«Баришенька» - Сторінка 3

— Ну, ну, баби, часу нема, кожна хвилина дорога. Бачите, породілля лежить без пам’яті. Треба поспішати.

Хто зна, чи помічає дохтурка, що думають баби, вона собі одягається, скидає капелюха, засукує рукава, миє руки якоюсь пахучою водою оті страшні щипці та весь час балака так, наче ті баби приятельки її.

— Та що ж то ви хочете робити, баришенько? — нарешті обзивається баба Чапля, дивлячись убік і все так само тоненько посміхаючись. «Баришенька» дивується:

— Та я ж вам кажу що! Дитину витягати.

— Та отими ножами?!

— Атож. Не ножами, а щипцями. Ну, годі балакать. Держіть хвору. Беріть за руки, за ноги. — Та щоб мені руки одсохли, щоб я хоч торкнулась! — раптом із серцем, спалахнувши вся, говорить тітка Катря. — Щоб ото я рідну сестру та на той світ своїми руками одправила?! А ще чого вигадайте — щипцями! Бач мені! От таке! їдьте собі туди, звідки приїхали. Хто вас кликав? Не треба нам ніяких до-хтурів!

Дохтурка щурить свої сірі очі з пухнатими білими ¬віями, й губи їй злегка бліднуть. Вона робиться відразу старішою, поважнішою.

— Не балакайте, тітко, чортзна-чого й робіть що вам кажуть, — говорить вона тихо.

— Аякже! От так зараз і робитиму. Послухалась. Та щоб душі спасенія загубила, рідну сестру зарізала!

Баби теж починають із шепоту переходити помалу на голосну балачку, й, нарешті, в хаті здіймається крик і галас. Знадвору тим часом входять ще баби, розпалюють одна одну, отовплюють лікарку, не слухають її, кричать, деякі аж сікаються до неї. Очі всім горять; злі, роздратовані іскорки поблискують все частіше; вимахують руками, закарлюченими пальцями.

Лікарка блідне й тривожно озирається на двері. Пройти туди неможливо. Та й знає вона, що як прикаже страх, то цим може викликати ще більший вибух злості. Вона стоїть у своєму білому балахоні, щурить сірі очі, покусує губи й час від часу пробує говорити.

Але її не слухають. Десь узялася пір’їна, і баба Чапля вже засовує її в ніс зомлілій, непорушній Явдосі. Баби ґвалтують, ворожою стіною стають між бабою та лікаркою й поглядають так, що, мовляв, тільки спробуй перепинять бабу. Пір’їна не помагає. Тоді, пошепотівшись, баби хрестяться й знов починають місити Явдоху. Лікарка, побачивши це, широко розплющує очі, на мент кам’яніє, потім раптом все лице її спалахує вогнем, вона кидається на стіну бабів і, розмахнувшись, зо всеї сили б’є по лиці одну бабу, потім другу, третю, розпихає, хапа за руки місильниць і одпихає з такою люттю, що тітка Катря заточується й трохи не пада.

— Геть звідси, чортові душі! — кричить вона, і губи їй помітно для всіх дрижать.

Вона знов кидається на юрбу і б’є кого попало. Баби, ошелешені й злякані, сунуть до дверей, товпляться й, як вівці, викочують в сіни й надвір.

— Я вас під суд усіх оддам, я вас в тюрмі погною за це! Геть звідси, щоб ні одної мені тут не було! Геть, геть усі!

Е, ця баришенька не плоха собі вдалася!

Молода, молода, а ручка така, що аж зашарілись щоки тих, яким попало від ляпасу.

А найбільше утишують бабів такі слова, як «суд», «тюрма». Вони зразу згадують, що ця баришенька — начальство, що приїхала на земських конях із дзвониками.

Баба ж Чапля наперед усіх опинилась надворі, їй теж загилила дохтурка.

— Стійте! Не всі виходьте. Дві баби зостаньтесь тут! Помагать мені будете. От ви — задні, — зоставайтесь!

Дві молодиці, що найменше галасували, а через те не поспішали з хати й опинились позаду усіх, нерішуче зупиняються, дивляться на дохтурку й вертаються.

— Замкніть двері! Нікого не пускайте. Я вам покажу.

Біляве, як вії, волосся дохтурки розкудовчилось і золотистими пасмами спадає їй на зчервоніле, сердите, рішуче лице. Губи вже не дрижать, очі не щуряться. Вона покрикує на бабів, строго наказує, як тримати, що робити; ступає твердо й дивиться на Явдоху теж з таким виглядом, ніби має не дитину витягати, а битися із нею.

