РЕБЕ́РЦЕ, я, с. Зменш. — пестл. до ребро́ 1. Темна морська просторінь навкруг, і тільки сонце високе, зенітове смажить їх і тут, ллється на плечі дівчині, на голі Віталикові реберця, на густу темно-синю гладінь (Гончар, Тронка, 1963, 235); Стецюра послужливо простяг йому реберце тараньки (Дмит., Наречена, 1959, 188); Ой, дівчино, не в’яли, Мого серця не пали! Мого серця, Край реберця, Мого серця не пали! (Пісні та романси.., II, 1956, 122); Спинні лусочки на боках тулуба [полоза чотирисмугого] гладенькі, посередині спини з невеличкими, але помітними реберцями (Визначник земноводних.., 1955, 126); // ірон. [Тарас:] А чом же вам його [пана] не смикнути гачечком під реберце, як шворкою відерце? (Голов., Поезії, 1955, 357).
◊ Ада́мове ребе́рце див. ада́мів.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 468.