Вірші (в перекладі Миколи Лукаша)
- Федеріко Гарсія Лорка -
Федеріко Гарсія Лорка
Поезії
Перекладач: Микола Лукаш
ПОЕМА ГЛИБОКОГО СПІВУ
ПРИСПІВКА ДО ТРЬОХ РІЧОК
Гвадалквівір тече-в'ється
між олив та помаранчів,
а дві річки, що в Гранаді,
із снігу в поля гречані.
Ой де ділось,
де поділося кохання?
Гвадалквівір крутить вуса,
гожий красень-чорнобров,
а дві річки, що в Гранаді,-
одна сльози, друга кров.
Ой де ділась,
де поділася любов?
У Севільї є привілля
парусам на погуляння,
у Гранаді тісноводій
веслярують лиш зітхання.
Ой де ділось,
де поділося кохання?
Гвадалквівір — то дзвіниця,
вітер в дзвони бам да бом...
Дарро й Хеніль — малі вишки,
сумно й нудно їм обом.
Ой де ділась,
де поділася любов?
Блудні вогні дальніх криків
жене вода у смеркання.
Ой де ділось,
де поділося кохання?
Неси в море, Андалузіє,
цвіту й овочу улов!
Ой де ділась,
де поділася любов?
ПОЕМА ЦИГАНСЬКОЇ СИГІРІЇ
КРАЄВИД
Поле оливами
густо сивіє —
глянь, то розгорнеться,
то згорнеться віяло.
А над оливами
небо полив'яне,
в небі — холодна
зоряна злива.
Понад рікою темрява
й очерети тремтливі.
Повітря сіре брижиться,
а віти
налиті граєм жалібним
по вінця.
Тривожна зграя
пташок-невільниць
хвостами довгоперими
б'є ніч навідліг.
ГІТАРА
Як заридала
моя гітара,-
розбилась досвітку
криштальна чара.
Ой заридала
моя гітара...
Хочу утішить —
надармо,
хочу утишить —
намарно.
Плаче, як вода,
що рине з яру,
плаче, як вітер,
що жене хмару.
Хочу впинити —
надармо,
вона ридає
за даллю.
Плаче пісок гарячий,
кличе біле латаття,
плаче стріла за ціллю,
вечір кличе світання,
плаче в голім гіллі
пташка остання.
А-ой, гітаро!
У серці п'ять ножів
одним ударом!
КРИК
Од гори
і до гори
еліптичний лине крик.
З оливного гаю
чорна райдуга-дуга
у блакитній ночі.
Ай!
По басолі ходить смик,
розтривожив болем крик
довгі струни вітру.
Ай!
(А в печерах уже люди
засвітили світло).
Ай!
ТИША
Слухай, сину, тишу,
в хвилях захололу,-
по ній ковзаються луни,
по ній котяться долини,
вона ж клонить чоло
до самого долу.
ВИСТУПЕЦЬ СИГІРІЇ
Поміж чорних метеликів
іде дівчина смаглява,
коло неї змійка в'ється
білого туману.
Земля у сяйві —
о земний раю!
Іде вона, закована
в ритму вічного дрижання,
в неї в серці срібло туги,
а в правиці — сталь кинджала.
Земля у сяйві —
о земний раю!
Куди ідеш, сигіріє,
напропале в ритмі рв'янім?
Може, зірве ясен місяць
біль твій з вапна й олеандрів?
Земля у сяйві —
о земний раю!
А ПОТІМ
Дивляться діти
в далеку цятку.
Світичі гаснуть.
Сліпі дівчата
допитуються місяця,
і в небо підіймаються
плачy спіралі.
Дивляться гори
в далеку цятку.
I ВКІНЦІ
Гинуть
часу лабіринти,
стіни рушаться і стелі.
(Залишається
пустеля).
Гине
серце —
бажань система.
(Залишається
пустеля).
Гинуть
мрії про цілунки
й сонячні містерії.
Залишається
пустеля.
Стелеться
пустеля.
ПОЕМА САМОТИ
СУХА ЗЕМЛЯ
Суха земля,
глуха земля,
ночей
безмежна мла.
(Вітер в оливині віє,
вітер у горах гуля).
Стара
земля
каганцем
сумна.
Земля
водойм без дна.
Земля
безокої смерті
і стріл здаля.
(Вітер шляхи замітає,
вітер хитає гілля).
СЕЛО
На лисогір'ї
фігура.
Тиха вода,
столітні оливи-понури.
В закутках, завулках
закутані люди,
а на вишках
крутяться флюгери.
Крутяться, крутяться, крутяться
флюгери.
Ох ви, села заблукані
в нетрях Андалузії-туги!
НІЖ
Ніж
врізається у серце,
мов леміш
у переліг.
Ні.
Не ріж мене.
Ні, ні!
Ніж,
неначе промінь сонця,
все запалить
в нутрині.
Ні.
Не ріж мене.
Ні, ні!
ПЕРЕХРЕСТЯ
Східний вітер,
ліхтар,
і у серці
кинджал.
Майдан
весь дрижав,
наче струнний
жаль,
дрижав,
наче гедзь на сто жал.
Де не гляну
(о жах!) —
скрізь у серці
кинджал.
АЙ!
Зойк лишає у повітрі
тінь сумного кипариса.
(Лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю).
Все на світі заломилось,
залишилась тільки тиша.
(Лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю).
Потьмянілий небосхил
язики багаття лижуть.
(Ой прошу ж вас —
лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю...)
ПРИГОДА
Лежить мертвий на майдані,
стримить кинджал йому у грудях.
I ніхто його не знає.
Як тремтить над ним ліхтар!
Мамо...
Як тремтить над ним ліхтарик
на майдані!
Ні на кого вже не гляне...
У розкриті його очі
б'ється крилами світання.
Да й лежить же мертвий на майдані,
да й стримить кинджал, ой, йому в грудях,
да й ніхто ж його, ой, не знає...
САМОТИНА
В чорнім плащі, в чорній шалі,
думає, що світ маленький,
а серцеві нема краю.
В чорнім плащі, в чорній шалі.
Думає, що в вітру шквалі
десь потонуть і почезнуть
всі зітхання й зойки жалю.
В чорнім плащі, в чорній шалі.
Не закрили балкон на ніч,
і проміння розлилося
на край неба й далі, далі...
Ой гай, гай, гай,
да й у чорнім плащі, в чорній шалі!