А на подвір’ї тим часом стоїть гомін і гудіння, як у вулику серед потривожених бджіл. Ті, що не були всередині, розпитують, хвилюються й сердяться. Та як?! Злякались якоїсь дівчини?! Та що, що дохтурка?! Та вона має право різать живу дитину? Хто то дав їй таке право? Де то видано таке?!

Сашко вже давно зліз із груші, скинув другого чобота й бігає серед бабів, жадно прислухаючись до балачок. Часом шепочеться з Юхимом і тривожно поглядає на вікна, заліплені бабами та молодицями.

Молода лікарка теж чує грізний гомін знадвору. Вона вже трохи заспокоїлась, і тривога холодком подуває їй на серце: а що, як уже пізно, як дитини врятувати не можна, як помре породілля? Чи вийде вона живою з цього баб’ячого киплячого казану? А тут ще одіслала кучера з кіньми на станцію.

Явдоха лежить непорушна і здається мертвою. Сині, брудні ноги її лежать пальцями догори, рівно й моторошно. Живіт випнутий, жовтий, страшний.

Тривога дужче обхоплює лікарку, й руки починають дрижати, коли вона береться за щипці. На молодиць вона вже не кричить, а говорить лагідно, коротко, одривисто. Часом поглядає на вікна, заставлені плямами лиць, од яких у хаті зовсім темно, хоче крикнуть, щоб одступились, не застували, але про себе маха рукою й береться до операції.

Баби прикипають до шибок і стежать за нею.

— Бере, бере ножі! — сповіщають вони задніх. І слово «ножі» розходиться серед натовпу, наганяє страх, злість, обурення.

— О! Дивіться, дивіться, що робить! Господи, цариця небесна, ріже! Вже ріже! Аж Явдоха кинулась! О, кричить! Чуєте? Чуєте?

Навіть крізь скло вікон чути несамовитий крик Явдохи, що прийшла до себе й знов б’ється в руках двох молодиць. На подвір’ї хвилювання доходить до того, що юрба кидається в сіни, торга, б’є в двері й кричить:

— Не даймо різати!! Пуска-ай! Одчиняй двері! Бийте її, стерву! Що це таке?!

Знадвору б’ють у вікна, шарпають, одна шибка з дзвякотом б’ється й пада всередину в хату. Крик Явдохи тоді чується ще голосніше, несамовитіше, підіймає мороз по тілі. Очі всім стають круглими, дикими, повними жаху й накипілої люті.

А біля полу між колінами Явдохи стоїть лікарка і, щось беззвучно про себе говорячи блідими губами, вся закривавлена, робить своє.

Коли двері під напором розлюченої юрби одщіпуються й розчиняються і весь натовп оскаженілих жінок вривається з галасом у хату, лікарка підхоплює на руки дитину і підводиться. Серед гамору чується пронизуватий дитячий крик. На руках дохтурки, закривавлених, покритих слиззю, лежить жовтяво-червоний шматок м’яса, ворушиться, випинається й тоненько верещить. Явдоха ж лежить тихо-тихо, звісивши одну руку з полу, й ледве водить стомленими, але вмить заспокоєними очима.

В хаті зразу стихає. Галас замирає в сінях, в кухні, надворі, біля вікон.

— Витягла, витягла! Живе! І Явдоха жива! Та малісіньке, крихотне. Та матінко ж моя! Витягла! Живе!

Обличчя всі повернені до полу, до шматочка живого, червоного тіла, розлізаються в посмішки, добрі, зворушливі, соромливі. Зараз же десь беруться ночви, окріп, пелюшки.

Дохтурка скидає свій закаляний кров’ю балахон, миє знов водою з пляшки руки, потім свої «ножі» і вже посміхається, лукаво щурячи одне око й збираючи хитрі, добрі зморшки на носі.

А коли її виряджають уже з двору, баби товпляться круг брички, хапають її за руки, цілують, просять полічити їх. . Сашко сидить на передку з кучером, за яким бігав на село, гордо, тожествуюче погляда на юрбу й весело підморгує Юхимові, який стоїть біля бричкий заздро дивиться на його.

І довго ще після того, як стихає дзвоник за церквою, гомонять на подвір’ї Сидоренчихи баби. Сонце сідає за городами, сиві листки капусти стають червоними і блискучими. Голосніше кумкають жаби, подихає димом із села, люди варять вечерю.