Стислий переказ твору «Фавст» Григорій Косинка

Оповідання розпочинається із звернення автора до українського Фавста — Прокопа Конюшини. Він згадує слова Івана Франка про замучений та розбитий народ, уособлюючи страждання усього українського народу в долі одного Конюшини.

Був період Різдва і у камеру в’язниці із «секретки» був переведений чоловік: «з обличчя був сивий, схожий на Фавста, що його звикли бачити у виставах оперових театрiв. Губи Конюшини спухли, вiн ловив i ковтав тепле й важке повiтря камери, а сам робив тремтячими руками якiсь дивнi рухи, нiби збирався шугнути в якусь безодню...». Прокіп з недовірою оглянув усіх присутніх, сів на краєчок ліжка і промовив: — Диви, от історія…

Всі одразу зробили висновок, що в тюрмі чоловік знаходиться вперше. Офіцер Клєнцов охрестив його Фаустом через його зовнішній вигляд і запитав за які дії він потрапив до в’язниці. Конюшина відказав, що це його не обходить. Хтось із гурту підтримав чоловіка, бо сам же Прокіп не запитує де Клєнцов позбавився пагонів. Колишній офіцер огризнувся, але його ніхто не підтримав.

Конюшина не знав чому його називають Фавстом, але, дивлячись на обличчя присутніх, зрозумів, що його позицію тут одобрюють. Він дістав із кишені старенький кисет і запропонував його новим сусідам пригощатися. Тут йому більш-менш подобалося, бо тут поряд були люди. Фавст згадав те місце, де він був до цього, і замовк, пригнічений спогадами.

Якийсь чоловік, за вимовою якого можна було здогадатися, що він поляк, ходив по камері і скаржився на зубний біль – підійшов до Фавста і попросив скрутити цигарку. Прокіп сказав, що якби був самогон, то можна було зробити примочку, щоб зуб занімів. Пан Яцьківський (так звали поляка) майже образився на таку пораду. Варто сказати, що цей поляк у валянках був за втіху для всієї камери — спостерігаючи за його гонором не можна було втримати посмішку.

Фавст часто ділився своїми снами — він марив Поділлям, зеленими полями, весняною порою в себе вдома. Ми робили висновок, що ці означають довге життя Прокопа в себе на Батьківщині. Для всіх це означало, що зовсім скоро він повернеться на свої поля в своє село, яке теж часто бачив у снах: «I село, казав, снилося: тлiло в диму, намiткою бiлою з вишневого цвiту вкривалося, а коли додивлятися до тiєї намiтки, то пахла йому рiлля, заполона на пар; вона пахла, здавалося, торiшнiм гноєм, i птиця у високому небi кричала».

Серед в’язнів був один чоловік на прізвище Конончук, що під знущаннями там вбогим життям майже втратив ясність розуму. Доведення арештантів до стану чоловіка було звичаєм та традицією цього місця. Фавст відчував жаль до цього чоловіка. На відміну від колишнього офіцера Клєнцова, через що між ними часто вибухали суперечки. Зараз одна із них була перервана перевіркою камер.

Чоловіки вишикувалися у два ряди, чекаючи приходу начальника корпусу №6 Бейзера, названий арештантами-євреями Злим Собакою. Він був цинічним, нахабним та завжди із презирством дивився у сторону в’язнів. Проходячи повз ряди чоловіків, він зупинився біля Фавста і запитав за що той сидить. Останній всміхнувся і спокійним тоном відповів, що за повстання. Це роздратувало Бейзера і він почав розмахувати рукою, готуючись у будь-який момент вдарити чоловіка. Всі присутні боялися цього моменту, бо у поставі, манері та вигляді Фавста була готовність відповісти на удар. Але він мовчав. Хоч він і розповідав про себе як про селянина з Поділля, було щось в ньому, що піддавало його слова сумнівам. Його сусіди знали, що до камери він три місяці просидів у «секретці», а таке під силу далеко не кожному. Тепер Бейзер підійшов до нар Фавста і побачив на стіні поряд видряпаний напис: «Прокіп Конюшина», а під ним «Христос Воскрес, Галю…». Бейзер запитав, чи він є автором другого напису, але Фавст відповів, що для нього Христос вже точно не воскресне і запитав що йому від нього треба. Начальник корпусу так розлютився, що відправив Конюшину на три дні у карцер, а іншим за малі погрішності (наприклад, залишений окурок) теж призначив суворі покарання: дні карцеру, тижнева заборона передач.

Згадуючи карцер, Фавст розповідав, що багато божевілля бачили ті стіни. Він згадував свій арешт і як його просили видати своїх спільників, а він лише тим стінам шепотів, що своїх не здасть, не буде стукачем. Розлючений мовчанням, слідчий вдарив Конюшину по зубам, а той, натомість, прокусив йому руку аж до кістки, зо що його тоді побили до півсмерті і посадили у «секретку». Вже коли він кров’ю став кашляти, тоді лише перевели у камеру.

Фавст згадав, що сьогодні — багата кутя. В голові виникли спогади про сім’ю за столом, про сестер та про матір. Про ті щасливі моменти, коли батько розповідав, що у майбутньому все налагодиться і всі її діти матимуть свою землю.

Прокіп Конюшина відкрив свою торбу і поділився із сусідами вечерею. Підійшов до Клєнцова і промовив, щоб той не радів його смерті, бо «сотні поляжуть, тисячі натомість стануть до боротьби». В той вечір свідомість покинула його і йому здавалося, що він на конях із своїми побратимами закликає усіх до бою.

За Фавстом приходить вартовий і його ведуть на страту. У камері плаче Конончук, а у сусідній камері студенти співають: «Ой радуйся, земле. Син Божий народився...».

Жанр твору: оповідання.
Розповідь ведеться від першого обличчя — автора.
Головні герої: Фавст — Прокіп Конюшина, сусіди по камері: офіцер Клєнцов та Конончук, начальник корпусу Бейзер.
Тема: зображення долі українського чоловіка, який загинув у стінах в’язниці через свою віру у краще майбутнє для усього свого народу, яке прагнув здобути революційними діями.
Ідея: возвеличення прагнення українського народу до волі та рівних прав усіх людей.