Басаврюк ХХ - Сторінка 17

Скоро світовий жах вирветься і запанує у світі. Я не знаю такого місця, де можна було б сховатися від нього, але я вірю, що моя праця, яка не встигла його зупинити, допоможе хоча б боротися з ним. Вибач за такий короткий лист, але я відчуваю, що часу залишається дуже мало, — мені треба завершити свою роботу. Сподіваюся на скору зустріч із тобою.

Г.–Г. Курц

Берлін, 28 травня 1914 р."

* * *

P. S. Підозрюю, що незабаром з’являться бажаючі заволодіти вашим "Чернецьким лісом". Навряд чи ви зможете завадити їм, але тримайтеся як можна довше!

* * *

6 червня. Сьогодні батько остаточно завірив у нотаріуса договір про продаж "Чернецького лісу". Тепер він став власністю банку " Грінберг і К0". Батько в розпачі. Намагаюся відкинути погані відчуття подалі. Ввечері осідлав коня і під дрібним дощем помчав до садиби Порецького. Годину стояв під деревами, але зайти так і не наважився. Треба їхати до Німеччини — мені край необхідно порадитися з професором.

* * *

10 червня. Пройшло декілька днів, як ми продали "Чернецький ліс", і там почалося якесь незрозуміле будівництво. Зранку і ввечері туди їдуть криті підводи. Селяни кажуть, що шлях перегороджений і між деревами протягнутий колючий дріт. Тільки цвинтар і каплиця, згідно з домовленістю, залишилися відкритими для нас. Серед селян ходять похмурі перекази про пана Мартина, який встав з домовини і знов почав правити "Чернецьким лісом". Заправляє будівництвом якийсь інженер Гопнер. При розмові з батьком він заявив, що на місці монастиря буде побудований палац для нового володаря цього краю. Навіть вночі звідти доносяться вигуки робітників. Таке враження, що якась нестримна сила вдерлася в цей такий спокійний, сонний край і чавить примарний ідилічний світ, готуючи для його мешканців майбутнє, сповнене жаху.

* * *

11 червня. Насмілився освідчитися в коханні панні Наталені. Щось заважає мені витримувати прийнятий термін від початку знайомства до освідчення. Моє життя несеться вперед. Незабаром відправляюся до Берліну. Що буде далі ? Мені вкрай треба порозмовляти з професором.

* * *

15 червня. Берлін. Ввечері прибув до міста. Його не впізнати. Майже на кожній площі натовпи вітають ораторів з патріотичними промовами. Повсюди майорять імператорські прапори. Досить часто зустрічаються військові в парадних мундирах. Вся столиця охоплена нервовим і недобрим збудженням. Зупинився в готелі. Завтра відправлюся до професора.

17 Розповідь професора

16 червня. Професор дуже стурбований. Йому здається, що за ним стежать, і це пов’язане з його дослідженням. Я розповів йому про останні події у нашому маєтку і "Чернецькому лісі". Курц заявив, що це цілком вкладається в його висновки. Нарешті він познайомив мене з головними дослідженнями своєї п’ятдесятирічної праці. Передаю його дивовижну розповідь майже дослівно:

"Коли мені було двадцять років, я був впевнений, що знаю все. Фундаментальний рівень викладання історії, філології і філософії у франкфуртській класичній гімназії, а потім в берлінському університеті, де мені пощастило слухати лекції самого Ріккерта, створили ілюзію того, що в нашій науці для мене незрозумілого не залишилося. Хроніки династій і держав, дії героїв і політиків були величні, мужні і логічні. Після Віденського конгресу Європа забула, що таке справжні потрясіння, тим більше, що і Наполеон дотримувався певних правил, які наша цивілізація прийняла для надання відтінку чинності війнам і завоюванням. Моє сторіччя закінчується — воно було пристойним, стабільним, романтичним і самовпевненим. Воно створило ілюзію всемогутності людського розуму і шляхетності людської природи. Боюся, що наступне століття розвіє цю облуду.

Чим більше я уходив в осягнення і відчуття історії, тим більше з розпачем розумів, що я був таким же, як моє сторіччя, — захопленим оптимістичним ідеалістом, який, втім, не бачив нічого, окрім власного самозахоплення. Поступово, з набуттям певної мудрості і знань, минулі сторіччя і епохи спалахнули переді мною таким всесвітнім жахом, що я опинився на межі божевілля. Чому провидіння дало мені змогу відчути історію, опинитися в ній, жахнутися неї і не збожеволіти? Я почав працю. Я інтуїтивно йшов по цих темних віках — переді мною проходили релігійні різанини в ім’я вищого блага, знищення народів задля їх добра, катування, страти і страждання. Варварські орди руйнували квітучі цивілізації, палали бібліотеки, і носії знань гинули від рук катів, народи, які вважали себе культурними і просвіченими, розпадалися на непримиренні партії і з насолодою знищували самі себе в братовбивчих війнах. Я обминав дослідження завойовницьких війн — в цілому їх можна було пояснити, — я зупинився на найжахливішому — революціях і внутрішніх громадянських війнах — на природі явища, яке я назвав світовим жахом.

Я поринув у нестерпний біль розпаду народу, родини, людини, звичних правил, законів і табу.