«Акванавти» або «Золота жила» - Сторінка 20

— Нашого? — запитливо подивився на нього Володя. — А при чому тут чиє виробництво? Він зник, бо, мабуть, боявся, що його прізвище є в німецьких списках?

— Володю, ти молодець! Здогадався, в чому справа, а сейф наш. Видно по тому, що пропускав воду. Думаю, що німецький зотлів би, а води не пропустив. Дід цього не знав і все життя тремтів і оберігав місце, де, мабуть, при ньому було поховано цей металевий ящик з документами. Жаль, звичайно, що не скарби були в сейфі, а що поробиш, у нас свій скарб, своя золота жила! Якщо нам ніхто не заважатиме, до осені ми матимемо на рахунку круглесеньку суму…

Здогадки виправдалися. Не було сторожа і наступного ранку. Акванавти вже відремонтували свій агрегат, і він запрацював на повну потужність.

Сторожка перейшла у повне володіння акванавтів, і вони запросили дівчат, щоб ті навели в ній порядок. Працювали весело й завзято.

Серед дівчаток був один мужчина — Василько. Він плутався під ногами і давав вказівки:

— А вікно немите! — ще й пальцем показував.

— Оце ми приберемо, пофарбуємо усе, а завтра повернеться сторож і скаже, киш звідси! — казала Рая, старанно водячи щіточкою по дверях. Вона фарбувала їх у голубий колір, а планки залишала, щоб потім пройтись по них білим.

Сорокаліт тим часом, намалювавши карту озера, ламав голову з приводу пошуків справжнього скарбу. Коли люди втікають, то їм бракує часу запливати на середину озера. Тим паче, шо вони розраховують повернутися. Навіть німці й ті потопили документи недалеко від берега. Виходить, що шукати належить не далі, як на десяток — півтора десятка метрів від берега. Значить, треба переносити фронт роботи агрегату не на глибину, а вбік, понад берегом. Щоправда, буде складність, куди зливати цю чорну емульсію, біля самої води дачні ділянки. Доведеться домовлятися. Це можна утрясти, залишається головне питання, яке не має розв’язання взагалі: як дістати сейф, якщо його буде знайдено? Як його спорожнити так, щоб не було жодного свідка?

6. ОЧЕВИДЕЦЬ

В якійсь українській п’єсі народ каже: «Не розстроюй мене зранку!» Тонко підмічено. Справді, якщо вранці хтось зіпсує настрій, то вже на цілий день. Микита Єгорович заїхав у місті на заправочну станцію і… піймав облизня. Нічого, думав він, на виїзді з міста, на горі, має стояти спеціальний бензовоз з причепом, що заправляє автомобілі за готівку. І тут його спіткала невдача, доливаючи дьогтю в поганий настрій.

Влітку, особливо в жнива, коли на селі посилюється рух техніки… Хоча там майже круглий рік люди товчуться. І все ж в другій половині літа, коли вже починається кукурудза і буряки, потік пального держава спрямовує туди.

Заправочна станція біля містечка «Металіст»—три кілометри від міста, підняла настрій Микиті Єгоровичу. Тут був потрібний бензин.

«Запорожець» з повним баком, здіймаючи порохняву таку, ніби загубився глушитель, летів по трасі, обминаючи «Москвичі» і «Жигуліу !?одії тих машин тільки усміхалися вслід «Запорожцеві».

А через тридцять хвилин «Запорожець» вже повертав у двір діда Сорокаліта. Старий тинявся по подвір’ю з сапою. Він зрубував бур’ян, приказуючи:

— А то вже вовки виють!

— Так, дідусю, — мовив онука. — Це прекрасно, що ви рухаєтеся. Фіззарядка вам необхідна. Та цього мало, я думаю повезти вас на прогулянку. Покатати, а то ви вже давно не виходили зі свого закапелка.

— Ні, на тому тижні був у сільмазі.

— Дідусю, поїдемо, на власні очі все там побачите і, може, встановите хоч приблизно, де саме ви вчинили свою операцію? Я ж не можу обмацати до міліметра все озеро. Воно ж величеньке, якщо на квадрати, то, мабуть, буде кілометрів зо два.

Старий стояв, спершись руками і підборіддям на довгий держак сапи й розглядав онука вилинялими очима, що ховалися від вранішнього сонця в щілинах зморшкуватого обличчя. На плечах, незважаючи на літнє тепло, стара фуфайка, на ногах — побрижені, з’їдені росою старі кирзяки.

— Все, дідусю! — заявив Микита Єгорович весело, але категорично. — Прошу в машину. Зобов’язуюсь не розтрусити в дорозі й привезти на це ж місце в зібраному стані.

З машини старому світ здавався іншим. Він виглядав і дивувався, що все навколо так змінилося. Не встиг отямитись, як вже й озеро. Микита Єгорович допоміг старому вибратися з машини, тицьнув в руку костур і сказав:

— Пригадуйте!

— Боже, скільки тут усього, — бурчав старий, мружачи очі. — Цього ж тут нічого не було…

— Та це ясно, дідусю! Це я знав і без вас. Уявіть, що нічого цього нема. Ні дач, ні наметів на тому боці озера, ні отих доріжок, посиланих червоним піском, ні будинка в зелені дерева. Очерет по березі, мабуть, був і тоді. Ось старезна верба у невеличкій заводі. Тут і дорога робить зигзаг…

Розглядаючи все навколо, старий помітив неподалік в очереті сіру чаплю. Поплямкав губами й, похитавши головою, співчутливо мовив:

— Не було тут таких птиць. Дрофи в полі були, чорногузи, а такої не було. І не боїться, люди ж навколо. Все міняється, навіть птиця й та стала не такою боязкою…