ТО1, спол.
1. розділовий. Уживається при переліченні фактів, явищ, дій, об’єктів і т. ін., що чергуються: а) на початку кожного простого речення, що входить до складу складносурядного. І відпочинку не знає [хлібороб]: то сад похилився гілками, То розродилися вівці, то копи нажатого хліба Звозити треба з ріллі, виповняючи збіжжям комори (Зеров, Вибр., 1966, 217); Оригінальності від них не ждіть: Шпаки — це імітатори веселі; То іволга у пісні їх дзвенить, То хлопчик, друзів кличучи, свистить, То соловейко розсипає трелі, То колесо немазане скрипить (Рильський, III, 1961, 178); б) на початку самостійних речень, пов’язаних між собою якимсь одним членом речення. Про батькове осля питає [цар]. То возьме [візьме] скіпетр і заграє, Мов на сопілці (Шевч., II, 1953, 353); Вона бачить, як він їде на коні поміж зеленими ялинами, з біноклем на грудях. То йде на чолі роти в кам’яних бескеттях, пірнаючи й виринаючи, як у хвилях. То вночі край шляху розмовляє з товаришами хрипким голосом (Гончар, III, 1959, 170); в) між однорідними членами речення. Довго вони, як бачите, Меж мови-розмови Цілувались, обнімались З усієї сили; То плакали, то божились, То ще раз божились (Шевч., І, 1963, 90); Паничі скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пісеньок співали… (Вовчок, І, 1955, 259); Собака на прив’язі — як не розірветься! То кинеться в один бік, то стрибоне вперед, аж вірьовка тріщить (Мирний, III, 1954, 41); А в серденьку твоєму цвіт весняний, то білий, то рожевий, то червоний віночком зацвіте (Л. Укр., І, 1951, 228); Тетяна судила то ту, то іншу наймичку, то одну, то другу господиню (Л. Янов., І, 1959, 208); А човен колихається й колихається, вихоплює з пожмакованих хвиль то плескіт, то зітхання, то клекіт, то гнів (Стельмах, II, 1962, 57).
То сяк, то так; То так, то сяк див. так; То там, то сям (там, тут); То тут, то там див. там; То туди́, то сюди́ див. туди́.
◊ То сим, то тим бо́ком див. бік.
2. Уживається в складі складених розділових повторюваних сполучників не то … не то, чи то … чи то, які вказують на непевність, невиразність, сумнів стосовно того, що з названого є справжнім, а що — уявним. На поличках стояли сторч рядками фарфорові стародавні тарілки й зелені та сині тарілочки, якась чудернацька зелена пляшка, стояли стародавні не то два чайники, не то жбани з червоної міді (Н.-Лев., VII, 1966, 266); Отже вони [селяни] ще більш — не то здивувалися, не то перелякалися, як увечері бородатий прикажчик ходив від хати до хати — загадував, щоб на завтра жінки були той палац мазати (Мирний, І, 1949, 194); Тиховичу теж погано почувається. Йому не то соромно, не то жалко (Коцюб., І, 1955, 218); А як нагадаю Козака в могилі, то й досі не знаю, Чи то було справді, чи то було так, Мара яка-небудь (Шевч., ІІ, 1963, 233); Яків перехрестився чи то на хрест, чи то на узор черешні, розвів руки, збираючись поговорити з матір’ю, і в цей мент почув моторошний крик (Стельмах, І, 1962, 486).
3. Уживається в складі складених протиставних сполучників а то, а не то, а то не у знач.: а) інакше, у противному разі, бо. — Дядьку Замфіре, дядьку Замфіре! ваш виноград рубають. Біжіть мерщій, а то весь вирубають та спалять… (Коцюб., І, 1955, 215); Цить же, музо навісна, Не співай, а то весна Нам добуде кари (Сам., І, 1958, 222); — Ти своєю силою не задавайся, а то був один такий, та без печінок залишився (Тют., Вир, 1964, 36); «Треба Гонту [покликати]…» «Потім, потім, А не то свяченим…» (Шевч., І, 1951, 441); б) насправді ж, а в дійсності. Якби були батько, мати Та були багаті, Було б кому полюбити… А то нема, сиротою Отак і загину (Шевч., II, 1953, 124); в) у сполуч. із запереч, част. не надає висловленню стверджувального значення. — Це ж наші коні, чи то я вже не годен їх пізнати? — Це, положим [правда], ще треба довести… — А то я не доведу? Сам їм клички давав!.. (Гончар, III, 1959, 69).
Не то; Не то що — уживається в знач. заперечення обмеженості чим-небудь. Оце три дні панські одбудеш, а четвертий за подушне, п’ятниця й субота якісь толочні повидумували. А яка толока? Не то страви, та й хліба не дають (Вовчок, І, 1955, 66); Обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, і й не доторкнувся б (Стор., І, 1957, 56); Не то щоб — уживається в знач. заперечення тотожності, схожості з чим-небудь. Поганий день: не то щоб скучно, а якась апатія, пригнобленість. Так, наче мене обікрали, ув’язнили — абощо (Коцюб., III, 1956, 130).