ПЕЧЕРА
Тужне ридання
чути з печери.
(Сизе
по чeрвені).
Згадує циган
мандри далекі.
(Вежі високі,
Люди шалені).
Голос одчайний,
очі як терен.
(Чорне
по червені).
В золоті білена
грає печера.
(Біле
по червені).
ЗУСТРІЧ
Ні ти, ні я, на щастя,
не хочем
зустрічаться.
Ти — чого, сама знаєш.
А я — не питайся.
Іди собі своїм шляхом,
а в мене на п'ястях
од гвіздків знать ями-рани,
мов після розп'яття.
Ізмарнів я геть до снасті
од тої напасті.
Іди собі помаленьку,
йди, не оглядайся,
та Пречистій, як і я,
молись до причастя,
бо ні ти, ні я, на щастя,
не хочем
зустрічаться.
РАНІШНЯ ЗОРЯ
Дзвонять дзвони у Кордові
од самого рана,
дзвонять дзвони у Гранаді —
ой дана-дана!
Слухають ті дзвони
молоді дівчата,
що то плачуть, як озветься
самота відчайна.
Слухають ті дзвони
молоді іспанки,
андалузки-підгорянки,
іще й подолянки.
Ніжки в них манюні,
спідниці з лудану,
вони сонцем осявають
вулиці й майдани.
Гей, дзвонять дзвони й у Кордові
й од самого рана,
гей, дзвонять дзвони й у Гранаді —:
дана ж моя, дана!
ПОЕМА ПІСЕНЬ-СТРІЛ
ЛУЧНИКИ
Підходять до Севільї
лучники імлаві.
Гвадалквівір широкий...
Брилі крислаті, сірі,
плащі довгі, дляві.
Шуми, Гвадалквівіре!
Ідуть із краю дальнього,
де горе душу давить.
Гвадалквівір широкий...
Ідуть у лабіринт —
любов, кришталь і камінь.
Шуми, Гвадалквівіре!
НІЧ
Люстра, свічадо,
світич, свіча.
Ото сузір'я
стрільця-співця.
Золоті віконця
мріють-тремтять,
хрести на перехрестях
хочуть світать.
Люстра, свічадо,
світич, свіча.
СЕВІЛЬЯ
Севілья — стрійна вежа
з стрільцями у стрільницях.
У Севільї серце рань,
у Кордові помирай.
Вона підстерігає
тягучі ритми
і їх заплутує
у лабіринти,
немов запалені
винові віти.
У Севільї серце рань!
Під небом лукуватим
в долину чисту й рівну
вистрілює постійну
стрілу своєї річки.
У Кордові помирай!
Мішає в свою чашу,
від обрію сп'яніла,
і горість Дон Жуана,
і солодь Діоніса.
У Севільї серце рань,
навіки серце рань!
ПРОЦЕСІЯ
Провулками проходять
предивні однороги —
з яких казок лужистих,
гаїстих міфологій?
Дивіться —
надходять звіздослови,
Мерліни-чародії,
Спаситель на Голгофі,
Роланд несамовитий,
глузливий Мефістофель.
ВЕЛИКОДНІЙ ХІД
Діво рясношата,
діво Самоти,
буйним тюльпаном
красуй, цвіти!
В човні проміннім,
без вітрил
повінню міста
між співів-стріл
линеш під шемріт
криштальних зір.
Діво яснориза,
линь, линь
рікою вулиці
у моря вир!
ПІСНЯ-СТРІЛА
Христос іде,
весь засмаглий, засмалений,
од лілей Іудеї
до гвоздиків Іспанії.
Дивітъся, він іде!
До Іспанії.
Небо чисте і тьмяне,
поля мов спалені,
вода ізмеженіла
тече без спалахів.
Христос засмалений,
косми приском припали,
вилиці випнуті,
зіньки білі, опалові.
Дивітъся, він гряде!
БАЛКОН
Співає Лола
пісні-стріли.
Тореадори
її обсіли.
Сусід-цирульник
до того ритму
ще й головою
стиха підхитує.
Між руту-м'яту
в ягіддя спіле
пускає Лола
стріли-співи.
То ж тая Лола,
що любить дивиться
на свою вроду
в гожу криницю.
СВІТАНОК
Як той Амур крилатий,
усі співці й стрільці —
сліпці.
В яро-зеленій ночі
од співів-стріл
гарячим цвітом півників
снується слід.
Лілові хмари поре
місяця кіль,
у сагайдаки роси
краплють відтіль.
Ах, як той Амур крилатий,
усі співці й стрільці —
сліпці!
МАЛЮНКИ ПЕТЕНЕРИ
ДЗВОНИ
Приспівка
Дзвонять дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер
несе подзвін,
жовте вітровіння.
Змовкли дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер
жене порох,
ніби срібні вівці.
ДОРОГА
Сто вершників у чорних шатах —
куди, відкіль? —
під небом їдуть низьковітим
вечірніх піль.
Ні в Кордову, ані в Севілью
їм не вступить,
ані в Гранаду, що намарно
про море снить.
А занесуть їх сонні коні
у лабіринт
хрестів, де співу жалібнoго
тремтливий ритм.
Несуть по сім жалів-кинджалів —
куди, відкіль? —
сто вершників, сто андалузців,
сто мар хитких.
ШІСТЬ СТРУН
Озивається гітара —
мрії сльози ронять.
Душ загублених ридання
і стогони
добуваються ій з круглого
горла.
Мов тая павучиха,
зірчасту тче мережу,
аби ловить зітхання,
що плавлють в її чорній
цямрованій криниці.
ТАНОК
У саду Петенери
У саду вечірнім
шість циганок
ведуть коло, серденько,
ведуть танок.
У саду вечірнім
в білих шатах,
коси в паперових
ружах, маках.
У саду вечірнім
темну мряку
зуби-перли креслять
ой яскраво.
Й у саду вечірнім
тіні-мари
сизо підіймаються
аж під хмари.
СМЕРТЬ ПЕТЕНЕРИ
Помирає в білім домі
всьогосвітня баламутка.
А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.
В мерехтінні зір лампадних,
зір блимучих, каламутних,
мріють мідні її стегна
крізь муар струмистий, мурий.
А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.
Тіні гострі, наточені
відкидає обрій хмурий,
з туги рвуться на гітарі
тугі струни.
