М’ЯТИ, мну, мнеш, недок.
1. перех. Тиснути, стискати. Іванові руки безперестанку мнуть тепле овече вим’я, одтягають дійки, а по руках в нього тече молоко (Коцюб., II, 1955, 324); // Стискаючи, згинаючи, робити м’яким; розминати. Дужі кожум’яки сиділи під дашками ганків на вулицях і м’яли своїми міцними руками волові шкури (Довж., І, 1958, 227); // Розтираючи, перетворювати в м’яку масу. — Піти лишень покурити, — мнучи тютюн у жмені.., каже він (Мирний, І, 1949, 278); Жінка.. в маленькій ступці пшоно мне — на борщ (Головко, II, 1957, 312).
2. перех. Виминати кістрицю з конопель, льону ногами. Микола стояв коло лежанки, й м’яв ногами коноплі (Н.-Лев., II, 1956, 185).
3. перех. Торкаючись чогось, сідаючи або лягаючи на щось, робити його нерівним, зім’ятим. Навколо зеленню одягнуті гаї; Виспівують дзвінкі, чудові солов’ї; Мені ж не м’ять трави, не бачить вас, лани..! (Граб., І, 1959, 208); Левко кілька разів припрошував, щоб дівчина сіла на санчата, але вона віднікувалась, ..не хотілося м’яти нову спідницю (Стельмах, І, 1962, 158); // Бгати, скручувати щось. Стоїть [Дженні], мне рубчик з фартушка, засоромлена (Л. Укр., III, 1952, 17); Адвокат ..став судорожно м’яти папір у руках (Март., Тв., 1954, 124); Він ніяково м’яв капелюха, не знав куди його подіти (Коп., Вибр., 1948, 171).
◊ М’я́ти ша́пку перед ким — те саме, що Лама́ти ша́пку (див. лама́ти). [Сокіл:] Діду Терешко, хіба ж так можна розмовляти [з американцем]?.. [Терешко:] Я ж дипломатично.. Не буду ж я перед ним шапку м’яти (Зар., Антеї, 1962, 41); Ханьки́ м’я́ти див. ханьки́.
4. перех., розм. Сильно штовхати, бити, до болю стискати. Вже не попадайсь їм [парубкам] на дорозі ніхто: .. усякого прямо лавою і пруть, і мнуть, і з ніг валяють (Кв.-Осн., II, 1956, 191); Мені пощастило одскочити набік, а Сева схватили [схопили] і почали м’яти рибалки (Ю. Янов., II, 1958, 164).
◊ Мя́ти боки́ (ре́бра) — сильно бити. — Може, ти мене заведеш у такий двір, що й коляки скуштую.. — Та в такий же то й думка завести, — жартує Чіпка, — бо однак ніхто тобі боків не мне… (Мирний, І, 1949, 354).
5. перех. і неперех., перен., розм. Нерішуче, повільно говорити. — Треба хліба, треба й до хліба, треба й сього, треба й того, — м’яв слово по слову женихів батько (Н.-Лев., III, 1956, 173); Мне язиком, неначе баба лемішку в макітрі тре (Укр.. присл.., 1955, 237).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 4. — С. 839.