ПУ́ГА, и, ж. Прикріплений до держака мотузок або ремінець, яким поганяють тварин; батіг. Милого друга мила й пуга (Номис, 1864, № 9158); Ти змалку так любив мене, як пугу пес (Греб., І, 1957, 63); Грицько нову мазницю почепив, пугу сплів з новим ремінцем, пужално з береста вирізав (Барв., Опов.., 1902, 137); Чути було, як гукали і ляскали пугою пастухи (Донч., Пісня.., 1947, 13); — Одне пора тобі, Дмитре, зрозуміти, що пугою обуха не пересічеш! (Автом., Щастя.., 1959, 44); * У порівн. Те «бий» опекло тіло, як пуга, підняло ноги і погнало без тями вперед (Коцюб., II, 1955, 87).
◊ Як пу́гою по воді́ — те саме, що Як об сті́нку горо́хом (див. горо́х).
ПУ́ГА, и, ж., діал. Пугач. Пуга десь у лісі сумно голосить (Федьк., І, 1960, 112).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 383 - 384.