УМИВА́ТИ (ВМИВА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., УМИ́ТИ (ВМИ́ТИ), и́ю, и́єш, док., перех.
1. кого. Мити кому-небудь обличчя, руки і т. ін. Циган сей страх не любив води, а ротмістр звелів Олексію щоранку водити його до криниці і добре вмивати (П. Куліш, Вибр., 1969, 297); — І ти вже встав? — спитала вона, умиваючи Одарочку, котра одвертала своє личко від води, не давала умивати (Мирний, І, 1954, 239); // що. Мити кому-небудь або собі (обличчя, руки і т. ін.). Цариця вмила ноги Іванкові й обтерла рушником (Три золоті сл., 1968, 180); Від глиняних стін віяло вологою, дзюркотів потік із чистою джерельною водою. Тимко підійшов до нього, вмив лице (Тют., Вир, 1964, 217); Я до струмка серед битви тривожної В ніч приповзу, пересиливши спрагу, Вмию лице від пилюки дорожньої, Двічі ковтну і наповню баклагу (Мал., І, 1956, 290).
2. перен. Змочувати, освіжати вологою (про дощ, росу і т. ін.). Тілько вітер тихесенько Повіє над ними [могилами], Тілько роси ранесенько Сльозами дрібними їх умиють (Шевч., І, 1963, 106); Землю нашу, землю сонцелику Дощі умиють молоді (Нагн., Вибр., 1950, 5).
◊ Піт умива́є (умива́в) кого, що — піт густо вкриває (вкривав) кого-, що-небудь. Щелепи мені зводить, холодний піт вмивав чоло… (Коцюб., І, 1955, 418); Не дрімали, робили ми, Піт обличчя вмиває… (Рильський, II, 1960, 25); Умива́ти (уми́ти) ру́ки див. рука́; Умива́ти (уми́ти) слі́зьми́ (сльоза́ми) кого, що — гірко, невтішно плакати. Воно [дитя] не знає, Чого наймичка сльозами Його умиває (Шевч., І, 1963, 314); Чого свої очі, чого свої милі Вмиваєш гіркими слізьми? (Стар., Поет. тв., 1958, 28); Як (мов і т. ін.) вода́ уми́ла див. вода́.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 437.