Антерпреньор Гаркун-Задунайський - Сторінка 4

— Ви візьміть хоч би таке, — говорив він з запалом. — Єсть у вас репертуар п’єс, п’єс передових; так сказать е… е… з… ну, з направлєнієм… Ви їх хочете поставить, хочете, так сказать, познакомить е… е… з ними общест-во. І не можна!.. Абсолютно не можна!!

Він розставив руки і, визвірившись на мене своїми круглими банькатими очима, так і застиг на хвилину. Я, задивившись на його, закліпав очима і не знав, що йому на це сказати.

— А через що? — вмить одкинувся він назад, очевидячки, зовсім і не цікавлячись моєю одповіддю. — Через що? Цензура, скажете? Хо! Ін-ди-фе-рентизм! Он що, о! Ін-ди-фе-рен-тизм!! — Він смаковито вимовив це слово, подивився на мене і знов заговорив: — Ви думаєте, я для грошей? Ви думаєте, вони мені потрібні? Так званий «презренньїй металл»? Клянусь вам (він підняв догори руку, зробив нею в повітрі якийсь рух і знов поклав в кишеню): нехай мені дають мілійони, розумієте: мі-лій-о-ни! щоб тільки я покинув сцену, я скажу тільки їм: «Господа! вы меня не знаєте! Вы не знаєте Гаркуна-Задунайского!» І більш нічого! (Певно, він гадав, що мілійони йому будуть давать великороси, бо по-їхньому й одповів так гордо). Сцена — це абсолютно все. Гроші…

Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що він навіть не хотів і говорить про них. Він тільки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером і цілком повірив йому.

— Знаєте що! — скрикнув він вмить з великою щирістю й одвертістю. — Вступайте до мене… до нас в товариство! Га?

Я, не криюсь, трохи перелякався цеї несподіванки.

— Будем грать, служить е… е… іскуству… е… е…

— Дуже дякую, — пробурмотів я, — але я якраз тепер маю роботу, я повинен…

— Ет! плюньте ви на неї! — перебив він мене. — Що може зрівнятися з тим, як вийдеш на сцену: очі горять, серце е… е… б’ється, публіка, аплодисменти… А тут ще музика… тром-тром-тром!

Хоча картина справді була досить колоритна, але я ще хотів подумать.

— І, главноє, дивіться, — він навіть устав і, широко розіп’явши ноги, став загинать пальці, до речі сказати, зашкарублі й зовсім не артистичні. — Ви тільки будете грать! Тільки! Це — раз!

Він загнув мізинець і подивився на його.

— Далі: ви не знаєте ніякого реквізиту. Абсолютно! Це — два.

Біля мізинця ліг сусід його з чорненькою смужкою на кінці нігтя.

— О… Реквізиту ніякого… То вже моя нещасна доля така, — гірко усміхнувся він, — що я повинен і за реквізитом дивиться, і афіші, і музику, і білети, і на сцені, і поза сценою, і хор, і… Ви не знавте, як це все… тяжко! І ви думаєте, набагато більше я маю від інших артистів? Набагато? Ех!

Він махнув рукою з загнутим мізинцем і сів на стілець, очевидячки, забувши вже, з чого почав.

— Грали ми в одному городі, — задумливо й дивлячись кудись у куток, заговорив він тихо і трагічно. — Збор… 500 чистих!.. Публіки?.. Тисячі!.. Грали… Ну, як вам сказать?.. Грали всі… нічого. Я, знаєте, підібрав тоді трупку — первий сорт. Вона тепер зо мною тут… У мене вже… е… е… абсолютно око на це… «мєткоє». Подививсь, обдививсь, — раз, два, сказав слово, два: ступай вправо, ступай вліво. Абсолютно!., Д-да! Підібралась трупка античная просто, зігрались усі… Іде п’єса. Вірите? У Кропивницького рідко так ішла (як ще йшла так коли-небудь)! Це-не хвастаючись. Абсолютно! Побачите!.. Публіка аж переривається: Гаркуна, Гаркуна, Задунайського!! Аж театр от так… (Він похитавсь усім тілом вправо і вліво). Що ж ви думаєте? Трупа вся… иедовольна! Розумієте: не-до-воль-на! А чого? Ви-зивають мене, а не їх! Та при чому я тут? Абсолютно при чому? Треба грать — і будуть визивать. Не партач! А то просто стидно дивиться на їх, партачать абсолютно, як… е… е… лошаді… Якби не я… провал би абсолютний… Вивіз все-таки… зато ж… Ех! Ні, знаєте, гірко! Гірко і боляче! Душу надриваєш, абсолютно на одних своїх плечах вивозиш усю трупу і… Ех!

Він знов махнув рукою і картинно замислився. Ніс його виразно красувався на бруднім фоні стіни, очі мутно дивились кудись під стілець, чумарка розхристалась і звідтіль цікаво виглядала брудна ситцьова сорочка. В хаті затихло, тільки за стіною якийсь потомок

суворих жидів на патретах жалібно і одноманітно благав:

— Ма-о-о-ме, іх вілль есен! Мо-о-о-оме, іх вілль би-и-лке!

— Тяжке… положеніє артиста, — не міняючи пози, якось дуже драматично, аж шепочучи, заговорив знов Гаркун. — Він — мученик, він… е… е… він страдалець. Він абсолютно… страдалець! Ви загляньте до його в душу, загляньте!.. Там… одна мука… Абсолютно!

Він на хвилину замовк, але зараз же підвів голову і гордо й натхненно додав:

— Але він і… святий! Він святий! Він не індиферент-но дивиться, як працює бідний народ, так сказать, про-летарій. Він страдає. Вірте мені, я сам ізстрадався. В цій груді (він вдарив себе в груди так, що там аж загуло) страданій много! Я… плакав! Смішно? Да?.. Смійтесь, смійтесь! — гірко, але й гордо хитнув він головою, не вважаючи на те, що я навіть і не посміхнувся, — з нас сміються всі. Це — наша доля… Індиферентизм — от нам плата за страдання! Д-да! Мучся, мучся, артист! Ти несеш хрест великий!..