«Акванавти» або «Золота жила» - Сторінка 7

Тут кожен чимсь займався і на гостя намагалися не звертати уваги. Микита відчував, що людині, яка захоплена своєю справою, сторонні очі заважають і навіть дратують. Спробуй стати за спиною, художника, коли він працює. Та на допомогу Микиті бог послав Василька. Зустрілися, ніби земляки в далекому краю.

— Привіт, супутнику! — простягнув руку Микита, і Василько запишався у долоню. — Що значить — земляки! — Микита взяв робочого стільчика, всівся й дістав сигарети.

— Чим займаєтеся, хлопці?

— Ділом, — відповів не досить чемно вилицюватий, у картузі з крабом Шурик Шовкопляс — «Боцман».

— А ви що, не бачите! — почувся задирикуватий, насмішливий дівчачий голос. — Це ж корабели! Вони будують підводного човна! — і зловтішне хіхікання.

Микита обернувся й побачив на стежці двох дівчат років по дванадцять-тринадцять і з ними невеличке дівча. Завітали Ірина з сестричкою Каринкою та Іринчина подруга Рая Величко.

Розвідка була вдалою. Микита розвідав, що хлоп’яки будують батискаф для розвідки озера, яке, як їм сказали, має три дна. Та озеро це, так би мовити, — програма мінімум, а велика мета попереду. У них був і керівник, чи, як вони його називали, генеральний конструктор, який одружився і виїхав кудись на північ. Поїхав, покинувши на призволяще таку працездатну команду. Микита сказав, що з такими хлоп’ятами можна гори переставляти з місця на місце, і пообіцяв свою персональну допомогу.

Повертаючись назад, розмірковував про те, що й сам думав про батискаф, та останнім часом відійшов від таких думок. По-перше, це ж дуже складне пристосування. Навіть якщо робити оте, що замислили собі «акванавти», й то багато чого потрібно. Проста металева бочка з віконцем із скла. Це можна зробити. Герметичну кришку, петлі, трос. Але з човна її не спустиш. Потрібна лебідка. А для лебідки треба якщо не великий пліт, то капітальний пірс.

Це теж можна зробити, якщо докласти зусиль, та хлоп’яки завзяті, вони все, що треба, з-під землі дістануть. Головне людину зацікавити. Тільки що це дасть? Майже нічого. Той батискаф опуститься в одному місці, зануриться в муляку, і… вся експедиція на цьому закінчиться. Ні, це нічого не дає.

Але й без цього не обійтись.

Потрібна розвідка дна. Може, воно й справді потрійне. Яка глибина? Якщо велика, то без аквалангів не треба й рипатись. Та й акваланги нічого не дадуть. Припустимо, що сейф лежить на глибині. Що ти з ним зробиш? Доведеться брати величезний трос, який би діставав з глибини аж до берега. Тоді чіпляти його трактором й тягти. Таке вночі без зайвих свідків не зробиш, а коли так, то все літо проваландаєшся, а результат в тебе заберуть і спасибі не скажуть. На біса цей дурний клопіт?

Зрештою Микита дійшов висновку, що найпростіший і надійний шлях — це батискаф, розвідка дна, а там, як-то кажуть, товкач муку покаже…

Увечері в присутності болільників з обох сторін відбувся футбольний матч. Щоправда, не було тут ні світлового табло, ні коментарів, ні навіть лав для сидіння, але були обабіч поля підвищення, пагорби з купинами і кущами. Для дорослих поприносили ящики, що зібрали біля їдальні і господарських приміщень.

Як доведено, сила емоцій не залежить від величини стадіону. Тут були й аплодисменти, й вигуки, й тихий шелест, ніби вітерець пробігав по верхівках тополь. Василько в картузі Боцмана нуль уваги на сусідок Ірину і Карину та ще й зазнайкувату Раю, яка завжди чогось морщить кирпатого носика і все критикує.

— Вперед, вперед, вперед! — репетує Василько, розмахуючи руками.

— Ну да, хмикає Рая. — Вперед, вперед, а вони — назад, назад! — Все те, що захоплює Ірину, у Раї викликає насторогу, а то й відразу. Махнувши безнадійно рукою, вона мовила недбало:

— Та все одно продують!

— Звідки ти взяла? — сердилася Ірина.

— Ти що, не бачиш по грі? — запишалася всезнайка. — У них же троє з ЮШС. Професіонали! Вони ж наших, як хлопчаків…

— Але це не чесно! — обурилася Іринка.

— А Ванько летить! — стискує кулачки Василько.

— Чи й не летить! Я в третьому класі так бігала… А може, й краще, — плюхає насіння Рая. — Хіба на таких ногах швидко побіжиш…

— Ох, молодці, молодці! Носяться, як ошпарені! — похвалив сторож — дядько Олексій. — Та ще в таку спеку! Вже й сонця не видно, а дихати нічим…

— Чи й не носяться! — хмикнула Рая. — Це ж у першому таймі, подивимося, як вони бігатимуть у другому.

— А в другому таймі наші випустять Міщенка! — мовив хлопець, що стояв за спинами дівчат. — Той поносить їх!..

— По калюжах? — не змовчала Рая.

— По яких калюжах? — здивувалася Іринка,

— Ти що, не бачиш? Он за тополями суне сюди хмара! — уточнила Рая, очима вказавши праворуч, у бік озера.

Ніби на її замовлення упали перші краплі дощу. Іринка задерла голову, підставляючи тим краплям розпашіле лице. Рая дістала парасольку й, повісивши над головою, спробувала захистити від дощу подругу. Іринка відхилилася, приказуючи:

— Нащо! Це літній дощик.

Рая дістала з торбочки носовик й подала подрузі.