AVE MARIA (1927) - Сторінка 4

То образ… мрія…
Вколо —
Стілець, ослін безногий;
На вішалці дрантя,
Завинуте у млу,
Та ось шукає долю,
Мов рзгубив дороги,
Гасає таракан
По сірому столу.

У ДОВГІ вечори,
Похилена над шитвом,
При кволім каганці
До пізньої пори
Працює все Марія,
Вдень фабрикою спита, —
Допалює свій цвіт
В осінні вечори.
І степові пісні
Розсотує, як нитку, —
На тінь кладе канву
З волошок і жоржин:
Про думи навісні…
Про місяця намітку…
Про гуси на ставу
Та про незнаний крин.

В ОЧАХ — утома днів,
В губах — нерушна юність,
А брови й дві коси —
Як шовкова цвітінь…

…Вже й пізній час насів
На вії…
Мабуть, всю ніч
Скиває каганець
На неспокійну тінь.

А потім: знову день,
Знов фабрика і будні,
Як патока, нудні
І схожі, як один.
У шумі веретен
Зрадливі і облудні
Там люди і пісні
І млявий тік годин.

МИНАЮТЬ місяці.
Сніги зміняють води.
Хвилину тягне мить,
Години тягнуть дні.
І серце так болить,
І ниє тоскно врода,
Як муха засурмить
В розбитому вікні…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Нащо ж вона сурмить
В розбитому вікні?

ЧАСТИНА ДРУГА

IV

В ВЕСІННІЙ славний час
Зустрілись на панелі;
Він щось її, якусь
Адресу запитав.
Такий простий-простий,
У латаній шинелі…
На грудях срібний биск
Царевого хреста.

Та блиск очей ясніш
І лагідна усмішка,
Рожевуватий шрам
На смілому лиці;
Як давнішні пісні,
Застирана манишка,
А на руці…
То ж там
Мозолі на руці.

БЛАКИТНІ вечори
Над парками звисають.
І тулиться зоря
Так близько до зорі,
І дивляться згори.
Як місто зацвітає,
Як млосно майорять
Весінні лихтарі.

Завулками пішли
Такі маленькі ночі.
В Марії втома десь
У відпустку пішла.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Де кручі та шпилі,
Там молодість регоче, —
Роняють верби честь
З зеленого крила.

“ПЛАКУЧІ”, — кажуть.
То ж
Сльозами сходить радість,
Що зорі у танку,
Що квіти,
Що весна,
Що радісна, як цвіт
В омріяному саді,
Марія у вінку,
Марія не одна.

Блакитні вечори
Над парками звисають,
І тулиться зоря
Так близько до зорі,
І дивляться згори,
Як юність зацвітає,
Як млосно майорять
Весінні лихтарі.

І СКОРО без вінця
Побралися з Андрієм,
Бо вірили в любов
І вірили у честь…
І з юного лиця
В щасливої Марії
Печалі гніт зійшов
І втома із очей.

Нехай не має він
Ні батька, ні родини,
Нехай не має він
Ні коней, ні волів,
Ну й що ж…
Ба, він один
Для неї важить нині
Найбільше від усіх
Разом багатирів.

ОСЕЛЯ ожила,
Осяяна без сонця,
Любов’ю налилась,
Як груди молоком.
І часто-часто мла
У заткнуте віконце
Дивилась:
чи то ж “та” —
Із фабрики трико?

Приходить ново час
(В колись нудній кімнаті) —
Не вбачиш, як летить, —
Хоч в злиднях, та в огні.
Оплакані не раз,
Тепер життям налляті,
Ті ночі, наче мить
На радіснім коні.

А ФАБРИКА щодень —
Гудками владно кличе,
Щоб щастя розмінять
На прості копійки, —
Де табельщик рудий
На день підходить тричі
Й снує навколо сіть,
Безсоромний такий.

Лише почне сіріть, —
Зудить, зудить гудками
І захлинається
Тупа і жадна твар.
І не втечеш воріт
З нікчемними словами…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Міняє пари цифр
Без жалю календар.

V

ЛИШЕ ПОЧНЕ сіріть
Й до пізньої години
Її трима варстат,
Його державний млин.
І пусткою смердить
Покинута хатина,
Лиш тче павук в кутках
Сітину павутин.

МИНАЮТЬ дні, як сон…
Упали на коліна
До трудної руки
Жалі серед зими.
Став гаснути вогонь.
І ось…
Діждались сина
І радости скалки
Змішалися з слізьми.

І МАТІР’Ю тепер
Зробилася Марія.
Не спала довгі ночі,
Де синова постіль…
То ж личко — як у батька…
То ж брови — як у неньки…
За василькові очі
Дала ім’я — Василь.

Ну, скільки щастя й сліз
І скільки ласки тої,
Коли у груди так
Упнеться немовля!
Й коли Андрія пізно
Із зміни жде нічної,
Марія, ніби з ним,
Із сином розмовля.

ДУМКИ в обох одні:
“Усе життя для сина…”
Є праця, є сім’я —
І легше наче жить.
Знов степові пісні
Та колискові линуть,
Ціловане ім’я
Укохано бринить.

І РАПТОМ — жарт:
Андрія
Машиною прибило!
Привезли —
І одчай
Забивсь, як на ножі.