ЗНА́ТИ, зна́ю, зна́єш, недок.
1. перех., також про кого— що і з підрядним реченням. Мати якісь дані, відомості про кого-, що-небудь. [Деїфоб:] Хіба ти знаєш заміри чужинця, що так його рівняєш до гієни? (Л. Укр., II, 1951, 307); Певно, Ви вже знаєте од Віри Устимівни, як я живу і що зо мною (Коцюб., III, 1956, 414); Хотів би я знати, про що той струмочок У мріях своїх гомонить між травою? (Тич., І, 1957, 4); — Коли б то знав, де впадеш, — казав колись мій дід,— соломки б підстелив! (Коз., Гарячі руки, 1960, 23); // що за ким, перев. із запереч. част. не — вважати щось властивим кому-небудь. [Хуса:] Нівроку, бачу, стала жартівлива! Сього давніш не знав я за тобою! (Л. Укр., III, 1952, 160).
◊ Зна́ю (зна́ємо, зна́єм) [я, ми] вас (його́, їх і т. ін.), ірон. — уживається при виявленні недовір’я, сумніву. — Куди розігналась? — До сестри.— Ха-ха! До сестри! Знаєм вас! Від Шляхового, мабуть, підіслана? На розвідини прийшла? (Гончар, II, 1959, 253); Знай (зна́йте) мою́ до́брість — уживається при підкресленні доброзичливості у ставленні до кого-небудь. І знов набрав з кишені соняху жменю. Потяглися до нього кілька рук. Дав рудому. А решту Митькові простяг у руці — на й тобі, мовляв, та знай мою добрість (Головко, І, 1957, 365); Знай на́ших! — уживається при виявленні почуття самовдоволення, гордості. Ярошенко тикнув у руки Євгена Панасовича сіруватий лист паперу, в якому вгадувалася газета.— На всю радянську республіку розписав [Мусій]. Знай наших! (Речм., Весн. грози, 1961, 207); Зна́ти як облу́пленого (як облу́плених) кого — мати повне уявлення про характер, поведінку і т. ін. кого-небудь. Ворона знала кожного з нас як облупленого, бачила — хто чим дише і чого хоче (Довж., Зач. Десна, 1957, 495); — Треба поліцаїв і старосту провідати. Я їх мушу знати як облуплених… (Автом., Так народж. зорі, 1960, 255); Ні (і) сном ні (і) ду́хом не зна́ти див. дух.
2. перех., також з інфін. Мати певні чи спеціальні знання в якійсь галузі, бути обізнаним із чим-небудь, розбиратися в чомусь. — Іди служи, годи Енею, Він зна воєнне ремесло (Котл., І, 1952, 210); Хто що знає, тим і хліб заробляє (Укр.. присл.., 1955, 83); Толстой знав чудово сільську Росію, побут поміщика і селянина (Ленін, 16, 1949, 291); Я знав уже всі таємниці кіновиробництва ще до мого приїзду на фабрику (Ю. Янов., II, 1958, 18); — Що вони хотять? — запитав він у перекладача. Той знизав плечима. Він не так добре знав мову, щоб з окремих вигуків зрозуміти, що коїться (Тют., Вир, 1964, 410); // також з підрядним реченням, розм. Могти, уміти що-небудь робити, поводитися певним чином. Молитись богу Та за ралом спотикатись, А більше нічого Не повинен знать невольник, Така його доля (Шевч., II, 1963, 81); От взяв [Вовк] Овечку, обідрав, Як знав Та й заходився хорошенько М’ясце під дубом уминать (Гл., Вибр.,1951, 23); Тьохка, плаче соловейко На калиноньці, Та не знає дати ради сиротиноньці (Граб., І, 1959, 111).
