Бандити - Сторінка 7
- Хвильовий Микола -Знову долетіли звуки балабайки. Хтось грав невміло, але з надхненням.
Кажан кашлянув і ніби пробурмотів щось.
— Що ти говориш? — сказав Нечипір і повернувся до приятеля.
Кажан заговорив чітко, з розпачем у голосі.
— Хліб із поля звезли, жити будуть… Мабуть, байдуже, що і як..
— Жалієш, що пішов з нами? — спитав дячок.
— Якби не втік тоді, — казав далі Кажан, не відповідаючи, — то, може, призвів би до діла хазяйство… Год мій одпустили… Да.
Дячок почув у голосі Кажана тоску і скаргу на те, що втік він, мовляв, зовсім даремно.
— От, скажемо, луки… Хіба їх так содержуть? Як зійшла вода — треба граблі в руки та зібрати все, що зверху. А в нас цього нема. Дідів слухають: що Бог дасть… Він дасть…
Кажан зідхнув, а Нечипір почув, що перед ним росте якась велика, досі невідома йому сила. Це вже був не той бельбас, якого хотілось ногою в голову штурхнути, це було щось таке, що перед ним він був занадто маленький.
— Да! Взяти хоч би й попіл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на ці самі луки розвій той попіл — от тобі й трава… Травище!
Останнє слово сказав Кажан так, ніби йому трудно було вимовляти його.
Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав:
— Це ти в Германії, в пліну?
І коли приятель не відповів, йому знову стукнуло в голову: — «Любов». І вже важко було від цього слова, як у дитинстві бачити уві сні чиїсь допитливі очі.
А Кажан, що все більш загублював свої людські форми, гудів:
— Отож і пісок… Да! В пісок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тоді й буде більш од кулака. Германець не дурак!
Потім змовк і довго переступав з однієї ноги на другу. Почувалось, що головного він ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на воді, розбуркати цей байдужий очерет і розрядити напружену атмосферу.
Дячок хвилювався. Робилось зимно і трясло: зуб на зуб не попадав.
І от спершу тихенько, потім голосніш завило на корчах: «Ву-у-у». «Це кажан», — метнулося дячкові в голові і знову стукнуло в голову: «любов».
— Куди ви мне призвели? — раптом сказав Кажан.
— Призвели? — розгублено спитав Нечипір.
— Да, призвели… Микита їсти не принесе… Атож!
Він говорив на ввесь голос, і від голосу йшла луна до річці. В Грушівці кричали завзято півні.
— Якби знати про амнестію. Як воно… ну?..
— Мабуть, помилують, — кинув дячок і чомусь сам перелякався свого голосу.
— Помилують? Не знаю… мабуть, не всіх.
Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навіть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очереті.
Кажан мало не плакав і довго говорив про те, що він нічого нікому не зробив, що його одурили, що він невинний. Але була якась безвихідна упертість у цих словах, і Нечипір зрозумів: свідків Кажанові не треба. Що було — того нема. Кажан невинний. І знову боліла голова, а в висках знову стукало.
Десь далеко падала вода, і здавалось іноді, що це торохтить по бруку віз. Вже не перекликались і півні. Затихли перед світанком. Тільки хмари, як і раніш, сунули кудись та шарудів від легкого подиху очерет. ’
Раптом розтянувся постріл. Загавкали собаки, і заіржав десь кінь.
Замовкла вже й балабайка.
І чує тут дячок напружений голос:
— Нечипоре!
— Що таке? Я тебе слухаю.
— Нечипоре, ти не скажеш? Ти нічого не скажеш? — говорить Кажан.
— Про що? Кому?
Знав, про що питає, хотів сказати й не міг: «Свідків не може бути».
А Кажан ліз уже в воду. Близько. Навіть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотів дячок кинутись убік і не міг, ніби скований був. Вже не видно було — ні неба, ні очерету, не чув нічого. Ніби величезна гамула нависла над ним, і темніло в очах.
От простягло руку…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
…Ой! — розрізав повітря задушений крик, і раптом стихло.
Промайнуло в голові: «любов»…
…А пальці здавлювали горло все міцніш і міцніш. Спершу налилось кров’ю лице, а потім стало пусто, тільки десь у кутку билась думка… Потім і її не стало.
…Шарудів очерет.