Вільям Вілсон

© Український переклад. М. Б. Габлевич, 1992.

Що тут казати?

Що сумління скаже,

Примара темна на моїм шляху?

Чемберлен, "Фароніда"

Нехай мене звати Вільям Вілсон. Не варто чорнити цей непорочний аркуш моїм справжнім іменням. Воно вже й так виставило на посміх і пострах усю мою родину, осквернило її. Хіба ж не рознесли лихі вітри його ганьбу нечувану по найдальших закутках світу? Хіба ж я,— о, найупослідженіший з ізгоїв! — не вмер для цього світу назавше? Для почестей його, для квітів, для світлих його поривань? Хіба хмара — густа, зловісна, безкрая — не зависла навічно над моїми надіями й небом?

Я, коли б навіть і міг, не писатиму тут про останні роки мого життя — роки несказанних страждань і непрощенних злочинств. Цей період — ті останні роки — позначився раптовим потягом до розпусти, причину якого я й маю намір тут з'ясувати. Звичайно люди скочуються на дно помалу. З мене ж уся моя порядність спала ураз, мов мантія. Від порівняно невинного гріховодництва я семимильними кроками дійшов збоченства гіршого, ніж Елагабал. Який випадок, яка єдина подія привела до цього зла,— будьте ласкаві, вислухайте. Смерть моя недалеко, і тінь, що біжить перед неї, лягла на душу мою вмиротворенням. Коли сходиш у цю примарну долину, так хочеться співчуття (ледь не сказав: жалю) своїх близьких! Так хочеться, аби вони повірили, що був я, до певної міри, рабом незалежних від мене обставин. Аби в деталях, які зараз повідаю, серед хащів блуду знайшли для мене бодай острівець, де чатує невблаганна доля. Аби погодились,— наскільки це їм удасться,— що досі якщо й існували такі великі спокуси, то принаймні людину так іще ніколи не спокушали і, ясна річ, так вона ще ніколи не падала. А отже, ніколи ще так не страждала? Та й чи не жив я — воістину — вві сні? І чи не вмираю зараз як жертва жахної незбагненності найнеймовірнішого з усіх земних сновидінь?

Походжу я з роду, який завжди славився буйністю уяви і вразливістю вдачі, і вже з ранніх моїх літ було видно, що фамільний характер я успадкував повністю. З роками він укорінювався дедалі глибше, даючи моїм друзям серйозні підстави для занепокоєння і нічого, крім шкоди, не даючи мені. Я ріс свавільним, потураючи найхимернішим примхам, піддаючись найневтримнішим почуттям. Слабкодухі, обтяжені такими ж родинними вадами, мої батьки мало чим могли запобігти тим нездоровим схильностям, що були мені притаманні. Кілька недолугих і непродуманих спроб завершилися повною поразкою для них і цілковитим тріумфом для мене. Відтоді моє слово стало вдома законом, і в віці, коли більшість дітей іще ходить у шорах, я був полишений сам на себе — сам собі пан в усьому, за винятком прізвища.

Мої перші спогади з шкільного життя пов'язані з великою, розлогою спорудою єлизаветинського стилю в одному нікчемному англійському містечку, де росла сила-силенна величезних каракатих дерев і всі до одного будинки були старі як світ. По суті, все воно було якесь дуже примарне і миротворче, оте статечне старе містечко. Мов зараз, чую свіжу прохолоду його тінистих вуличок, аромат рясної чагарникової зелені, мов зараз, ціпенію від дивного захвату, зачувши глухий, глибокий бас церковного дзвону, що похмурим гулом рвучко розтинає сутінкову тишу, в якій спить, загорнувшись, ажурний готичний шпиль.