◊ Гра́моту зна́ти — уміти читати, писати, бути грамотним, письменним. Вже як іти в столицю, то кому ж, як не сільському писареві, людині, що і грамоту знає, і обдурити кожного потрапить… (Коцюб., І, 1955, 114); Зна́ти лік чому: а) вміти лічити що-небудь. Приніс чоловік гроші двадцять п’ять рублів.. Я й не хотіла брати, бо я ліку бумажкам не знаю, а далі й забрала (Барв., Опов.., 1902, 267); б) уміти бути ощадливим; Зна́ти на зубо́к див. зубо́к; Зна́ти своє́ ді́ло — добре справлятися з своєю роботою, бути спеціалістом у чому-небудь. — Хай Параска і сяка, хай вона і така, та вона своє діло знає (Мирний, IV, 1955, 146); Зна́ти [ті́льки] з ми́ски (з но́са) та в рот — майже нічого не вміти робити, не розбиратись майже ні в чому. Ти тільки знаєш, що з миски та в рот (Номис, 1864, №6530); [Павло:] Та він знає в книжці, а коло землі знає з носа та в рот і приїхав нас учить (К.-Карий, II, 1960, 116); Зна́ти толк у чому — мати в чому-небудь досвід, бути досвідченим. Парубок робить за двох і в усякій роботі знав толк (Стельмах, І, 1962, 100); Зна́ти, як свої́ (свої́х) п’ять па́льців — добре розумітися у чому-небудь, розбиратися у чомусь. [Крим:] Я Чорне і Середземне моря знаю, як свої п’ять пальців (Корн., II, 1955, 243); Не зна́ти, на яки́й стіле́ць сі́сти — розгублюватися в певній ситуації, відчувати нерішучість. Харкевич був певен: Рудь через те й не знає, на який стілець сісти, що вважає себе неправим, але не має мужності визнати цього (Голов., Тополя.., 1956, 246); Ті́льки й [одне́] зна́ти, що — обмежуватися чимсь одним у своїх діях, вчинках. Не раз та й не два так посилала його Ївга до людей за грошима, а він тільки й знає, що відбріхується (Кв.-Осн., II, 1956, 259); Нічогісінько по-нашому не тямлять [вороги], ну, як та деревина чи скотина, одне знають горілку дудлять та по-своєму — гала, гала (Довж., І, 1958, 331).
3. перех. Бути знайомим з ким-небудь. Згадались мені кращі люди, яких-но я знав, згадалось, як на збірках однодумців маніфестували вони свою любов до народу (Коцюб, І, 1955, 259); — Хто ти?..— Я, здається, тебе знав…— У Києві, торік…— Ти татарка? Служниця панночки?! — скрикнув Андрій (Довж., І, 1958, 242); // Вважати, признавати кого-небудь близьким, рідним. — Ой, не хоче твоя мати Мене, бідну, знати, Хоче собі багатую Невістку шукати! (Сто пісень.., 1946, 219); // Виділяти, вирізняти з ряду подібних; узнавати. — А що,— кажуть,— ваша дочка, Горпино?.. —Та вже всміхається, сестриці-голубоньки, і рученята до мене простягає; вже знає мене (Вовчок, І, 1955, 65); Вони знали господаря свого, сі барани і ягниці, і з радісним беканням терлись до його ніг (Коцюб., II, 1955, 334).
◊ Зна́ти в (у) обли́ччя (лице́) — узнавати по зовнішності. На першому поверсі біля дверей уже набилося повно бійців з різних підрозділів — розвідники, радисти, зв’язківці… Декотрих з них Блаженко знав у обличчя, більшість була незнайома (Гончар, III, 1959, 140).
4. перех. і без додатка. Розуміти, усвідомлювати що-небудь. Не русалонька блукає: То дівчина ходить, Й сама не зна (бо причинна), Що такеє робить (Шевч., І, 1963, 3); Знає кіт, чиє сало з’їв (Номис, 1864, № 5291); Не знала [Світлана] добре й сама, чого плаче, але почувала, як їй легшає від цього на душі (Гончар, II, 1959, 100); // Здогадуватися про що-небудь. Такої похвали співун не сподівався; Якби був знав, То й не співав (Гл., Вибр., 1951, 106); — А не правду кажу? — і собі сміється молодиця, знаючи, що подумав чоловік (Стельмах, II, 1962, 174).
◊ Сам (сама́, самі́) здоро́в (здоро́вий, здоро́ва, здоро́ві) зна́єш (зна́єте) див. здоро́вий; Само́му (самі́й) себе́ не зна́ти — не розуміти свого стану, своїх почуттів. Удень вона сама себе не знала: і жаль було [Тихона], але якось по-дивному — і жаль, і ні (Головко, II, 1957, 118).
5. перех., перев. у запереч. реченнях. Визнавати кого-, що-небудь, рахуватися з кимось, чимось. Як понесе [Дніпро] з України У синєє море Кров ворожу… отойді я І лани і гори — Все покину і полину До самого бога Молитися… а до того Я не знаю бога (Шевч., І, 1963, 354); [Орест:] Я знаю тільки одно право, право на щастя! (Л. Укр., II, 1951, 58).
