Берег любові - Сторінка 5

- Гончар Олесь Терентійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Коли через деякий час археолог уже стояв з нею поруч і, схилившись на мур, знову повів мову про давнє, античне, Інна й цього разу вловлювала в його словах отой глибший, додатковий зміст, який лише їй призначався. Про скіфів цікаво було їй чути, про їхню відвагу та лицарськість, відзначені ще Овідієм. А скіф’янки, судячи з прикрас, мали неабиякий смак. Модниці, просто елегантки степові!

— А все-таки чому та вежа Овідієвою зветься! — кивнула Інна на найвищу з веж. — Адже ж Овідій тут бути не міг?

— Чому не міг! — ожвавів хлопець. — Дослідники, звичайно, вважають, що не бував він тут, а я щодо цього зовсім іншої думки… Певен, що й на цій фортеці топтали пилюку та печатали сніг його легкі римські сандалії. Бо хіба так уже все й досліджено? Хіба марно й сподіватися на відкриття разючих фактів? Місцем заслання для нього була Істрія, теперішня Задунайщина, це так, але хто міг заборонити йому обстежити і всю оцю, для нього тогочасну, Північ, відвідати оці нинішні наші краї? Зрештою, міг і самовільно відлучатись, як Шевченко, коли, всупереч царським заборонам, пішов з експедицією обстежувати Аральське море. Найлегше сказати: не був. Трої теж не було, доки не знайшовся сміливець, котрий прийшов і відкопав її з-під нашарування віків. І тільки тому, що повірив Гомеровим поемам. Чому ж не може щось подібне статися й тут? Поміркуймо, звідкіля стільки відомостей у поета про степові племена, про аборигенів, що тоді вже населяли це надбережжя? Адже є засвідчений факт, що серед гетів були в нього справжні друзі, він пробував навіть твори складати тутешньою мовою!..

Пристрасть хлопцева подобалась Інні, почувалось, що не раз йому про це думалось, має на такі речі свій погляд, власним живе умом, не позиченим. І ті давні, зниклі в туманах історії племена, видно, зовсім були йому не байдужі, він шукав серед них своє родове коріння і ніби захищав їх перед кимось.

— Жаль, що споруджувачі курганів не знали писемності, хоча, власне, й це ще проблема, — гаряче провадив він далі. — Знали чи ні, але духом були високі. І Овідій, вивчаючи їх, саме це уловив.

— До Овідія ви явно не байдужі…

— Він вартий того! Ось ви зубрите латину для рецептів, — чому б не взятись постудіювати в оригіналі його поеми? Але й у них далеко ще не все розшифровано. Що, скажімо, означає отой його таємничий птах Ібікус, зашифрований символ, що йому світова наука досі не може знайти пояснення? Таємничі й самі причини заслання, той дикий і незрозумілий гнів всемогутнього Августа… Як бачите, тут ще безліч не знятих знаків запитання.

Коли говорив про гнів римського можновладця, то почувалося, що й сам наповнюється гнівом проти його сваволі. Кому-кому, а цезарям від цього хлопця перепадало, їм від нього не було пощади. Не приховував:

усі його симпатії на боці тих, що вже й тоді плекали тут виноградну лозу, жили своєю чесною працею, первісне поле орали оленячим рогом, бо іншого знаряддя ще тоді не було… А ті розбійники римські простягали руки й сюди, чітко видно на одному з зображень, як вони колють місцевих людей своїми короткими мечами, одного з них, велетня бородатого, повалили, заковують у ланцюги: буде їм ще один гладіатор… І таким розбоєм вони не соромились ще й похвалятись на своїх барельєфах!.. На честь різанини помпезний монумент за Дунаєм спорудили в степу… Та відомо, яка доля чекає грабіжників і їхню фальшиву славу: минули віки, і нащадки гладіаторів, степові пастухи, розтягли увсібіч їхні білі мармури, поробили з них довбані корита — напувати худобу! Брилу з імператором Траяном теж така самісінька доля спіткала — стала поїлкою для овець. Ну, пізніше наш брат археолог усе це позбирав, постягував до музеїв, для нас такі речі завжди цінність, але можна зрозуміти й тих, що, ніби у відомщення, з білих імператорських мармурів напували овець!..

Заспокоївся трохи, лише коли про інше став розповідати, про знахідку своїх задунайських колег: відлите з бронзи зображення фантастичного змія, страшної якоїсь химери, що, безперечно, таїть у собі поки що нам неясну, приховану символіку. Змій величезний, тіло покрите лускою, хвіст лев’ячий, а голова вівці чи собаки…

— І головне, чуб і вуха людські! І щось схоже на усміх, дивний, ледь помітний… Що означає? Хто відповість? Загадок тут ще та загадок. Та хіба ми й самі для себе теж не загадка?

— Ви так вважаєте?

— А вам хіба все до кінця уже ясно? То поясніть і мені, завдяки чому людина з печери зуміла так круто піднестись, по яких щаблях ішла вона з темних тих прачасів до своїх вершин? І чи завжди рухалась по висхідній? У чому змінилась, а в чому лишилась такою, як була і в античності? Оленячий ріг змінила на трактор, галеру — на космічний корабель, а неспокій, а потяг до вічної таїни, хіба він у людини зник? Жадоба пізнання, — може, тільки це неминуще…

Був уже пізній час. Місячна доріжка помітно змістилась, ніким не стривожена, як і раніш, тихо зникала в далечі. Та сама, якою, може, Овідій прийшов колись до цих берегів і по ній, невагомий, віддалявся звідси, лишивши після себе легенду. Молодь уже розбрелася хто куди: попід вежами, попід мурами де-не-де бовваніли усамітнені парочки. В такий час, у такі теплі місячні ночі — Інна їх так любить — ніби саме повітря тут напоєне коханням. Пройдись понад валом — і почуєш шепоти жагучі, побачиш, як цілуються, тебе не соромлячись. Сплітаються руки, не ховають пристрасті, замлівають в обіймах. Очі до очей променяться ласками, чуттєвою млостю, де щирою, де гаданою відданістю… Блиск юної сльози і млосний сміх щастя, солодка знемога й самобуття чиєїсь ніжності — все поєдналось тут, на валу, під всевидющими зорями.