Занепад революцій

Хосе Ортега-і-Гасет

Занепад революцій

Епілог про розчаровану душу

Переклад В'ячеслава Сахна

ЗАНЕПАД РЕВОЛЮЦІЙ

Субота постала для чоловіка,

а не чоловік для суботи.

Євангелія від Св. Марка, 2, 27

Для того щоб дати визначення епосі, мало знати, що в ній діялось; попри це, доконче треба знати, що в ній не діялось, що в ній неможливо. Це може видатись дивним, але така особливість нашого мислення. Дати визначення означає вилучити і заперечити. Що більше реальності має визначуване, то більше вилучень та заперечень ми мусимо зробити. Тому найглибше визначення Бога, найвищої реальності, дав індієць Яджна-валк'я: "Na iti, na iti" ("Нічого подібного, нічого подібного"). Ніцше проникливо зауважує, що на нас більше впливає те, що з нами не діється, ніж те, що діється, і за віруваннями єгиптян, коли двійник полишає тіло небіжчика, щоб звітувати перед потойбічними суддями, він сповідується навспак, тобто побільшує гріхи, яких не чинив. Що ми хочемо сказати, називаючи котрогось нашого приятеля чудовою людиною? Що він не вкраде, не вб'є, а якщо побажає жінку ближнього, то не дуже близького?

Втім, потверджувальної форми заперечення природа нашого інтелекту не вимагає. Принаймні, якщо говорити про живі істоти, то нашому негативному поняттю відповідає реальна сила заперечення. Те, що римляни не винайшли авто, не було випадковістю. Одним з інгредієнтів римської історії є нездатність латинянина до техніки. Ця нездатність була одним з найголовніших чинників занепаду античного світу.

Епоха — це ряд стверджувальних і заперечних тенденцій, система дотепності й проникливості і, водночас, глупоти й засліплення. Річ не тільки в тому, аби щось хотіти, але й чогось не хотіти. Наприпочатку [370] нової пори ми передусім помічаємо магічну приявність цих заперечних тенденцій, які починають нищити фауну та флору попереднього періоду, як осінь постерігається з відльотом ластівок та падолистом.

У даному ж разі ніщо так не вказує, що над нашим давнім континентом заповідається нова епоха, як той факт, що в Європі відійшли революції. Цим ми засвідчуємо не тільки те, що їх дійсно немає, а й те, що їх не може бути.

Часом знамення не настільки очевидне, бо саме поняття революції, звичайно, вкрай туманне. Нещодавно мій добрий приятель уругваєць запевняв мене, пишаючись, що менш як за століття його країна пережила ледь не сорок революцій. Певна річ, мій приятель перебільшував. Освічений не менш за мене і більшість моїх читальників, підсвідомо поклоняючись ідеї революції, він з патріотизму прагнув прикрасити свою національну історію якомога більшою їх кількістю. З цією метою він називав революцією, у загальновживаному значенні цього слова, будь-який колективний рух, що вдається до насильства проти узаконеної влади. Але історія не може задовольнитися такими нечіткими поняттями. Щоб орієнтуватися в пралісі історичних подій, вона потребує точніших інструментів і більш відточених суджень. Не кожен процес насильства проти влади є революцією. Приміром, коли якась частина суспільності повстає проти правителів і силою заміняє їх іншими, це ще не означає, що відбулася революція. Збаламучення американських народів майже завжди має саме такий характер. Якщо вже вони так наполягають на збереженні за собою титулу "революція", то не будемо робити ще одну революцію, аби стати їм на заваді. Але відтак нам доведеться дібрати іншу назву для визначення іншого класу суттєво відмінних процесів, до яких належать англійська революція XVII століття, чотири французькі — XIII і XIX століть і назагал усе життя європейської спільноти між 1750-м і 1900-м роками, що його ще 1830 року Опост Конт позначив як "особливо революційне". Обґрунтування неможливості революцій в Європі годиться також для висновку, що в Америці їх дотепер не було.

У справжніх революціях насильство — найменш суттєва прикмета. Можна навіть уявити, хоча це й малоймовірно, революцію, що здійснюється насухо, без жодної [371] краплі крові. Революція — це не барикада, а стан духу. Цей стан духу не виникає абиколи; він має, як ті овочі, свою пору. Прикметно, що в усіх доволі знаних великих історичних епохах — у грецькому світі, римському світі, європейському світі — доходиться до точки, коли починається (ні, не революція!), а революційна ера, що триває два-три століття й минає без решти.

Цілковита відсутність історичного чуття призводить до тлумачення повстань селян і простолюду за Середньовіччя як явищ, що передували новочасній революції. Але між ними немає нічого спільного. Середньовічний люд повставав проти перевищення сеньйорами своєї влади. Натомість революціонер повстає не проти надуживань, а проти уживань. Донедавна відлік історії французької революції починали з 80-х років XVIII століття — часів злиднів і соціальної депресії, гноблення низів і тиранії верхів. Оскільки ігнорувалася специфічна структура революційних епох, вибух невдоволення доконечно тлумачили як рух протесту проти існуючого гноблення. Нині вже визнається, що на етапі, який передував загальному повстанню, французька нація користувалась більшими багатствами й правами, ніж у часи Луї XIV. Сотні разів говорилося, що перш ніж початися на вулицях, революція здійснювалася в душах. Докладно заналізувавши зміст цього вислову, можна збагнути фізіологію революцій.

