«Акванавти» або «Золота жила» - Сторінка 11

— А як ланцюг обірветься?

— Ой, та ну тебе! — відмахнувся Володя. — А як, а як!.. В цей час до дворика під’їхав на старенькому велосипеді чорнобородий дідуган — сторож дач. Поставив машину в холодок і почав приглядатися до бочки, де Боцман прилагоджував гумову прокладку під патрубок.

— І що це буде? Чи секрет?

— Батискаф! — пояснив Василько, оскільки старші мовчали, а дід чекав відповіді. — Під воду пірнати! Такий підводний човен! На дно опускається і там…

— Що?! — насторожився старий.

— Будемо раків ловити, — невдоволено пояснив Боцман, не любив, коли питають під руку.

— І якого біса під водою робити? На суші мало місця? — бурчав старий. — Ще наробите лиха. Ви ж не порожню бочку опускатимете?

— Як це порожню? —дивувався Василько. —Там буду я!

— Так, — мовила Іринка. — Це наш акванавт.

— Акванавт? — повторив незнайоме слово сторож і додав недбало: — Сопливий. Я скажу батькові, то він швидко наведе порядок. Під воду закортіло, ніби землі їм мало…

Наїждженим шляхом до озера мчав «Запорожець». Машина взяла трохи ліворуч, щоб не заважати транспортові, якщо такий нагодиться, й заглухла. Микита Єгорович вискочив, привітався, скинувши догори руку, й почав знімати з багажника величезний і важкий бублик чорного шланга.

Першими дівчата помітили на передньому сидінні блондинку, що байдужими очима поглядала на метушню у дворику. Рая пхикнула в кулак і штовхнула ліктем подругу, вказавши очима на блондинку, та Іринка й сама вже побачила.

— А що я казала! —хіхікнула Рая, закопилюючи губку.

— Нащо такий важкий? — питав Боцман, вкладаючи шланг біля дрючків. — У нас же є шланг.

— То не шланг, — відмахнувся Микита Єгорович. — То кишка! Він тонкостінний, його водою зліпить і хана! Дихати буде нічим. А це такий, що витримає навіть десятиметрову глибину! — Із багажника дістав кропив’яний мішок зі скарбами. — Приготуйте баранці, прогоніть по кілька разів у тисках, а я приїду, поприварюю і будемо пробувати на герметичність! Я недовго, ось Ляну Григорівну відвезу до табору й повернуся! — закінчив, пірнаючи в машину.

«Запорожець» заторохтів, заскреготів шестернями, затрясся, як у лихоманці, а тоді зірвався з місця й помчав так, ніби за ним гналися. Рая зухвало походжала серед «акванавтів». Руки в боки, усмішечка і примружені очі. Хлопці й самі зрозуміли, в чому справа, чого це вона розходилася. На її під’юджування, підколювання і взагалі на всі її теревені не звертали уваги, але… Якось так виходить, що вона бачить далі всіх, і життя тече за її пророкуванням. А що коли й цей одружиться?

Розтривожені «акванавти», чекаючи біди з одного боку, забули що вона може прийти з протилежного. А біда — штуковина каверзна, вона любить дивувати своєю появою.

Першим зустрівся з нею Василько, якому більше за всіх хотілося під воду, аби якось відзначитися, зробити щось дивне і прекрасне. У цій грандіозній затії, яку готували старші під керівництвом Микити Єгоровича, він має бути головним героєм. Хто полізе в бочку? Боцман з його черевцем? Чи Володя довгоногий? Чи Костя Бакалюк за прізвиськом Хімік? Ніхто там не вміститься. Виходить, що без Василька їм не обійтись. І вся слава буде кому? Хто знає тих, що будували ракету і супутник для Гагаріна? Ніхто, а він нічого не будував, сів собі, пролетів туди й назад і, будь здоров, Герой!

Тому-то Василько щодня першим прибігав до сторожевого хлівчика, спочатку приглядався до батискафа — бочки з віконцем, патрубками і кришкою на баранцях, потім обмацував руками й забирався всередину, обживаючи апарат.

Цього разу він прикотив сюди на братовому велосипеді ще раніше. Ледь не впав, побачивши розгардіяш у дворі. Кому ж вони стали на заваді? Тиски вирвано з землі, догори дном стирчить із води батискаф. Навколо погром. Хтось тут попоходив, підбурюваний злістю. На кого і на що?

Приїхав на велосипеді темнобродий сторож. Обдивився все навкруги й похитав головою, співчуваючи. Справа в тім, що він сторожує тільки взимку, а влітку покладає надії на те, що тут вдень і вночі люди. Коли зібралися всі, крім Микити Єгоровича, старий висловив припущення:

— Звісно хто, рибалки вночі. Коли риба не ловиться, вони кидають вудки і шастають по городах. Гнати їх треба подалі звідси. А то вдень вони вивідають усе, а тоді вночі орудують. Такий паскудний люд пішов, он у сто тридцять третьому номері восени з корінням викопали виноград. Хіба ж ото варить кебета, кореня всього він все одно не відкопав, перерубав. Тон кущ кореня у новому грунті хирітиме три-чотири роки. Та за цей час із чубука кращий корінь виросте! Ото краще попросив би чубуків і не брав гріха на душу…

Нічого того не відаючи, Микита Єгорович гасав по місту на своєму горбоконику у пошуках лебідки. І здається, знайшов.

Двоє жестяників знімали біля триповерхового будинку старі, проіржавілі линви й чіпляли нові, свіжопофарбовані. Та не самі линви заволоділи увагою Микити, а пристосування для роботи. Один з них сидів на стільці, точніше — висів, бо від стільця линва тягнулася вгору на ролик під дахом, а звідти вниз до лебідки, прикріпленої до кузова вантажного моторолера. Другий чоловік стояв на землі й клацав ручкою лебідки, ніби качав воду помпою. Працював без натуги, однією рукою, а другий, що завис на стільці біля стіни, піднімався вгору. Ось така лебідка й потрібна Микиті Єгоровичу для їхнього батискафа. Щоправда, тут людина і нічого більше, а там буде ще й металева споруда, але вода підтримає. У воді предмети втрачають частину своєї ваги…