Я з утіхою — наскільки вона взагалі мені тепер доступна — опишу найнезначніші свої спомини про школу й переживання тих літ. Мені, в моїй біді,— так, біді, і то найсправжнісінькій,— проститься, що шукаю розради,— хоч малої, хоч тимчасової,— згадуючи кілька розрізнених подробиць. Тим більше, що ті подробиці, цілком банальні й навіть смішні самі по собі, набирають у моїй уяві додаткового значення, бо пов'язуються з місцем і часом, у яких тепер бачу перші застережливі знамення долі, що згодом заволоділа мною так неподільно. Отож послухайте.

Будинок школи, як я вже казав, був старий і розлогий. До нього прилягала чимала ділянка землі, і все те замикалося високим муром, що був покритий зверху вапняним розчином із битим склом. Цей мало не тюремний мур визначав наш життєвий простір; виходили ми за нього лише тричі на тиждень: раз у суботу, коли нам, у супроводі двох молодших учителів, дозволялося вийти на прогулянку, і двічі — в неділю, коли нас тим же церемонним строєм вели на утреню й вечірню до єдиної в містечку церкви. Парохом у тій церкві був наш директор. З яким великим зачудуванням і збентеженням дивився я з учнівської лави на хорах, як статечно, поволі сходить він на кафедру! Невже цей велебний чоловік з таким смиренно-лагідним обличчям, у цих осяйних, святобливо розвіяних ризах, у дбайливо напудреній перуці,— невже це той самий нечепурний чоловік зі скривленим обличчям, який ще кілька годин тому з лінійкою в руці насаджував драконівські закони в нашій гімназії? О, страшний парадокс — надто страшний для розгадки!

На одному з кутів того могутнього муру стояла ще могутніша брама — вся в залізних гвинтах і клепках і в короні з залізних шпичаків. Які глибокі почуття благоговійного страху навівала вона! Не відчинялася брама ніколи, хіба тільки тричі на тиждень впускала та випускала нас; і тоді, з кожним рипом її могутніх завісів, перед нами відкривався безмір незвіданого — цілий світ таємниць, що спонукав до поважних його оцінок або ще поважніших роздумів.

Обшир, оточений муром, мав кілька просторіших місць, бо будинок був неправильної форми. Три чи чотири з них складали майданчик для ігор. Земля там була рівна, всипана жорствою. Добре пам'ятаю, що ніяких дерев, лавок чи чогось подібного на тому майданчику не було. Містився він, звичайно, на задвірках шкільного будинку. А перед фасадом був засаджений самшитом та іншими кущами моріжок; однак його священну межу ми перетинали лише в рідкісних випадках — коли вперше приходили до школи чи покидали її назавше або коли приїжджав за нами хтось із батьків чи товаришів, і ми весело рушали додому на різдвяні чи літні канікули.

А сама школа! До чого ж химерною була ця давня споруда! Справжнісінький, як на мене, зачарований палац із незбагненним лабіринтом кімнат і коридорів, закрутів і закутків, що, воістину, не мали кінця-краю. Важко було навіть з певністю сказати, на котрому з трьох його поверхів ти в цю хвилину перебуваєш. З кімнати до кімнати неодмінно вели — як не вгору, то вниз — три-чотири сходинки, а всіляких бічних ходів було так багато і всі вони так дивовижно повертали вас до свого початку, що в цілому наші уявлення про архітектуру будинку мало чим різнилися від уявлень про безмежність. За п'ять років мого перебування там я так і не спромігся точно визначити, в якому саме закутку містилася невеличка спальня, відведена для мене і ще вісімнадцяти чи то двадцяти школярів. Найбільшою в тій школі — і, як мені здавалось, у світі — була класна кімната — довжелезна, вузька, з навислою дубовою стелею й готичними, шпичастими вікнами. В найдальшому кутку, звідки віяло страхом, містилося sanctum(1) нашого директора, преподобного доктора Брансбі,— солідна прибудова футів вісім чи десять заввишки, з масивними дверима, що їх ніхто з нас за відсутності нашого Dominie(2) не посмів би відкрити,— краще вже смерть від peine forte et dure (3). В інших кутках стояли інші, подібні буди, що були об'єктами далеко менш шанобливого, та все ж богобоязного ставлення. Одна з них правила за кафедру "класикові" — "англо-математику". Вздовж і впоперек кімнати, цілком хаотично, були порозставлювані столи з лавками — чорні, старезні, понищені часом, завалені пошарпаними книжками і так порозписувані ініціалами, іменами, гротескними фігурками та іншою різьботворчістю, що цілковито втратили й ту подобу форми, яку могли мати за старих добрих часів. В одному кінці кімнати стояло величезне відро з водою, в протилежному — колосальні дзиґарі.