Дійсно, всі вони, якщо це справді революції, передбачають особливий, своєрідний стан духу. Щоб добре це зрозуміти, слід кинути побіжний погляд на розвиток великих історичних організмів, які завершили свій повний цикл. Ми побачимо, що в кожній з цих великих спільнот людина пройшла три різні духові ситуації або, іншими словами, її психічне життя послідовно тяжіло до трьох різних центрів (1).

Від одного стану духу, традиційного, відбувається перехід до іншого — раціоналістичного, а вже від нього — до містичного ладу. Це, так би мовити, три різні форми психічного механізму, три різні способи функціонування ментального апарата людини.

Чим керувався дух громадян таких великих історичних організмів, що формувались упродовж століть, як Греція, Рим або наша Європа? Факти дають нам украй несподівану відповідь. На молодий народ, який набирає силу, найбільший вплив має минуле. На [372] перший погляд, це стосується скоріше давнього народу з тривалим минулим, покірного тягареві минулого. Втім, це зовсім не так. На немічну націю минуле не має ані найменшого впливу; натомість, у новонароджуваної спільноти все бачиться з огляду на минуле. І ходить не про недавнє минуле, а про таке довге минуле, з таким розмитим і далеким видноколом, що ніхто його не бачив і не пригадує його початки. Одне слово, предковічне.

Старосвітська психологія народів, що з різних причин історичної недужості назавжди зупинились на цій дитинній стадії, становить неабиякий інтерес. До одного з найпримітивніших народів, що досі існують на землі, належать австралійські тубільці. Якщо ми подивимось, як функціонує їхній інтелект, то виявимо ось що: зіткнувшись з якоюсь проблемою чи природним явищем, австралієць не шукає пояснення, яке могло б задовольнити його розум. Для нього пояснити якийсь факт, приміром, існування трьох скель на рівнині, означає пригадати відомий йому з дитинства міф, згідно з яким у "давні часи", або, як вони кажуть, в alcheringa, троє чоловіків-кенгуру обернулись на ці камені. Таке пояснення задовольняє його розум саме тому, що не потребує підтвердження. Сила доказу полягає в тому, що розум індивіда створює його сам, чи то самобутньо, чи то виходячи з логіки та спостережень. Сила доказовості зроджується з переконання індивіда. Отже, австралієць не відчуває того, що ми називаємо індивідуальністю, а якщо відчуває, то так, як покинута родиною дитина. Примітивна людина сприймає свою одиничну особу лиш як самотність, як відлучення. Індивідуальне і все, що ґрунтується на індивідуальному, викликає у нього жах і є для нього синонімом слабкості та убозтва. Тривке й певне лежить в спільноті, яка передує існуванню окремого індивіда. Прокинувшись до життя, він знаходить її вже готовою. Для старожилів племені спільнота теж має предковічний характер. Це вона думає за кожного з них своєю скарбницею міфів і легенд, переданих традицією; це вона створює норми соціального й правового поводження, ритуали, танки, жести. Австралієць вірить в міфологічне пояснення саме тому, що це не ним вигадано, тому, що він не має належного раціонального пояснення. Реакція його інтелекту на життєві [373] явища полягає не в наготуванні спонтанного, власного мислення, а в повторенні вже існуючої, одержаної формули. Мислити, хотіти, відчувати — означає для цих людей циркулювати давно утвореними руслами, повторювати в самих собі узвичаєний перелік дій. Спонтанним у цьому способі існування є ревний послух і пристосування до одержаного, до традиції, яка є для нього незмінною реальністю і занурившись в яку, індивід живе.

Це традиціоналістський стан духу, що діяв за часів нашого Середньовіччя і правував грецькою історією до VII століття, римською — до III ст. до Р.Х. Зміст цих епох, звісно, куди багатший, складніший і делікатнішій, ніж зміст дикунської душі; але тип психічного механізму, спосіб його функціонування той самий. Індивід завжди пристосовується в своїх реакціях до колективного джерела, успадкованого від священного минулого. Середньовічна людина перш ніж щось вчинити, орієнтується на те, що робили "предки". Дитина теж більше покладається на одержане від своїх батьків, ніж на власні судження. Слухаючи якусь розповідь, діти воліють звернути запитальний погляд до своїх батьків, аби дізнатися від них, чи вірити в те, що чують, "правда" це чи "неправда". Душа дитини теж не тяжіє до власного індивідуального центру, а покладається на свою родину, як середньовічна душа — на "досвід і звичаї батьків". У жодній юриспруденції не має такої ваги звичаєве право, предковічні традиції, як за часів історичного формування та об'єднання. Звичайнісінький факт старосвітщини дістає назву права. Не справедливість, не безсторонність є юридичними підвалинами, а ірраціональний, тобто матеріальний, факт давнини.

Що стосується політики, традиціоналістська душа шанобливо пристосовується до усталеного.