А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.
ФАЛЬЦЕТОМ
Ой Петенеро-циганко,
Йо-йой, Петенеро!
Не ішли за твоїм гробом
панночки манерні,
що в будень і в свято носять
мантильки біленькі,
що Христові дають коси,
благі та смиренні.
А ішли за твоїм гробом
все люди непевні,
що на в'язах мають серце,
на видноті нерви.
Ішли вони до цвинтаря
та й плакали ревно...
Ой Петенеро-циганко,
Йо-йой, Петенеро!
"ВІЧНАЯ ПАМ'ЯТЬ"
Сто щирих закоханців
навік-віків заснули,
в сухoземлі спочили.
Є в нашій Андалузії
шляхи руді й червоні,
маслини в зелен лузі,
є де хрести поставити,
щоб не забули люди.
Сто щирих закоханців
навік-віків заснули.
ПОДЗВІННЯ
Дзвонять дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер
несе подзвін,
жовте вітровіння,
А смерть іде по дорозі
в цитриновім
в'ялім цвіті.
Іде вона, виграває
на релі на білій
і співає, і співає
все одної співи.
Змовкли дзвони на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер жене порох,
ніби срібні вівці.
ДВІ ДІВЧИНИ
ЛОЛА
Пере білизну Лола,
цвіте кругом садок.
Зелені в неї очі,
а голос — як бузок.
Прийди, милий, прилини,
помаранчі зацвіли!
Весняним щирим сонцем
хлюпочеться струмок,
а соловей в оливині:
"Тьох, тьох, тьоророх!"
Прийди, милий, прилини,
помаранчі зацвіли!
Як змилить мило Лола
(іще один брусок),
прийдуть тореадори
до неї у садок.
Прийди, милий, прилини,
помаранчі зацвіли!
АМПАРО
Ампаро...
Одним одна в своїм домі,
сердешная паво!
Вся в білім — чи лілея,
чи купава?
Цілу днину тільки й чуєш
плюскіт млявого фонтана
та канарки жовті трелі,
сердешная панно!
А надвечір тільки й бачиш,
як тремтять за вікном пальми,
коли шиєш-вишиваєш
вензелі — собі ж на пам'ять.
Ампаро...
Одним одна в своїм домі,
білая купаво!
Ампаро,
і сказав би, та не смію:
будь мені за пару!
АНДАЛУЗЬКІ ВІНЬЄТКИ
ПОРТРЕТ СІЛЬВЕРІЯ ФРАНКОНЕТТІ
Чи то по-циганськи,
чи по-італійськи —
як співав отой Сільверйо,
чарівник севільський?
Італійський мед густий
і наша цитрина
ринули плачем глибоким
в його сигіріях.
Старі люди кажуть, був
крик його жахливий:
як гукне — у слухачів
волос в'яне сивий;
навіть лопались дзеркала
од тієї сили.
Як хотів ходив по звуках —
і лишались цілі.
Був творець і садівник
(що у нім цінніше?) —
бо ростив, творив альтанки
для самої тиші.
Тепер його мелодія
заснула навіки.
Остаточна й неповторна
вовіки і віки.
ХУАН БРЕВА
При велетенськім тілі
він голос мав тоненький —
дівчачий, дитинний.
О незрівнянне тремоло!
Ні, то була не пісня,
а за рахманним усміхом
сама журба невтішна.
Лимонне майво Мaлаги
у співі тім кипіло,
а в голосінні чулася
морська солона піна.
Як той Гомер, сліпий співав,
а в голосі бриніли
безсяйні хвилі моря
і чавлені цитрини.
КАФЕШАНТАН
Кришталеві люстри,
зелені дзеркала.
На темнім помості
Долорес Паррала
з смертю
розмовляє.
Кличе — смерть не йде,
вона знов гукає.
Люди
давляться риданням.
Шлейфи майорять
єдвабні,
моторошно мерехтять
в зелених дзеркалах.
ПЕРЕДСМЕРТНИЙ ЛЕМЕНТ
На чорному небі
мідянії змії.
Я на світ прийшов з очима,
а іду безокий.
Жалься, Боже милосердий!
Скоро уже, скоро:
долі он покров жалобний
і свічка воскова.
Я хотів прийти туди,
де самі достойні.
Та й прийшов же, милий Боже!
Скоро уже, скоро:
долі он покров жалобний
і свічка воскова.
Ой лимоннику зелений,
жовтії лимони!
Ви кидайте ті лимони
за вітром на спомин.
Ви знаєте, що вже скоро,
скоро —
долі он покров жалобний
і свічка воскова.
На чорному небі
мідянії змії.
ЗАМОВА
Рука скарлючена,
немов Медуза,
сліпить лампаді
болюче око.
Хрестаті ножиці,
хрестовий туз.
В кадильнім сизім димі,
у млосних хвилях ладану
вона кротом ввижається,
метеликом маріє.
Хрестаті ножиці,
хрестовий туз.
Вона стискае серце
незриме — бачиш?
Серце,
одсвічене у вітрі.
Хрестаті ножиці,
хрестовий туз.
MEMENTO *
Коли я помру,
покладіть мене й мою гітару
в піскову труну.
Коли я помру,
поховайте мене в руті-м'яті,
в миртовім гаю.
Коли я помру,
прапорцем на дах мене поставте —
хай помайорю.
Коли я помру...
ТРОЄ МІСТ
МАЛАГЕНЬЯ
Смерть
входить у таверну,
виходить із таверни.
Проходять чорні коні
і люди лиховісні
глибокими ярами
гітари.
Немов у лихоманці
над морем туберози,
в них пахне сіль гірка
і кров жіноча.
Смерть
увійде у таверну,
і вийде із таверни,
і знов
туди заверне.
* Пам'ятай (латин.).
НА ОКОЛИЦІ КОРДОВИ
Нічний образок
В домі вікна заслонили,
щоб зорі померкли,
бо надворі ніч упала,
а в тім домі — дівча мертве.
В чорні коси уплелися
троянди черлені,
по небіжці на решітці
плачуть соловейки.
Ідуть люди та й зітхають,
а гітара і не бренькне.
ТАНЕЦЬ
Стара Кармен рано-вранці
пішла в танець по Севільї.
В неї очі іще чорні,
а коси вже посивіли.
Гей, панянки-севільянки,
одслоняйте фіранки!
На голові змія жовта
клубочеться, чари діє.
