Бех-Аль-Джугур - Сторінка 2

Але в той день, 27 лютого, було якось незвичайно; не чути було дитячого гомону, череда не ревіла, йдучи з кошар і хлівів, і довго пісня хлібороба не розлягалась, не лунала по широких ланах, тільки булькала річка та щебетали пташки, як звичайно.

Англійське військо стало трьома руками. Поручик Слоу з дозволу капітана Годіса сказав промову до війська. Промова була дуже похожа на славну мову Наполеона в Єгипті, тільки замість піраміди на вояків дивились тепер солом’яні покрівлі хлівів та хат. Військо гаркнуло у відповідь на закінчення, сурмач заграв, і пішли: посередині — капітан Годіс, ліворуч, над річкою, — поручик Слоу, праворуч, під гаєм, — поручик Суфлі.

На селі було тихо, немов повмирали всі. Тільки як наблизились вояки до огорожі, звідтіля загув дужий крик, полетіли каміння, стріли і, наче батогом швигонуло, стрільнули обидві рушниці. Два вояки упали. Підкріплені своїми сміливими ватажками, вояки загули й собі і побігли лавою на село. Пішла бійка. Рушниці голосно лунали по степу; дим білими клубочками схоплювався і розходився між деревами; перелякані незвичайним гуком собаки вили по усьому селу; стебла розкішної паші хилились, ломались під важкими чобітьми вояків; роса блищала на тих стеблах і здавалося, що вони плачуть, — не за собою, а за людьми, що вони, мов напоєні якою проклятою отрутою, нівечать чужу працю. Чоловіки і старі діди, жінки і діти — усе збиралося під огорожею села. У кого була яка-небудь зброя, бився; у кого не було — сидів, чекаючи певної смерті. Деякі кричали, гукали, щоб підкріпити один одного; інші мовчали, мов заніміли, нерухомо дивились на батьків, на братів, на дітей. Одна бабуся, задихаючись, гірко ридала й голосила з жалю за одиноким сином — таким високим, гарним, хистким, що натягав лука своїми дужими руками, де під тонкою шкурою переливалися грубі, міцні жили. Сей син примусив її забути і Пророка, і довічне царство, і клятих ворогів — вона голосила, і ніхто не розважив її: кожен думав про свою смерть.

Вояки, гукаючи й стріляючи, кинулись розбивати огорожу. Найсміливішим здався поручик Слоу. Він тільки-тільки перед походом купив собі патент на поручика за спільні гроші батьків, дядьків, тіток — усе людей незаможних, і тепер в голові його стояли всі великі вояки від Ахілла до Веллінгтона; йому здавалось, що тепер під сим бідним селом він добуде всесвітньої слави. Скинувши шапку, розпатлавши волосся, він махав своєю шабелькою і галасував так, що перелякав би і своїх вояків, і арабів, якби й ті не кричали. Швидко вояки розбили огорожу і влізли в село. Один за другим падали люди, поливаючи кров’ю суху землю, кроплячи нею білі стіни хаток. Вояки розлютувались і не давали спуску нікому; та й селяни самі цього не бажали. Віра в пророка, запал, злість на бузувірів — інглізів — у ту хвилину забили їм памороки; їм не було шкода ні життя, ні рідних пальм, ні тихих хвиль говірливої річки.

Збившись докупи, довго билися вони шаблями, дрючками, камінням. Найбільше вояків побито було над річкою, коло якоїсь повітки. Сивий, але ще дужий, сухий дід, ухопивши обома руками якусь товсту, велику шаблюку, махав нею не зупиняючись, немов машина; очі йому під лоб зайшли, що й зіниць не було видко; за кожним разом він хижо, наче звірюка, гарчав. Коло його було троє молодших; двоє ще відбивалися якимись штабами, третій впав навколішки і, держа-чися за прострілені груди, разом з кров’ю видихував душу; очі його, вже невидющі, звернені були на другий край села — мовби дивився він на свою хату, на солом’яну повітку, над котрою вилися щебечучі ластівки. Та й добре, що він вже не бачив, яке там діялося тепер. Молодиця його, гарна і дужа, напала на якогось вояка, била перше залізкою, а потім ухопила його зубами за руку та так й скаменіла. Бідний вояк, недавно тільки шевцем бувши, бив її з лівої руки похвою, держачи її так, немов хотів підошву краяти. Облита кров’ю, побита, покалічена жінка все не відставала, повалила вояка і качалася з ним по куряві. Вояк страшенно кричав, перелякані діти галасували ще гірше; коли се надбігли вояки й, добивши жінку, насилу визволили товариша.

Тільки надвечір скінчилася бійка. Більш як половину селян побито, постріляно, порубано; хто зістався живим — утік, заховався; коло побитих ніхто не порався; вони лежали, як впали, підпливали кров’ю; занесло їх курявою, що підняв сухий, гарячий вітер.

Увечері англійці впорались. Порубаних товаришів зібрали і положили у мечеті. Старшина, кореспондент та капелян зібрались у більшеньку хатку сільського старшини, що стояла на краю села над річкою. Вони розхазяйнувалися, мов у себе дома: постелили килимки по долівці, поставили залізні розбірні ліжка, на столи наклали наїдків і консервів, пляшок з вином і пивом. Капітан Годіс сидів посередині; його червоне, налите вином лице, тільки що вимите, відрізнялось від білого коміра, очі приглядались до прозірчастих пляшок, що здавались золотими від свічок. Поручик Слоу, той самий, що так сильно воював, у дуже втомленій позі сперся на спинку стільчика, далеко простягнув довгі сухі ноги і відпочивав від своїх героїчних учинків.