(1) Святилище (латин.).

(2) Наставника (латин.).

(3) Тортур (фр.).

У масивних стінах цієї гідної шани гімназії і провів я третє п'ятиліття свого життя — хоч не було воно ні нудне, ні осоружне. Бурхливий дитячий розум знаходить собі роботу чи розвагу і поза стихією зовнішнього світу; отож із нібито гнітючого шкільного життя я виніс враження багатші й гостріші, ніж ті, що їх юнаком черпав із розкошів, а зрілим чоловіком — із злочинства. Все ж, мабуть, у тих початках мого душевного розвою було чимало й незвичайного — навіть outre (1). В більшості людей події перших років їхнього життя рідко коли лишають якийсь яскравіший слід у пам'яті. Всі вони — сірі тіні, слабкі, нечіткі спомини, невиразний відгомін забутих радостей і фантасмагоричних страждань. У мене не так. Мабуть, мої дитячі відчуття за силою дорівнювали почуттям дорослих людей — усе те й сьогодні вкарбоване в пам'ять так чітко, глибоко й міцно, немов exergues (2) карфагенських медалей.

Хоча, фактично,— при тім, що розуміється під "фактами",— згадати ж майже нема чого! Підйом уранці, відбій увечері; зубріння уроків, розказування уроків; час від часу напіввихідні з прогулянками; ігровий майданчик з його бійками, забавами, інтригами,— вже давно забулися ті душевні чари, що перетворювали забави на цілий вир почувань, на цілий світ рясних несподіванок,— на безмір усяких емоцій, поривів і душевних злетів. "Oh, le bon temps, que ce siecle de fer!" (3)

(1) Надмірного (фр.).

(2) Написи (фр.).

(3) Ох, ці добрі жорстокі часи! (Фр.)

Правду кажучи, серед школярів я вирізнявся запалом, завзяттям і владністю вдачі, і саме завдяки цьому поволі, але якось само собою взяв верх над усіма, навіть і трохи старшими від мене,— над усіма, крім одного. Цим одним був хлопець, який носив те саме ім'я і прізвище, що й я,— дивного тут нема нічого, оскільки, хоч я й шляхетного роду, імення моє належить до тих поширених імен, що колись, за далеких часів, були, мабуть, власністю простолюду. Тут я назвався Вільямом Вілсоном — прибраним ім'ям, що не дуже відрізняється від справжнього. Мій тезка — єдиний з усіх, хто входив у нашу, як казалося, ватагу, не боявсь змагатися зі мною в навчанні, в іграх і бійках на майданчику, відмовляючись беззастережно вірити всім моїм балачкам і коритися моїй волі,— одне слово, не визнавав моєї зверхності. Якщо існує на землі крайній деспотизм, то це деспотизм владолюбного недолітка над менш вольовими його товаришами.

Бунтарство Вілсона не давало мені спокою, тим більше, що потай — попри всю ту браваду, якою я підкреслював на людях своє ставлення до нього і до його претензій,— я відчував, що боюся його, і не міг позбутися думки, що рівноправність, якої він так невимушено дотримувався у стосунках зі мною, насправді свідчить Про його вищість, оскільки мені свою позицію доводилось повсякчас виборювати.