А мене ж колись кохали
хлопці браві, молодії...
Гей, панянки-севільянки,
одслоняйте фіранки!
На вулиці звечоріло,
люди мову потушили,
десь лиш серця андалузькі
бродять в пошуках шипшини.
Гей, панянки-севільянки,
заслоняйте фіранки!
ШІСТЬ ХИМЕР
ЗАГАДКА НА ГІТАРУ
На круглому
майдані
ведуть танок
шість паній —
три жиляні,
а три срібляні.
Вчорашні сни
їх, знай, шукають,
та золотий циклоп
обняв і не пускає.
Гітара!
СВІЧКА
Ох, як тяжко задумалось
полум'я свічки!
Мов той факір, вдивляється
у золоте нутро своє
і тьмариться — йому
безвітрі сфери маряться.
Розжеврений лелека
клює з свого гнізда
тугу й дебелу темряву
і падає тріпотячи
у круглі очі-вирла
циганчукові мертвому.
БРЯЗКАЛО
Брязкало.
Брязкало.
Брязкало.
Жучок-гучок.
В руці, як у сільці,
дрібушки дробиш,
повітрю-літеплу
кучері плоїш
і в дерев'яних трелях
тонеш.
Брязкало.
Брязкало.
Брязкало.
Жучок-гучок.
КАКТУС
Ти, дикий, Лаокооне!
Як же тобі добре
під місяцем-перекроєм!
Рясний дискоболе...
Як же тобі добре,
що ти вітер бореш!
Дафна й Аттіс
певне знають
нез'ясненне твоє горе.
АГАВА
Закам'янілий спрут.
Пасами попелястими
ти гори оперезуєш,
зубами страшелезними
яруги обмережуєш.
Закам'янілий спрут.
ХРЕСТ
Хрест.
(Крапка
в кінці шляху).
Задивився в рівчак.
(Багато крапок).
ЦИГАНСЬКИЙ БАЛАДНИК
ПРО ЦАРІВНУ МІСЯЦІВНУ
Прийшла в кузню Місяцівна
в серпанковім покривалі,
хлопчик дивиться на неї —
краса очі пориває.
Має білими руками,
аж малому серце в'яне,
вислоняє, грішна й чиста,
тугі перса олив'яні.
"Тікай, тікай, Місяцівно,
6о як вернуться цигани,
накують із твого серця
намиста й перснів багато".
"Дай я, хлоню, потанцюю,
бо як вернуться чхавале,
ти з закритими очима
лежатимеш на ковадлі".
"Тікай, тікай, Місяцівно!
Чуєш, тупотять бахмати?"
"Ну-бо, хлоню, не топчися
по білі моїй крохмальній".
Битим шляхом скаче вершник,
мов у бубон, в шлях бабаха,
а вже в кузні малий хлопчик
склепив віченьки, бідаха.
Гаєм їхали цигани,
мусянджовії примари.
Очі мружили набакир,
рівно голови тримали.
А в тім гаю пугач пуга,
пугач пуга тоскно й жаско...
Пливе небом Місяцівна,
за руку держить хлоп'ятко.
В кузні туж, у кузні лемент,
плачуть, голосять цигани,
а царівну Місяцівну
повивають хмари, хмари.
МИЛОДАНКА Й ВІТЕР
Вибубнює Милоданка
на місяці-тамбурині,
ходить стежкою надвоє —
по кришталю й по лаврині.
Од баского ритму втікши,
падає беззорна тиша
там, де море б'ється в ніч,
що за всі моря рибніша.
На горі, на верхогір'ї,
сплять озброєні гвардійці —
білі вежі стережуть,
де живуть пани англійці.
А морськії циганчата
жартом кидають, дивіться,
равликові халабудки
і соснове яре віття.
*
Вибубнює Милоданка
на місяці-тамбурині...
Як зачув її, схопився
вітер, левень незборимий.
Нагий святий Христофор,
богославець юродивий,
на циганку поглядає,
гра на гайді невидимій:
"Дівчино, моя лелітко,
дай піднять твою хламидку,
розкрий перстам моїм древнім
твого лона лазур-квітку!"
*
Кида бубон Милоданка
і тіка — стояти ні з ким...
Вітрюган жене за нею
із мечем полум'янистим.
Море хмуриться прибоєм,
блякнуть злякані маслини,
квилять флейти темноти,
бамка гонг гірського снігу.
Тікай, тікай, Милоданко,
зловить тебе зелен вітер!
Тікай, тікай, Милоданко,
близько вже несамовитий!
То сатир огнеязикий,
рясно зорями повитий.
*
Перелякана циганка
вбігла-впала в кам'яницю,
де живе англійський консул
вище за гірські ялиці.
Потривожені тим криком,
підхопились три гвардійці,
на них чорнії шинелі
і пілотки, як годиться.
Вже англієць Милоданці
молока налив — на, випий! —
підніс чарку ялівцівки,
та вона не хоче пити.
Плачучи, оповідає,
що мусила натерпіться,
а на даху лютий вітер
рве зубами черепицю.
БІЙКА
У яру блищать навахи,
альбасетські, гостролезі,
грають у крові ворожій,
ніби щуки-риби в плесі.
Прикре світло картярняне
вирізьбля на тлі зеленім
силуети верхівців
і їх коней тороплених.
На маслині суховерхій
плачуть дві неньки старенькі.
Бійка лютим бугаєм
на стіни осліп дереться.
Чорні янголи носили
хустки і воду явлену,
у них крила-криломахи,
мов навахи гостролезі.
Впав з коня Хуан Антоньйо,
покотився вниз по скелі,
усе тіло у лілеях,
лиш на скронях цвіт черлений.
На хресті вогненнім верхи
в'їде він у браму смерті.
*
Пригнав слідчий в гай оливний
з охороною своєю.
Кров слизюча сичить-стогне
без'язикою змією.
"Ех, жандарми, це ви дармо,
так із правіку ведеться...
Лягло четверо римлян
і п'ятеро карфагенців".
*
П'яний фігами і гамом,
причвалав гарячий вечір,
впав зомлілий, непритомний
на різані ноги й плечі.
Чорні янголи літали
при заході над землею,
у них довгі, буйні коси,
серця з мира і єлею.
СНОВІЙНА БАЛАДА
Я люблю тебе в зеленім.
Зелен вітер.
