Біля машини - Сторінка 5

— О! «З Карпом!» Він мені потрібний!.. То він граблі мені набив, бо усе чогось спадають… «З Карпом!»

І ображена Хима енергійно засунула граблі під машину.

— Що ж він тобі тут говорив таке, що ти так руками плескала?

— «Що говорив»… Говорив, що… А ви нащо усім розказуєте, що подарували мені хустку… Усі парубки вже знають… Гарно як!

— Хто розказував? — здивувався Ґудзик.

— Хм… ще й ніби не знають!

— Та йди к чорту! Що я, дурний розказувать?

— Ну да… А Карпо казав, що ви казали Сидору…

— Бреше! То він випитать у тебе хотів… А ти й перелякалась свого коханого та й плетеш чортзна-що…

— Еге, «коханого»! Так… потрібний він мені… Пхи!..

— Брешеш!

— О! «Брешеш!»…

— Авжеж, брешеш, бо Мошко сам тебе бачив з ним за старим млином…

— І-і-і! — сплеснула руками Хима і широко розплющеними очима подивилась на Ґудзика. Але той подивився їй у вічі, плюнув і одійшов. Хима з погордою подивилась йому вслід, хитнула головою і знов нахилилась під машину.

«Ні, сей Карпо щось-таки затіває, — думав Ґудзик, ідучи повагом до свого доглядного пункту, — тут щось… Хм… Нехай, нехай… Он навіть і сей щось коверзує… Ач… прокляті мурляки!»

— Чого ж рота роззявив? Поганяй! — накинувсь він на хлопчика в картузі по самі вуха, що стирчали, як у миші, і білих штанцях на одній шлейці.

— Та волок одчепи, мацапуро!.. Повилазило?

Хлопчик перелякано сьорбнув носом, спинив конячинку, яку вів за недоуздок, і став возитись біля каната.

— У-у, кукли! — муркнув з невимовною злістю Ґудзик і, одійшовши трохи, став дивитися на шлях. Біля самого села по дорозі ворушилось щось чорне. Через хвилину воно було вже більше, через дві — ще більше, видко, що наближалося дуже хутко.

«Ніби верхи, ніби пішки… — дивувався Ґудзик, приставивши руку до козирка з ремінцем. — Біжить швидко… А-а-а. Пан Ян на велосипеді!»

І Ґудзик з досадою згадав, що він на сьогодні обіцяв пану Яну послать до двору гарненьку дівчину від машини. Не послать не можна, тим паче тепер, коли він гадає відходить і поживиться на шлюб у старого Скшембжховського; послать же нема кого, бо тепер, мабуть, ні одна не піде. І дивлячись, як чорне все побільшувалось, він хутко став перебирати в думці всіх дівчат, що були біля машини.

«Ага!.. Хима!.. Послухаєм, що тепер Карпо заспіває… Хм…»

І навіть дуже задоволений, він став нетерпляче чекати Скшембжховського. Через якийсь час вже можна було розібрати гарненьке біленьке личко пана Яна з блакитними, невинними, великими очима й свіжими, пухкими, рум’яними губками, над якими ледве примітно чорніли маленькі вуса; можна було навіть побачить на сьому дитячому лиці якусь тупість, сухість і надзвичайну чваньковитість.

Зістрибнувши з велосипеда, він обережно зіпер його на лантухи з зерном і недбало тицьнув Ґудзикові руку. Той, звичайно, удав дуже задоволеного з сього.

— Prosze раnа, сьогодні зовсім мало гарненьких. Але я пану покажу, prosze pana… — підморгнув він напів по-приятельськи, напів по-рабськи, але з тою міною, що буває у кімнатних льокаїв, — Дівчинка… пан сам забачить.

Але пан тільки холодно дивився своїми ясними, дитячими очима і, прямуючи до машини, силкувався пронизати оком туман полови й навіть хустки, якими дівчата й молодиці захищали свої лиця від пороху й сонця. Біля машини замовкло. Парубки ще більше нахмурились і люто махали граблями й вилками, мов уявляючи на них що інше замість полови та соломи. Навіть дівчата не проясніли, що бувало раз у раз, як з’являвся панич.

Тільки деякі, не втерпівши, бігали ніби за ділом до Ґудзика і кидали в Янека гострим, метким, як блискавка, поглядом. З барабана чувся веселий сміх і голос Андрона.

Карпо стежив за Химою, і злість все більше розпливалась йому по грудях.

«Ач! ач!» — думав він, дивлячись, як вона то зазирала під машину, то забігала на другий бік і весь час мала такий вигляд, ніби бігала за ділом і не знала навіть, що прийшов панич Янек.

Слідкував він і за Ґудзиком, слідкував і за його злорадною, злою усмішкою, з якою він, ніби жартуючи, хльоскав дівчат нагаєм і показував Скшембжховському; слідкував за його поглядами, які кидав той на всіх, ніби бажаючи сказати: «От же вам! от же вам!»

Але до смаку Янека не знаходилось. Та занадто тонка була, та висока, та великі зуби мала. Янек, нічого не говорячи, тільки одвертався й рушав далі. Всі мовчки дивились просто перед себе, і коли-не-коли перекидався дехто словом.

— Ану, ти!.. Повернись! — хльоснув Ґудзик нагаєм товсту дівчину в білій сорочці з червоними, товстими литками, що аж вилискувались з-під короткої спідниці. — Ти з Цурупалок?

Дівка повернулась і, соромлячись, засміялась.

— Ну?

— Ба ні…

— А звідки ж?

— Хи-хи-хи! Янек рушив.

— Се погана, prosze pana… — йдучи позаду, з ніяковістю промовив Ґудзик. — Ось… Горпино, Горпино!

Висока чорнява дівчина поважно повернулась і зиркнула в їх бік.

— Іди сюди!..

— Чого ще треба?

— Та йди… Треба…