6. перех. Зазнавати чогось на своєму віку, переживати, відчувати що-небудь. — Я знаю щастя в сім’ї, знаю його у дітях (Мирний, V, 1955, 95); Якби я була зіркою в небі, я б не знала ні туги, ні жалю (Л. Укр., І, 1951, 199); З руїни, з попелу, з могили Росли будинки й квітники. Ми разом чудо це творили — Солдати і трудівники. Не знали розпачу ніколи, Хоч знали горе і журбу (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 15); В них [піонерів] інші дні, І гасло їх: «Війна — війні!» Їм інший світ у яві сниться, Ніколи їм не знати мли (Сос., І, 1957, 467); // Мати що-небудь, користуватися чимось. Єсть люде на світі — Сріблом-злотом сяють, Здається, панують, А долі не знають,— Ні долі, ні волі! (Шевч., І, 1963, 29); — Ні, вже не знати спокою! Туга пече, як змія! Свиснув Овлур за рікою, — Чуєш ти, земле моя? (Рильський, II, 1960, 156).
◊ Зна́ти по собі́ — судити з власного досвіду. Козаков по собі знав, як небезпека змінює людину.. Буває тоді так, що зникає несподівано млявість і втома, а напружені до краю нерви сповнюють все тіло тугою настороженою силою (Гончар, III, 1959, 150); Зна́ти, почо́му (почі́м) ківш (пуд, фунт, коре́ць і т. ін.) ли́ха див. ли́хо; Не зна́ти вага́нь — бути рішучим, непохитним. І вал п’ятнадцятий гуде, Переливає грань, Правиця певна нас веде, Не знаючи вагань (Рильський, І, 1960, 306); Не зна́ти вто́ми — бути сильним, витривалим. Були в нього [Дениса] сильні ноги, які ніколи не знали втоми (Тют., Вир, 1964, 240);
Не зна́ти жі́нки — не мати інтимних (статевих) зв’язків (про чоловіка); Не зна́ти лиця́ (обли́ччя) на кому — про людину, що дуже зблідла або схудла, змарніла. Почула Галька чужого чоловіка, увійшла в хату.. На ній лиця було не знать, так вона схудла, аж почорніла… (Мирний, І, 1949, 386); Не зна́ти сну й відпочи́нку — не спати й не відпочивати. Майже не знаючи сну й відпочинку, він, як фанатик-експериментатор, лежачи десь між гарячим камінням, виводив якісь додаткові формули для стрільби (Гончар, III, 1959, 114); Не зна́ти стра́ху — не боятися. — Герої не знають страху! Подвиг їх ясний нас заклика: — На ворога! До зброї! (Тич., II, 1957, 150); Не зна́ти упи́ну — бути нестримним у діях, вчинках. Щоб заслужити її любов, він.. давав розкішні бенкети й розсипав гойнії дари, в тій марнотратності своїй жодного не знаючи упину (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 348); Зна́ти ці́ну життю́ див. життя́.
7. перех., також з підрядним реченням, у знач. присудк. сл., розм. Видно, помітно. І на хатньому вбранні знати осінь (Барв., Опов.., 1902, 122); Як достатися, шукає В той він замок, у палати, Бо воріт ніде не знати (Манж., Тв., 1955, 175); Ой, знати, знати, Хто кого любить: Сяде близесенько Ще й приголубить (Укр.. лір. пісні, 1958, 118); Підмазати, думаєте, долівки не зуміє [Оленка]? Вигладить, виведе, жовтою смугою коло печі підведе, любо глянути, і віхтів не знати (Горд., II, 1959, 22).
◊ Па́льці зна́ти — про що-небудь невдало приховане, погано зроблене (через невправність, неуміння і т. ін.). Не в тім питання, що з ним [Давидом] зробити, а як зробити? Щоб і комар носа не підточив, а не так, що й пальці знати (Головко, II, 1957, 68); Не знать і слі́ду кого, чого — про відсутність або безслідне зникнення кого-, чого-небудь. Кругом бори та болота, Туман, туман і пустота! Людей не чуть, не знать і сліду Людської страшної ноги (Шевч., І, 1963, 240).
8. тільки 2 ос., неперех., у знач. вставн. сл., розм. Уживається для зосередження уваги співрозмовника на чому-небудь. — Так, знаєш, занадивсь ото до мене той панок Серединський (Н.-Лев., І, 1956, 124); Сонечко зійшло, вони й посхоплювались, щоб, знаєте, купця не втерять (Кв.-Осн., II, 1956, 10); А, знаєш, мені набридло вже сидіти й тебе чекати (Ю. Янов., II, 1958, 61).