Поезії
Перекладач: Микола Лукаш
ПОЕМА ГЛИБОКОГО СПІВУ
ПРИСПІВКА ДО ТРЬОХ РІЧОК
Гвадалквівір тече-в'ється
між олив та помаранчів,
а дві річки, що в Гранаді,
із снігу в поля гречані.
Ой де ділось,
де поділося кохання?
Гвадалквівір крутить вуса,
гожий красень-чорнобров,
а дві річки, що в Гранаді,-
одна сльози, друга кров.
Ой де ділась,
де поділася любов?
У Севільї є привілля
парусам на погуляння,
у Гранаді тісноводій
веслярують лиш зітхання.
Ой де ділось,
де поділося кохання?
Гвадалквівір — то дзвіниця,
вітер в дзвони бам да бом...
Дарро й Хеніль — малі вишки,
сумно й нудно їм обом.
Ой де ділась,
де поділася любов?
Блудні вогні дальніх криків
жене вода у смеркання.
Ой де ділось,
де поділося кохання?
Неси в море, Андалузіє,
цвіту й овочу улов!
Ой де ділась,
де поділася любов?
ПОЕМА ЦИГАНСЬКОЇ СИГІРІЇ
КРАЄВИД
Поле оливами
густо сивіє —
глянь, то розгорнеться,
то згорнеться віяло.
А над оливами
небо полив'яне,
в небі — холодна
зоряна злива.
Понад рікою темрява
й очерети тремтливі.
Повітря сіре брижиться,
а віти
налиті граєм жалібним
по вінця.
Тривожна зграя
пташок-невільниць
хвостами довгоперими
б'є ніч навідліг.
ГІТАРА
Як заридала
моя гітара,-
розбилась досвітку
криштальна чара.
Ой заридала
моя гітара...
Хочу утішить —
надармо,
хочу утишить —
намарно.
Плаче, як вода,
що рине з яру,
плаче, як вітер,
що жене хмару.
Хочу впинити —
надармо,
вона ридає
за даллю.
Плаче пісок гарячий,
кличе біле латаття,
плаче стріла за ціллю,
вечір кличе світання,
плаче в голім гіллі
пташка остання.
А-ой, гітаро!
У серці п'ять ножів
одним ударом!
КРИК
Од гори
і до гори
еліптичний лине крик.
З оливного гаю
чорна райдуга-дуга
у блакитній ночі.
Ай!
По басолі ходить смик,
розтривожив болем крик
довгі струни вітру.
Ай!
(А в печерах уже люди
засвітили світло).
Ай!
ТИША
Слухай, сину, тишу,
в хвилях захололу,-
по ній ковзаються луни,
по ній котяться долини,
вона ж клонить чоло
до самого долу.
ВИСТУПЕЦЬ СИГІРІЇ
Поміж чорних метеликів
іде дівчина смаглява,
коло неї змійка в'ється
білого туману.
Земля у сяйві —
о земний раю!
Іде вона, закована
в ритму вічного дрижання,
в неї в серці срібло туги,
а в правиці — сталь кинджала.
Земля у сяйві —
о земний раю!
Куди ідеш, сигіріє,
напропале в ритмі рв'янім?
Може, зірве ясен місяць
біль твій з вапна й олеандрів?
Земля у сяйві —
о земний раю!
А ПОТІМ
Дивляться діти
в далеку цятку.
Світичі гаснуть.
Сліпі дівчата
допитуються місяця,
і в небо підіймаються
плачy спіралі.
Дивляться гори
в далеку цятку.
I ВКІНЦІ
Гинуть
часу лабіринти,
стіни рушаться і стелі.
(Залишається
пустеля).
Гине
серце —
бажань система.
(Залишається
пустеля).
Гинуть
мрії про цілунки
й сонячні містерії.
Залишається
пустеля.
Стелеться
пустеля.
ПОЕМА САМОТИ
СУХА ЗЕМЛЯ
Суха земля,
глуха земля,
ночей
безмежна мла.
(Вітер в оливині віє,
вітер у горах гуля).
Стара
земля
каганцем
сумна.
Земля
водойм без дна.
Земля
безокої смерті
і стріл здаля.
(Вітер шляхи замітає,
вітер хитає гілля).
СЕЛО
На лисогір'ї
фігура.
Тиха вода,
столітні оливи-понури.
В закутках, завулках
закутані люди,
а на вишках
крутяться флюгери.
Крутяться, крутяться, крутяться
флюгери.
Ох ви, села заблукані
в нетрях Андалузії-туги!
НІЖ
Ніж
врізається у серце,
мов леміш
у переліг.
Ні.
Не ріж мене.
Ні, ні!
Ніж,
неначе промінь сонця,
все запалить
в нутрині.
Ні.
Не ріж мене.
Ні, ні!
ПЕРЕХРЕСТЯ
Східний вітер,
ліхтар,
і у серці
кинджал.
Майдан
весь дрижав,
наче струнний
жаль,
дрижав,
наче гедзь на сто жал.
Де не гляну
(о жах!) —
скрізь у серці
кинджал.
АЙ!
Зойк лишає у повітрі
тінь сумного кипариса.
(Лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю).
Все на світі заломилось,
залишилась тільки тиша.
(Лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю).
Потьмянілий небосхил
язики багаття лижуть.
(Ой прошу ж вас —
лишіть мене в чистім полю,
хай поплачу вволю...)
ПРИГОДА
Лежить мертвий на майдані,
стримить кинджал йому у грудях.
I ніхто його не знає.
Як тремтить над ним ліхтар!
Мамо...
Як тремтить над ним ліхтарик
на майдані!
Ні на кого вже не гляне...
У розкриті його очі
б'ється крилами світання.
Да й лежить же мертвий на майдані,
да й стримить кинджал, ой, йому в грудях,
да й ніхто ж його, ой, не знає...
САМОТИНА
В чорнім плащі, в чорній шалі,
думає, що світ маленький,
а серцеві нема краю.
В чорнім плащі, в чорній шалі.
Думає, що в вітру шквалі
десь потонуть і почезнуть
всі зітхання й зойки жалю.
В чорнім плащі, в чорній шалі.
Не закрили балкон на ніч,
і проміння розлилося
на край неба й далі, далі...
Ой гай, гай, гай,
да й у чорнім плащі, в чорній шалі!
ПЕЧЕРА
Тужне ридання
чути з печери.
