Берег любові - Сторінка 41

- Гончар Олесь Терентійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


За столом Інна мала честь сидіти поруч із своїм родинним екіпажем.

— Святе сімейство, — поглядаючи на цю ідилію, зауважив Чередниченко. — Та жаль, мало їх у тебе, Федоре, всюди недобір… Я ось у роду був сьомий, а всього нас у батька-матері дванадцятеро в миску заглядало… Правда, малими й передавило більше половини, дороги до нас медицина не знала, від пошестей не було рятунку… Але ж сіялось густо. Хто з теперішніх може похвалитись дванадцятьма?

— Були б, Саво Даниловичу, подали приклад, — ущипливо зауважила одна з токових молодиць.

— Визнаю, чим тут заперечиш, — згодився голова. — Якби не війна, може б, і густіше вродило. Двоє їх виколосилось на моїй ниві, та й тих тільки вряди-годи бачу. — (Сини в нього жонаті обидва — один в сільськогосподарськім інституті залишений викладати, другий після військового училища проходить службу в НДР.) — Поженились, живуть дружно, а де ж онуки, питаю? Стану соромити й невісток. Що ви, ледарки, собі думаєте? Невже так і жити зібралися ялівками? Сміються: ще встигнемо, куди спішити, ще самі молоді, погуляти хочемо. Ось вам їхня філософія… Ти, Інко, як вийдеш заміж, — звернувся через стіл Чередниченко до дівчини, що враз зашарілась, — щоб не піддавалася таким настроям, дітей нам щоб народила багато! — Інна нахилилась, лице їй горіло, але Чередниченко на це не зважав. — У Казахстані, куди ось їдуть наші гвардійці, та й по всій Середній Азії, там дітей у кожній сім’ї, як маку! Позаздрити можна, а Україна щодо цього відстає… — Почувалось, що, крім усього іншого, ще й це завдає йому думок.

— Мало не тільки дітей, а й дідів, — обізвалась кухарка, що стояла осторонь, згорнувши руки під білим фартухом. — Хату ні на кого кинути, сивої бороди в селі не побачиш…

— Один прибув з «Оріона» бродячий аксакал на поповнення, та й той безбородий, — якось зневажливо пожартував Славко, токовий моторист.

Інну як струмом ударило. Ну, як він не відчуває? Справді — немов з конопель!.. І всім іншим, видно, теж стало ніяково.

— Ум не в бороді, а в голові, — Чередниченко метнув гострий погляд у бік жартуна. — Вам і не снилося того бачити, що цей, з «Оріона», бачив. Коли декотрі з присутніх ще й в планах не значились, він уже відповідальні доручення Комінтерну виконував… Іч, на кому знайшов гострити язик, — і голова знов покосився на Славка.

— Та що я такого сказав? — щиро спробував виправдатись хлопець. — Аксакал, хіба ж це лайливе слово… Батько Інни, почервонілий до вух, прогув у тарілку:

— У них аксакал — це повага літам, а в нас — за насмішку.

Хлопець шукав очима підтримки серед тих, що обідали, але нікому, видно, не був до вподоби його грубий жарт. Навпаки, інше чулося за столом:

— Побільше б на світі таких, як дід Ягнич…

— Не шуби-нейлони, а чисту совість чоловік з «Оріона» приніс.

— Станемо всі аксакалами… І ти, Славко, не вічнозелений…

Хлопець не здавався:

— Але ж і ви, Саво Даниловичу, дозволяєте собі часом покепкувати над «Оріоном»…

— Що ж ти до мене рівняєшся? — розсердився Чередниченко. — Я можу й над «Оріоном», і над оріонцем пожартувати, і він наді мною теж може, бо це дасться нам стажем літ і правом товаришування. А в тебе поки що ні того, ні того… Невже не ясно?

І, даючи зрозуміти, що на цю тему нема чого більше розводитись, Чередниченко загомонів до комбайнерів, хотів знати, чи все в них гаразд перед відправкою, як із здоров’ям у хлопців, та чи котромусь із них жінка ультиматум не пред’явила на грунті ревнощів до красунь Сходу…

Всі, виявляється, були в стані цілковитої готовності.

— Хіба нам первина?

— Дорога знайома…

Дорослі комбайнери на цілинних бували не раз, теперішня відправка для них — діло звичне, а ось штурманець там опиниться вперше. І хоч сам зохотився в таку даль, проте в душі, видно, хвилюється, від сестри ж цього не сховаєш: раз у раз якось нервово щулиться біля Інни, голову в плечі втяга.

Коли і до нього звернувся голова, поцікавившись самопочуттям юного механізатора, спитавши, чи не заблукає, мовляв, без лоцій, не зіб’ється з курсу «Колос» його серед безмежжя цілинних просторів, хлопець відповів упевнено, з спокійною гідністю:

— Дамо клас. Як візьмем загінку — то від форту Шевченкового й до самого Байконура!..

— Відповідь мужчини, — похвалив Чередниченко. — І якого ж вам, хлопці, після цього ще напутнього слова?.. Передавайте братам-цілинникам наш кураївський салам та повертайтеся з честю!..

Коли піднялися з-за столу і Чередниченко вже збирався рушити до машини, Інна зважилась ще його затримати.

— Саво Даниловичу! — окликнула, злегка ніяковіючи.

— Ну, я Сава Данилович, — зупинився він аж ніби невдоволено. — Що там у тебе? Не знаєш, як перекочувати? Не турбуйся: сьогодні твій медсанбат уже буде в Кураївці.

— Я не про це… Вибачте, що затримую…

— Нічого. Там пожежники обласні наїхали, підождуть… Як хліб горів, так їх не було, а за паперами… Ну, який у тебе клопіт?

— Скажіть, це правда, що нібито мають зіюсити… Хлібодарівку? — Чогось та Хлібодарівка досі не давала їй спокою.