9. тільки інфін., неперех., у знач. вставн. сл., розм. Уживається для вираження припущення, ймовірності чого-небудь; напевне, мабуть. [Параска:] Ти, знать, нездорова, в тебе голівка болить. Кажи, доню, болить? (Вас., III, 1960, 39); Дивно було — тільки учора вдосвіта пішли були на буряки з села, а це вже й вернулися. Знати — не найнялись (Головко, II, 1957, 225).
◊ Бог (госпо́дь, чорт, дия́вол, біс, ді́дько, кат, хто, чума́, сатана́ і т. ін.) (його́, тебе́, їх і т. ін.) зна́є (зна), що (куди́, як, які́ і т. ін.): а) невідомо, незрозуміло, що (куди, як і т. ін.). [Xрапко:] Ще бог знає, що то з їх [дітей] вийде (Мирний, V, 1955, 126); — Чи гаразд у їх у господі?.. Чогось не ведеться їм. Господь їх святий знає, що то таке! (Вовчок, I, 1955, 17); Хто ж винен..— дивувався Петрюк.— Дідько його знає… Кифір чорним пальцем розгладжував брови, тер бороду (Бабляк, Вишн. сад, 1960, 40); б) (у знач. підсил. част.) уживається при вираженні захоплення, здивування, незадоволення і т. ін. Враз тебе там обморочать блиск і пахощі гніткі, попугаї заторочать приказки бог зна які (Л. Укр., І, 1951, 274); Був собі колись-то якийсь-то маляр… І що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! (Кв.-Осн., II, 1956, 5); Тиша… Десь далеко хтось крикнув: «Гоп-го-оп!» — і понісся-полетів цей окрик хто й зна куди далеко… (Хот., І, 1966, 87); Цей дріт приносить телеграми Хто зна з якої далини, І тим зрідні він з ластівками, Що неспокійний, як вони (Рильський, III, 1961, 120); Бу́деш (бу́де, бу́дете і т. ін.) зна́ти — уживається при погрозі кому-небудь. — Чекай,— думав він гірко про батька,— будеш ти знати, як я тобі повішусь… (Коцюб., II, 1955, 381); Дава́ти (да́ти) зна́ти див. дава́ти; Дава́ти (да́ти) себе́ зна́ти див. дава́ти; Да́ти нога́м зна́ти — втекти. А Лисиці тілько того й треба було. Як не дасть ногам знати, як не чкурне, лиш зашелестіло в бур’янах (Фр., IV, 1950, 76); Зна́ти всі вхо́ди й ви́ходи див. вхід; Зна́ти мі́ру в чому — дотримуватися певних меж у чому-небудь; Зна́є кі́шка, чиє́ са́ло з’ї́ла див. кі́шка; Знать не зна́ти, ві́дать не ві́дати — категорично заперечувати що-небудь. На суді Хівря казала: — Знать не знаю, відать не відаю, що й як було (Григ., Вибр., 1959, 117); Іди́ та знай див. іти́; Не зна́ти, не ві́дати див. ві́дати; Не зна́ти що (де, куди́ і т. ін.) — невідомо, що (де, куди і т. ін.). Мій син цілий рік перебуває не знати де (Ю. Янов., II, 1958, 11); Не зна́ти, де діва́ти (ді́ти) о́чі (від со́рому і т. ін.) див. діва́ти; Не зна́ти, на яку́ ступи́ти див. ступа́ти; Зна́ти своє́ мі́сце див. мі́сце; Зна́ти ціну́ кому, чому — цінувати кого-, що-небудь. Перед паном, попом і урядником шапки не ламав [батько], поводився незалежно, бо знав собі ціну (А.-Дав., Слово.., 1964, 5); Трудовій він [Петро] знав ціну хвилині: всі дні — як на передовій… (Дор., Три богатирі, 1959, 49); Пора́ (тре́ба) і (й) честь зна́ти — час кінчати що-небудь, іти звідкись. Хтось кинув з гостей: «Чи не пора вже нам і честь знати?», Старицький підтакнув: «Авжеж, авжеж!» і перший підвівся з-за столу (М. Ол., Леся, 1960, 230); Хто [його́] зна́є — невідомо; Як (куди́, коли́ і т. ін.) [сам (сама́, самі́ і т. ін.)] зна́єш (зна́єте) — як (куди, коли і т. ін.) хочеш (хочете). — А піти б мені справді у світа, — говорю Лукашеві.. — А як сам знаєш! Коли вже така твоя хіть — то йди собі з богом (Вовчок, VI, 1956, 228).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 3. — С. 642.