(Сизе
по чeрвені).
Згадує циган
мандри далекі.
(Вежі високі,
Люди шалені).
Голос одчайний,
очі як терен.
(Чорне
по червені).
В золоті білена
грає печера.
(Біле
по червені).
ЗУСТРІЧ
Ні ти, ні я, на щастя,
не хочем
зустрічаться.
Ти — чого, сама знаєш.
А я — не питайся.
Іди собі своїм шляхом,
а в мене на п'ястях
од гвіздків знать ями-рани,
мов після розп'яття.
Ізмарнів я геть до снасті
од тої напасті.
Іди собі помаленьку,
йди, не оглядайся,
та Пречистій, як і я,
молись до причастя,
бо ні ти, ні я, на щастя,
не хочем
зустрічаться.
РАНІШНЯ ЗОРЯ
Дзвонять дзвони у Кордові
од самого рана,
дзвонять дзвони у Гранаді —
ой дана-дана!
Слухають ті дзвони
молоді дівчата,
що то плачуть, як озветься
самота відчайна.
Слухають ті дзвони
молоді іспанки,
андалузки-підгорянки,
іще й подолянки.
Ніжки в них манюні,
спідниці з лудану,
вони сонцем осявають
вулиці й майдани.
Гей, дзвонять дзвони й у Кордові
й од самого рана,
гей, дзвонять дзвони й у Гранаді —:
дана ж моя, дана!
ПОЕМА ПІСЕНЬ-СТРІЛ
ЛУЧНИКИ
Підходять до Севільї
лучники імлаві.
Гвадалквівір широкий...
Брилі крислаті, сірі,
плащі довгі, дляві.
Шуми, Гвадалквівіре!
Ідуть із краю дальнього,
де горе душу давить.
Гвадалквівір широкий...
Ідуть у лабіринт —
любов, кришталь і камінь.
Шуми, Гвадалквівіре!
НІЧ
Люстра, свічадо,
світич, свіча.
Ото сузір'я
стрільця-співця.
Золоті віконця
мріють-тремтять,
хрести на перехрестях
хочуть світать.
Люстра, свічадо,
світич, свіча.
СЕВІЛЬЯ
Севілья — стрійна вежа
з стрільцями у стрільницях.
У Севільї серце рань,
у Кордові помирай.
Вона підстерігає
тягучі ритми
і їх заплутує
у лабіринти,
немов запалені
винові віти.
У Севільї серце рань!
Під небом лукуватим
в долину чисту й рівну
вистрілює постійну
стрілу своєї річки.
У Кордові помирай!
Мішає в свою чашу,
від обрію сп'яніла,
і горість Дон Жуана,
і солодь Діоніса.
У Севільї серце рань,
навіки серце рань!
ПРОЦЕСІЯ
Провулками проходять
предивні однороги —
з яких казок лужистих,
гаїстих міфологій?
Дивіться —
надходять звіздослови,
Мерліни-чародії,
Спаситель на Голгофі,
Роланд несамовитий,
глузливий Мефістофель.
ВЕЛИКОДНІЙ ХІД
Діво рясношата,
діво Самоти,
буйним тюльпаном
красуй, цвіти!
В човні проміннім,
без вітрил
повінню міста
між співів-стріл
линеш під шемріт
криштальних зір.
Діво яснориза,
линь, линь
рікою вулиці
у моря вир!
ПІСНЯ-СТРІЛА
Христос іде,
весь засмаглий, засмалений,
од лілей Іудеї
до гвоздиків Іспанії.
Дивітъся, він іде!
До Іспанії.
Небо чисте і тьмяне,
поля мов спалені,
вода ізмеженіла
тече без спалахів.
Христос засмалений,
косми приском припали,
вилиці випнуті,
зіньки білі, опалові.
Дивітъся, він гряде!
БАЛКОН
Співає Лола
пісні-стріли.
Тореадори
її обсіли.
Сусід-цирульник
до того ритму
ще й головою
стиха підхитує.
Між руту-м'яту
в ягіддя спіле
пускає Лола
стріли-співи.
То ж тая Лола,
що любить дивиться
на свою вроду
в гожу криницю.
СВІТАНОК
Як той Амур крилатий,
усі співці й стрільці —
сліпці.
В яро-зеленій ночі
од співів-стріл
гарячим цвітом півників
снується слід.
Лілові хмари поре
місяця кіль,
у сагайдаки роси
краплють відтіль.
Ах, як той Амур крилатий,
усі співці й стрільці —
сліпці!
МАЛЮНКИ ПЕТЕНЕРИ
ДЗВОНИ
Приспівка
Дзвонять дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер
несе подзвін,
жовте вітровіння.
Змовкли дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер
жене порох,
ніби срібні вівці.
ДОРОГА
Сто вершників у чорних шатах —
куди, відкіль? —
під небом їдуть низьковітим
вечірніх піль.
Ні в Кордову, ані в Севілью
їм не вступить,
ані в Гранаду, що намарно
про море снить.
А занесуть їх сонні коні
у лабіринт
хрестів, де співу жалібнoго
тремтливий ритм.
Несуть по сім жалів-кинджалів —
куди, відкіль? —
сто вершників, сто андалузців,
сто мар хитких.
ШІСТЬ СТРУН
Озивається гітара —
мрії сльози ронять.
Душ загублених ридання
і стогони
добуваються ій з круглого
горла.
Мов тая павучиха,
зірчасту тче мережу,
аби ловить зітхання,
що плавлють в її чорній
цямрованій криниці.
ТАНОК
У саду Петенери
У саду вечірнім
шість циганок
ведуть коло, серденько,
ведуть танок.
У саду вечірнім
в білих шатах,
коси в паперових
ружах, маках.
У саду вечірнім
темну мряку
зуби-перли креслять
ой яскраво.
Й у саду вечірнім
тіні-мари
сизо підіймаються
аж під хмари.
СМЕРТЬ ПЕТЕНЕРИ
Помирає в білім домі
всьогосвітня баламутка.
А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.
В мерехтінні зір лампадних,
зір блимучих, каламутних,
мріють мідні її стегна
крізь муар струмистий, мурий.
А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.
Тіні гострі, наточені
відкидає обрій хмурий,
з туги рвуться на гітарі
тугі струни.
А сто коней стали дибки,
на них вершники убиті.