4. Уживається в ролі сполучника-відповідника, що виступає на початку одного (звичайно головного) речення для підкреслення його співвідносності з попереднім (перев. підрядним): а) із знач. умови. Якби мені черевики, То пішла б я на музики (Шевч., II, 1953, 116); Попороби до поту, то й поїси в охоту (Укр.. присл.., 1963, 275); — Доки, ви думаєте, зброя ця буде лежати на складі? Не ми будемо стріляти з тих гвинтівок, то вони — по нас (Головко, II, 1957, 468); Коли б своєчасно з’явився до школи Фред Квач,.. то неприємність звалилась би на Фредову, а не на Миколину голову (Збан., Курил. о-ви, 1963, 3); б) з наближенням до висновкового значення. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені більше нічого і не треба (Шевч., VI, 1957, 27); Коли чоловік пише для себе, виливає своє горе й радощі, то йому легше стає (Коцюб., III, 1956, 276); в) з часовим знач. Було як поїде [тато] в Київ, то й навезе нам гостинців хороших (Вовчок, І, 1955, 57); Домашні знали добре всі норови Кирила Івановича і коли наставали такі часи, то всі куди можна ховалися, щоб не стрітися з ним, не підбігти під гарячу руку (Мирний, І, 1954, 148); — Раніше, коли було більше риби, то бралась і вдень (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 8); г) з відтінком наслідковості, результативності. Лежить Карпо на лаві плазом.. А молодиця, що не гляне на Карпа, то так і заголосить (Коцюб., І, 1955, 303); — Раненько встала, то й побазарювала (Тют., Вир, 1964, 67); д) з причиновим знач. Нехай собі тії люде Що хотять говорять: Вона любить, то й не чує, Що вкралося горе (Шевч., І, 1963, 22); Мій батько був дідич, то й нехтував ремество [ремесло] (Н.-Лев., VII, 1966, 279); Тільки ж чому це стало все бліде і на мить, на хвильку зупинилось? То Трясило йде, аж земля гуде, і лани хитаються зомліло… (Сос., І, 1957, 369); е) із знач. зіставлення. — Що дальше [далі] в ліс, то більше дров (Номис, 1864, .№ 3530); Ці плани.. родились у нього [старшини] в голові один за одним. І що більше складнішали обставини, то більше було планів (Гончар, III, 1959, 223); Що більше серце б’ється і горить, то більше хоче в тиші відпочить (Рильський, І, 1960, 168); є) з допустовим знач. Сова хоч би літала попід небеса, то соколом ніколи не буде (Номис, 1864, № 3210); Може, вернеться з дороги пані, то ще мене за лінощі скарає (Л. Укр., III, 1952, 157); ж) із знач. мети. Гурій спав. Йому, сердешному, й не снилось, Що дома нищечком робилось. Що з дому цар його украв.. Його Вірсавію.. А щоб не знав він тії шкоди, То цар убив його, та й годі (Шевч., II, 1953, 70); Коли він дізнався, що перед ним стоїть суджена його любимого командира, то, щоб втішити її в горі, у нього не знайшлося нічого переконливого, окрім слів, що рота Брянського є, що вона жива (Гончар, III, 1959, 190).
ТО2, част.
1. вказ. Уживається при вказуванні на особу, предмет, явище, дію і т. ін. Хліб та вода — то козацька їда (Укр.. присл.., 1963, 209); Тодозя впізнала князя, жахнулась і ніби охолола. Єремія, очевидячки, зацікавився дізнатись, хто то стовбичить під хатою (Н.-Лев., VII, 1966, 110); Що мені нині, то тобі завтра (Укр.. присл.., 1963, 290); Маруся вибігла з лісу. Що буде, то буде, але в ліс вона більше не піде. Тут хоч видно далеко (Хотк., II, 1966, 217); Народна пісня — то ж вона Усій землі окраса (Рильський, III, 1961, 36); Те останнє літо, коли дідусь сторожував, Порфир часто бігав до нього на виноградники, і то були, може, найкращі дні його життя (Гончар, Бригантина, 1973, 174); // Уживається в складнопідрядних або в самостійних реченнях, одне з яких є поясненням, тлумаченням іншого, у значенні, близькому до це. Ще здалеку впізнав Гнат чималий будинок під зеленим залізним дахом, з пооббиваними дощем стінами. То була волость (Коцюб., І, 1955, 36); Хто збив той напис, чи сперечник-владар, чи просто час потужною рукою, то невідомо (Л. Укр., І, 1951, 252); А в центрі без кінця шумують тротуари, то в ланцюгах огнів захеканий Париж… (Сос., І, 1957, 279).
