора. Та й що я можу сказати на своє виправдання? Адже трактор простоює з моєї провини, це факт. Добре ще, причіплювачка Каліпа заступається за мене:

— Ну заспокойся-Лэо, заспокойся, Абакіре! Криком тут не зарадиш. Дивися, вік і так аж змарнів. 30ВС*М вимучився, бідолашний.— Вона бере з моїх тремтячих рук відро і заливає водою радіатор.— Він же й без того старається. Бач, аж мокрий увесь, хоч викрути...

— А мені-то що! — огризається Абакір.— Сидів би собі дома та книжки свої читав.

— Ну годі тобі! — умовляє його Каліпа.— Скільки в тобі того зла. Не гаразд так, Абакіре.

— Все прощати та спускати отаким — задарма помреш. План же з мене питають, а не з тебе. Хіба кому є до того діло, що мене гробить цей вчений йолоп!

Далася ж взнаки йому моя вченість. Навіщо тільки вчився я, і звідки взявся на мою голову історик Алдіяров?

Я стараюся якнайшвидше поїхати звідси.