ПОЧИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПОЧИ́ТИ, и́ну, и́неш, док., заст.
1. Спати, впадати в сон. Грицько, правда, вже й підвівся був, та, побачивши, що мати так покійно почиває коло його, почухався, ліг і знову задрімав (Мирний, IV, 1955, 89); * Образно. Крізь верби сонечко сіяє І тихо гасне, День погас, І все почило (Шевч., II, 1963, 265).
◊ Почива́ти (почи́ти) на ла́врах — те саме, що Спочива́ти (спочи́ти) на ла́врах (див. лавр). [Коваль:] Ніколи не почивайте на лаврах. Вчіться! Мистецтво — це труд і наука (Мороз, П’єси, 1959, 172).
2. тільки недок., заст. Покоїтися, лежати в труні, в могилі, спочивати вічним сном (про прах, тіло). — Бог послав тобі сей дом; почивай у нім; нехай ні один злий чоловік не поворушить твоїх кісточок ні руками, ні язиком (Кв.-Осн., II, 1956, 96).
Почи́ти одві́чним сном — померти. Почив герой війни в чужім краю одвічним сном. Земля тобі пером! (Гонч., Вибр., 1959, 341).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 8. — С. 469.