Не …, то; То не… — уживається при заперечному протиставленні. Не сон-трава Вночі процвітає, То дівчина з калиною Плаче, розмовляє (Шевч., І, 1951, 387); То не вітру долонь оксамитова, не проміння далеких очей, — по воді золотою молитвою тихий місяць до мене тече … (Сос., І, 1957, 78).
2. підсил. Уживається для підкреслення, виділення в реченні якогось слова. Не спить Рябко, та все так гавка, скаучить, Що сучий син, коли аж в ухах не лящить, Все дума, як би то піддобриться під пана (Г.-Арт., Байки.., 1958, 50); Мати стояла коло хати і певно виглядала батька, щоб швидше довідатись, навіщо то брали в двір документи (Н.-Лев., VII, 1966, 273); — То коли, кажете, прийти? — Увечері, як доїтимуть корів (Л. Укр., III, 1952, 652); — Не слухайся тих, що по-пустому геройствують: ось то я, нікого не боюсь, піду ларьок пограбую, з когось годинник зніму!.. Нема в злочині геройства. Є тільки сором і ганьба (Гончар, Бригантина, 1973, 82); Дівчинка, видимо, сама захотіла переконатися, чи то справді так, і заляпала босими ніжками по долівці (Тют., Вир, 1964, 104); // Для підсилення якогось слова, зосередження на ньому уваги вживається у складі цього слова. Під Очаков погнали й Максима. Там-то його й скалічено, Та й на Україну Повернено з одставкою (Шевч., II, 1963, 273); Як ми ходили до церкви, а його не було — він-то у ярмарку був, — говорив, що туга його обіймає… (Вовчок, І, 1955, 196); // Уживається для підсилення емоційної виразності в окличних і питальних реченнях. — От до чого дійшлося вже! Шляхта мусить харчуватись мужицьким поживком.., — промовив Тишкевич. — Ой, що то далі буде? Що то далі буде! (Н.-Лев., VII, 1966, 177); Пропав би був Вівчар, Та визволив комар. Куди ж він з переляку дівся? Отож то й що! (Гл., Вибр., 1951, 89); На сходах Артем перший обізвався: — Мирославо! То невже ви так нічого й не скажете мені? На дорогу. На щастя! (Головко, II, 1957, 539); А Окунь [староста] жваво запитав: — А ти, Любко, знаєш, де він був? — То чом не знаю? (Стельмах, І, 1962, 466); // Уживається при повторенні слів як співвідносне слово до спол. що, як, вказуючи на незаперечність, неминучість чого-небудь. [Сидір Свиридович:] Коли правду сказати,.. наша Євфросина не така гарна, як розумна. От уже що розумна, то розумна, ще й до того вчена (Н.-Лев., IX, 1967, 222); — Коли ми свої задавнені злидні розіб’ємо? Їх рушницею, надійсь, не подолаєш. — Що правда, то правда, — погодився Мірошниченко. — Плугом їх можна тільки зломити (Стельмах, II, 1962, 28); У момент ловецького екстазу медсестра зайшла й нагадала Кульбаці, що пора йому закруглятись. Як так, то й так — хлопець схопився (Гончар, Бригантина, 1973, 127); // Уживається при повторенні слів, вказуючи на ствердження названого поняття. — Битиме, — весело сказав Брянський. — Академік то академік, а відлупцює — будь здоров (Гончар, III, 1959, 90).
І (й) то — уживається для підсилення якоїсь думки. — Марусю! Я вбив князя. Мені тут місця нема. Я мушу тікати, й то зараз… далеко… (Хотк., І, 1966, 119); Та й то — уживається для підсилення протиставного значення. Сирота Ярема, сирота убогий.. Трапляється, часом тихенько заплаче, Та й то не од того, що серце болить (Шевч., І, 1951, 85); Чи то ж — уживається для підсилення непевності, сумніву в чому-небудь. Розказав би про те лихо. Та чи то ж повірять! (Шевч., І, 1963, 30); Колосочками [нива] тихо так: ш…ш… А жати чи то ж доведеться? (Головко, І, 1957, 94).
◊ То ж то й воно́ див. воно́; Що б то не ко́штувало див. ко́штувати; Що то за звір див. звір1; Як то гово́риться див. говори́тися.
3. спонук. Уживається при проханні, пропозиції виконати якусь дію. — То принеси ще топлива, — хтось мовив (Л. Укр., І, 1951, 293); — Ну, то попрощайтеся один з одним, бо господь знає, чи доведеться на цім світі побачитись. Слухайте свого отамана, а робіть те, що самі знаєте, що велить козацька честь (Довж., І, 1958, 256); — Чого їм треба? — Гвардії старшого лейтенанта.. — То розбуди його (Гончар, III, 1959, 27).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 10. — С. 157 - 158.