ФАЛЬЦЕТОМ
Ой Петенеро-циганко,
Йо-йой, Петенеро!
Не ішли за твоїм гробом
панночки манерні,
що в будень і в свято носять
мантильки біленькі,
що Христові дають коси,
благі та смиренні.
А ішли за твоїм гробом
все люди непевні,
що на в'язах мають серце,
на видноті нерви.
Ішли вони до цвинтаря
та й плакали ревно...
Ой Петенеро-циганко,
Йо-йой, Петенеро!
"ВІЧНАЯ ПАМ'ЯТЬ"
Сто щирих закоханців
навік-віків заснули,
в сухoземлі спочили.
Є в нашій Андалузії
шляхи руді й червоні,
маслини в зелен лузі,
є де хрести поставити,
щоб не забули люди.
Сто щирих закоханців
навік-віків заснули.
ПОДЗВІННЯ
Дзвонять дзвони
на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер
несе подзвін,
жовте вітровіння,
А смерть іде по дорозі
в цитриновім
в'ялім цвіті.
Іде вона, виграває
на релі на білій
і співає, і співає
все одної співи.
Змовкли дзвони на подзвіння
з жовтої дзвіниці.
Жовтий вітер жене порох,
ніби срібні вівці.
ДВІ ДІВЧИНИ
ЛОЛА
Пере білизну Лола,
цвіте кругом садок.
Зелені в неї очі,
а голос — як бузок.
Прийди, милий, прилини,
помаранчі зацвіли!
Весняним щирим сонцем
хлюпочеться струмок,
а соловей в оливині:
"Тьох, тьох, тьоророх!"
Прийди, милий, прилини,
помаранчі зацвіли!
Як змилить мило Лола
(іще один брусок),
прийдуть тореадори
до неї у садок.
Прийди, милий, прилини,
помаранчі зацвіли!
АМПАРО
Ампаро...
Одним одна в своїм домі,
сердешная паво!
Вся в білім — чи лілея,
чи купава?
Цілу днину тільки й чуєш
плюскіт млявого фонтана
та канарки жовті трелі,
сердешная панно!
А надвечір тільки й бачиш,
як тремтять за вікном пальми,
коли шиєш-вишиваєш
вензелі — собі ж на пам'ять.
Ампаро...
Одним одна в своїм домі,
білая купаво!
Ампаро,
і сказав би, та не смію:
будь мені за пару!
АНДАЛУЗЬКІ ВІНЬЄТКИ
ПОРТРЕТ СІЛЬВЕРІЯ ФРАНКОНЕТТІ
Чи то по-циганськи,
чи по-італійськи —
як співав отой Сільверйо,
чарівник севільський?
Італійський мед густий
і наша цитрина
ринули плачем глибоким
в його сигіріях.
Старі люди кажуть, був
крик його жахливий:
як гукне — у слухачів
волос в'яне сивий;
навіть лопались дзеркала
од тієї сили.
Як хотів ходив по звуках —
і лишались цілі.
Був творець і садівник
(що у нім цінніше?) —
бо ростив, творив альтанки
для самої тиші.
Тепер його мелодія
заснула навіки.
Остаточна й неповторна
вовіки і віки.
ХУАН БРЕВА
При велетенськім тілі
він голос мав тоненький —
дівчачий, дитинний.
О незрівнянне тремоло!
Ні, то була не пісня,
а за рахманним усміхом
сама журба невтішна.
Лимонне майво Мaлаги
у співі тім кипіло,
а в голосінні чулася
морська солона піна.
Як той Гомер, сліпий співав,
а в голосі бриніли
безсяйні хвилі моря
і чавлені цитрини.
КАФЕШАНТАН
Кришталеві люстри,
зелені дзеркала.
На темнім помості
Долорес Паррала
з смертю
розмовляє.
Кличе — смерть не йде,
вона знов гукає.
Люди
давляться риданням.
Шлейфи майорять
єдвабні,
моторошно мерехтять
в зелених дзеркалах.
ПЕРЕДСМЕРТНИЙ ЛЕМЕНТ
На чорному небі
мідянії змії.
Я на світ прийшов з очима,
а іду безокий.
Жалься, Боже милосердий!
Скоро уже, скоро:
долі он покров жалобний
і свічка воскова.
Я хотів прийти туди,
де самі достойні.
Та й прийшов же, милий Боже!
Скоро уже, скоро:
долі он покров жалобний
і свічка воскова.
Ой лимоннику зелений,
жовтії лимони!
Ви кидайте ті лимони
за вітром на спомин.
Ви знаєте, що вже скоро,
скоро —
долі он покров жалобний
і свічка воскова.
На чорному небі
мідянії змії.
ЗАМОВА
Рука скарлючена,
немов Медуза,
сліпить лампаді
болюче око.
Хрестаті ножиці,
хрестовий туз.
В кадильнім сизім димі,
у млосних хвилях ладану
вона кротом ввижається,
метеликом маріє.
Хрестаті ножиці,
хрестовий туз.
Вона стискае серце
незриме — бачиш?
Серце,
одсвічене у вітрі.
Хрестаті ножиці,
хрестовий туз.
MEMENTO *
Коли я помру,
покладіть мене й мою гітару
в піскову труну.
Коли я помру,
поховайте мене в руті-м'яті,
в миртовім гаю.
Коли я помру,
прапорцем на дах мене поставте —
хай помайорю.
Коли я помру...
ТРОЄ МІСТ
МАЛАГЕНЬЯ
Смерть
входить у таверну,
виходить із таверни.
Проходять чорні коні
і люди лиховісні
глибокими ярами
гітари.
Немов у лихоманці
над морем туберози,
в них пахне сіль гірка
і кров жіноча.
Смерть
увійде у таверну,
і вийде із таверни,
і знов
туди заверне.
* Пам'ятай (латин.).
НА ОКОЛИЦІ КОРДОВИ
Нічний образок
В домі вікна заслонили,
щоб зорі померкли,
бо надворі ніч упала,
а в тім домі — дівча мертве.
В чорні коси уплелися
троянди черлені,
по небіжці на решітці
плачуть соловейки.
Ідуть люди та й зітхають,
а гітара і не бренькне.
ТАНЕЦЬ
Стара Кармен рано-вранці
пішла в танець по Севільї.
В неї очі іще чорні,
а коси вже посивіли.
Гей, панянки-севільянки,
одслоняйте фіранки!
