Аксіоми недоведених традицій - Сторінка 9

- Білик Іван Іванович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Навіть сам Йордан, певно, забувши про всі вказівки та настанови, часом прохоплюється щодо походження остроготів. Говорячи про остроготів, які з нетерпінням чекали смерті Аттіли, він каже: «Інакше не могло жодне скіфське плем’я визволитися з-під гунського володарювання — тільки з настанням бажаної для всіх узагалі племен, а так само й для римлян, смерті Аттіли…». А О. Скржинська, не повіривши власним очам, вигукує в коментарях: «Як це не дивно, Йордан — сам «варвар» — назвав готів «скіфським плем’ям». А далі міркування, які з лабіринту не виводять.

Та це не єдиний випадок у Йордана. Говорячи про сарматів та гунів, він завважує: до цього ж самого роду належали Блівіла, пентаполітанський вождь, і його брат Фроїла, до нього ж належить і наш сучасник патрицій Бесса». Всі троє згаданих були остроготськими сановниками, це відомо з Йордана й це ж таки підтверджує його сучасник Прокопій. О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорідненості остроготів із гунами та сарматами, вважає, що це помилка Йордана: «Слова «до цього ж самого роду» («ex quo genere») стосуються не племен сарматів, кемандрів та гунів, «названих у § 264 готів».

Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслідок якої Аттіла опинився під стінами Рима й імператор Валентиніан мусив вислати назустріч йому благальників щоб якось одвернути «бич божий» від «столиці всіх столиць». Хіба міг переможений Аттіла безборонно зайти аж в Італію? В той час як міфічні «переможці» — готські полки та римські легіони мов у землю запалися.

Всі відомості про Каталаунську битву почерпнуті з вуст людей, які уявлення не мали в справах військових. Це стверджує й англійський історик кінця XVIII ст. Едуард Гіббон, й інші, пізніші й раніші дослідники. Після уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторінках Йорданової «Гетики», Рим Східний і Рим Західний продовжували не тільки Аттілі, а ще й його синам платити данину, а візіготи змушені були повернутися туди, звідки й вийшли, — в подаровану їм Аквітанію, не розжившись на війні.

Такий висновок можна зробити, навіть не ходячи далеко: з аналізу самого Йордана, бо гуни були й залишилися й надалі жити на своїх землях, нехай і не в ореолі колишньої слави й величі.

Ось що каже про них сучасник Йорданів — Прокопій Кесарійський: «Якщо йти з міста Боспора в місто Херсонес, то всі землі, що лежать між ними, належать варварам — гунським племенам». Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову.

А тепер на хвилинку звернім увагу свою до тих, хто, власне, став причиною Каталаунської битви: мешканців Піренейського півострова, які посідали всі його західні та східні землі. Про «вандалів» царя Гейзеріка ми вже говорили вище. Але, крім них, на півострові були ще дві держави, які складали з ними федерацію: Галиція й Лузитанія. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй праці він без жодних вагань каже:

«Галицію й Лузитанію споконвіку населяли свави». А хто такі свави, ми вже теж знаємо. То чи не слід зробити й висновку, що Галицію населяли галичі, а Лузитанію — лужичі? Бо спробуймо написати слово «лужичі» латиною — й одержимо: luzici, а звідси й Luzitania (до речі, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужичі»). Так само galisi, galici. Адже народ, який мешкає по той бік Рейну, Нестор Літописець теж називав не інакше, як галичани.

Лишаються нез’ясованими алани, але й до них можна знайти аналогів: улани, галани й навіть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням військового стану слов’ян, своєрідним античним козацтвом, яке охороняло креси землі, тому користувалося самоуправлінням і не підлягало ні податкам, ні данині, ні якимось іншим повинностям. Це засвідчує й Амміан: «Рабству не підлягали ці так звані алани, бо всі вони благородної крові».

Флавій стверджує їхню етнічну приналежність: «Алани належать до скіфських племен і живуть побіля Танаїса й Меотідського озера». Цілком згоден з ним і Лукіан: «Мова й одяг — це і в аланів, і в скіфів однакове. Різне в них тільки волосся». Тобто стрижка. Скіфами називає їх і Птолемей. Амміан же дає не тільки соціальний, а й етнічний опис. Він називає аланів гарними людьми із світлим волоссям, вони високі на зріст, швидкі й стрімкі, але мають грізний вигляд, який лякає інших, бо в погляді в них похмурість і затамована лють. Алани майже нічим не відрізняються од гунів, може, хіба, трохи стриманіші.

Традиція «волині» через форму всім відомих «бродників», які існували в часи Київської Русі, передалася пізніше й славному нашому козацтву (дехто виводить це слово з тюркських мов, де воно нібито означає «вільну людину», але правдивішими здаються нам гіпотези походження назви «козак» від нашого слова: людина, яка присвятила себе збройному служінню батьківщині й на честь цього вчинила над собою врочистий обряд постригання, лишаючи на тім’ї лише одну кіску; звідси — косар, косак і козак). Адже ще Лев Диякон писав у Х сторіччі, що Великий князь київський Святослав голив бороду й голову й носив тільки вуса та довгу косу на голові, що було ознакою високого роду.