Без пуття - Сторінка 20

— І я не пригадаю. Спитай мене, які гори в Німецькому морі або які там народи живуть в Чорному та Білому морі, чи негри, чи турки; або в якій губернії живуть кити, а в якій моржі, то цього я тепер зроду не пригадаю! — сказала Настуся.

— І я не пригадаю! В мене вся наука давно стала в голові сторч, догори ногами,— сказав Павлусь.

— Як же ми вчитимемо, коли й ми самі позабували ту научаність?— спитала Настуся.

— Доведеться сідати знов за книжки та вчитись вдруге.

— То це й мені треба доконешне сідати за граматику та арифметику?— крикнула Настуся.

— Я ж тобі казав, що лучче вмерти, ніж так— не жити, а тільки животіть на світі, коли вже й за границею з’явились якісь навісні виродки.

— Це, певно, якісь страшні нові бацили,— сказала Настуся й припала йому головою до плеча, хлипаючи.

— Не плач, моє пахуче серденятко! Ми поженимось та й заїдемо десь далеко, далеко! Втечемо од усяких дурисвітів, од цих тутешніх бацил та бактерій. Нічого не вдіємо з ними!

— Не оженишся ти на мені! Не будеш ти мій, а я твоя! Тато позавчора мені казав, щоб я й у голові собі не покладала виходить за тебе заміж: казав, що ти якийсь виродок колись славної козацької сім’ї, що ти маєш прилюбність до карт та гульні, що ти декадент, п’яниця й шахрай, ні до якої праці нездатний, що ти гультяй, ледащо, що ти зовсім нестатковита людина, що з тебе затого вийде якийсь торбохват, босяк,— одно слово, що ти пропаща людина.

— Сам він шахрай та злодій, а не я!— криконув Павлусь, мов опечений, і схопився з стільця.— Це не твій тато, а кат для тебе й для мене, бо сам прилюбився до грошей, та й годі.

Він завештався, заметушився, забігав по кімнаті, неначе поранений лев. Гордовитість, зобиджене самолюбство, кривда в час любові,— все це збурило його душу до самого дна. Злість і помста заклекотіли в його серці. Хоровите самолюбство його нервової душі було збурене до самого дна. З ним трохи не стались корчі. Очі пригасли в одну мить, стали ніби риб’ячі, потім знову зайнялись і заблищали.

— Я швидше застрелю і його, і себе, і тебе, ніж він мене!— кричав Павлусь.— Так знущатись надо мною, так кепкувать з мене! О, цього не буде ніколи! Не попущу! Неварто жити на такому паскудному, поганому світі!

— Неварт! Ми вартніші луччої долі, вищого живоття, з нашим кришталевим серцем, з нашою кришталевою любов’ю!

— Пху на цей опоганений світ! Пху на твого дурного батька! Я скаженію, я незабаром здурію! Не видержу довше. Мене душать чиїсь руки, якісь обценьки, якісь кліщі за саме горло. Умрімо, серце! Умрімо зараз, таки зараз!

— Умрім, мій коханий! Тільки перестань скаженіть, перестань ґедзкаться! Павлусю, щастя моє золоте, серце моє діамантове! не галасуй, не мордуй себе! Я ладна зараз вмерти з тобою й за тобою.

— Умрімо! Умрім зараз! Смерть— це наше весілля! Це не смерть, це буде наше велике одродіння. Це буде райське раювання. Я туманію од цього щастя, од цієї ідеї. Це визволення! золота свобода од усього!

— Це раювання!— крикнула Настуся.

— Це райська Нірвана нашого Будди! Ми перейдемо в справдешній світ з цього земного нікчемного багна. Ми полинемо вдвох у небесний простір без границь, без кінця. Ми літатимемо між зорями, між купами зірок.

— Сидітимемо в повіквічному концерті. Це ж пишнота!

— Не сидітимемо, а летітимемо в ефірі, наче на прогулянні, слухатимемо світовий концерт і заразом милуватимемось усякими зірками, сонцями, усякими букетами зірок, дивовижними взорцями, сплетеними з сонців та зірок. Правда, буде гарно?— промовив Павлусь.

— Ой гарно! Це ж раювання для вуха й зору, для серця й душі.

— Вмираймо швидше! Зараз! Ой як мені заманулося вмерти!— сказала Настуся. — Бери рушницю та ходім наймемо номер у гостиниці; ти застрель мене, а я тебе,— сказала Настуся.

— Пхе! Це буде вже геть-то по-міщанській, зовсім не по-модньому! З нас сміятимуться наші знайомі в Ментоні, в Ніцці,— сказав Павлусь.— Ще й в газетах обсміють, опоганять і наглузуються якісь письмаки.

— Твоя правда. В газетах тільки й читаєш, що якийсь пришелепуватий київський швець або кравець найняв номер з якоюсь прицуцуватою швендею та й позастрелювались обоє. Мадам Трюше в Ментоні лусне од сміху, як прочитає про цей наш прозаїчний буржуазний вчинок у газетах. Лучче буде отруїтися.

— Або з мосту та в Дніпро,— сказав Павлусь.— Але, пхе! Це вже буде зовсім по-мужицькій,— «з мосту та в воду!» Це ж так приказують мужики тутечки на Україні. Умрім на вершині Монблана або Юнгфрау, або на Рігі! Там близько до неба! Тамечки ми вже будемо сливе в небі, за хмарами. Там лідники та сніг, і бацил вже нема: не наберемо їх на той світ у небо!

— Ой гарно! їдьмо туди!— мовила вона.

— Далеко, серце моє! В мене всього якийсь там десяток карбованців у кишені, бо як помер «мій банк», то в мене стало порожньо в кишенях. Трохи шкода мого «небіжчика банка»,— сказав Павлусь.

— Та й у мене нема грошей. «Мій банк» дає видавцем усе, навіть кухареві. «Мій банк»— скнара. Та я продам потай од «свого банка» мамині брильянти, та й поїдемо вмирать або на Монблан, або на скляні, пахучі лідники в Гренландії, бо там нема бацил.