На голові змія жовта
клубочеться, чари діє.
А мене ж колись кохали
хлопці браві, молодії...
Гей, панянки-севільянки,
одслоняйте фіранки!
На вулиці звечоріло,
люди мову потушили,
десь лиш серця андалузькі
бродять в пошуках шипшини.
Гей, панянки-севільянки,
заслоняйте фіранки!
ШІСТЬ ХИМЕР
ЗАГАДКА НА ГІТАРУ
На круглому
майдані
ведуть танок
шість паній —
три жиляні,
а три срібляні.
Вчорашні сни
їх, знай, шукають,
та золотий циклоп
обняв і не пускає.
Гітара!
СВІЧКА
Ох, як тяжко задумалось
полум'я свічки!
Мов той факір, вдивляється
у золоте нутро своє
і тьмариться — йому
безвітрі сфери маряться.
Розжеврений лелека
клює з свого гнізда
тугу й дебелу темряву
і падає тріпотячи
у круглі очі-вирла
циганчукові мертвому.
БРЯЗКАЛО
Брязкало.
Брязкало.
Брязкало.
Жучок-гучок.
В руці, як у сільці,
дрібушки дробиш,
повітрю-літеплу
кучері плоїш
і в дерев'яних трелях
тонеш.
Брязкало.
Брязкало.
Брязкало.
Жучок-гучок.
КАКТУС
Ти, дикий, Лаокооне!
Як же тобі добре
під місяцем-перекроєм!
Рясний дискоболе...
Як же тобі добре,
що ти вітер бореш!
Дафна й Аттіс
певне знають
нез'ясненне твоє горе.
АГАВА
Закам'янілий спрут.
Пасами попелястими
ти гори оперезуєш,
зубами страшелезними
яруги обмережуєш.
Закам'янілий спрут.
ХРЕСТ
Хрест.
(Крапка
в кінці шляху).
Задивився в рівчак.
(Багато крапок).
ЦИГАНСЬКИЙ БАЛАДНИК
ПРО ЦАРІВНУ МІСЯЦІВНУ
Прийшла в кузню Місяцівна
в серпанковім покривалі,
хлопчик дивиться на неї —
краса очі пориває.
Має білими руками,
аж малому серце в'яне,
вислоняє, грішна й чиста,
тугі перса олив'яні.
"Тікай, тікай, Місяцівно,
6о як вернуться цигани,
накують із твого серця
намиста й перснів багато".
"Дай я, хлоню, потанцюю,
бо як вернуться чхавале,
ти з закритими очима
лежатимеш на ковадлі".
"Тікай, тікай, Місяцівно!
Чуєш, тупотять бахмати?"
"Ну-бо, хлоню, не топчися
по білі моїй крохмальній".
Битим шляхом скаче вершник,
мов у бубон, в шлях бабаха,
а вже в кузні малий хлопчик
склепив віченьки, бідаха.
Гаєм їхали цигани,
мусянджовії примари.
Очі мружили набакир,
рівно голови тримали.
А в тім гаю пугач пуга,
пугач пуга тоскно й жаско...
Пливе небом Місяцівна,
за руку держить хлоп'ятко.
В кузні туж, у кузні лемент,
плачуть, голосять цигани,
а царівну Місяцівну
повивають хмари, хмари.
МИЛОДАНКА Й ВІТЕР
Вибубнює Милоданка
на місяці-тамбурині,
ходить стежкою надвоє —
по кришталю й по лаврині.
Од баского ритму втікши,
падає беззорна тиша
там, де море б'ється в ніч,
що за всі моря рибніша.
На горі, на верхогір'ї,
сплять озброєні гвардійці —
білі вежі стережуть,
де живуть пани англійці.
А морськії циганчата
жартом кидають, дивіться,
равликові халабудки
і соснове яре віття.
*
Вибубнює Милоданка
на місяці-тамбурині...
Як зачув її, схопився
вітер, левень незборимий.
Нагий святий Христофор,
богославець юродивий,
на циганку поглядає,
гра на гайді невидимій:
"Дівчино, моя лелітко,
дай піднять твою хламидку,
розкрий перстам моїм древнім
твого лона лазур-квітку!"
*
Кида бубон Милоданка
і тіка — стояти ні з ким...
Вітрюган жене за нею
із мечем полум'янистим.
Море хмуриться прибоєм,
блякнуть злякані маслини,
квилять флейти темноти,
бамка гонг гірського снігу.
Тікай, тікай, Милоданко,
зловить тебе зелен вітер!
Тікай, тікай, Милоданко,
близько вже несамовитий!
То сатир огнеязикий,
рясно зорями повитий.
*
Перелякана циганка
вбігла-впала в кам'яницю,
де живе англійський консул
вище за гірські ялиці.
Потривожені тим криком,
підхопились три гвардійці,
на них чорнії шинелі
і пілотки, як годиться.
Вже англієць Милоданці
молока налив — на, випий! —
підніс чарку ялівцівки,
та вона не хоче пити.
Плачучи, оповідає,
що мусила натерпіться,
а на даху лютий вітер
рве зубами черепицю.
БІЙКА
У яру блищать навахи,
альбасетські, гостролезі,
грають у крові ворожій,
ніби щуки-риби в плесі.
Прикре світло картярняне
вирізьбля на тлі зеленім
силуети верхівців
і їх коней тороплених.
На маслині суховерхій
плачуть дві неньки старенькі.
Бійка лютим бугаєм
на стіни осліп дереться.
Чорні янголи носили
хустки і воду явлену,
у них крила-криломахи,
мов навахи гостролезі.
Впав з коня Хуан Антоньйо,
покотився вниз по скелі,
усе тіло у лілеях,
лиш на скронях цвіт черлений.
На хресті вогненнім верхи
в'їде він у браму смерті.
*
Пригнав слідчий в гай оливний
з охороною своєю.
Кров слизюча сичить-стогне
без'язикою змією.
"Ех, жандарми, це ви дармо,
так із правіку ведеться...
Лягло четверо римлян
і п'ятеро карфагенців".
*
П'яний фігами і гамом,
причвалав гарячий вечір,
впав зомлілий, непритомний
на різані ноги й плечі.
Чорні янголи літали
при заході над землею,
у них довгі, буйні коси,
серця з мира і єлею.
СНОВІЙНА БАЛАДА
Я люблю тебе в зеленім.
Зелен вітер.