Бісова душа, або Заклятий скарб - Сторінка 8

- Арєнєв Володимир -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


Тільки не перебивай, а то не розповідатиму. Ну от, живе там, значить, небесна лисиця. Сама вона зі срібла, а хвіст у неї — з чистого золота, але пухнастий і м’який. Удень відпочиває в нірці, а як настає ніч, обережно виглядає небесна лисиця у світ: чи всі діти сплять? Дуже вона, знаєш, боїться дітей. А як бачить, що всі вони сплять, вибирається на небо і ну його хвостом мести! Усю пилюку, що за день туди набилася, вичищає, весь бруд — а натомість знову світло і прозорість повертає. І тоді настає ранок. А якщо побачить небесна лисиця, що не спить якийсь шибеник — от як ти, наприклад, — то не вийде з нірки і нічка так і не закінчиться. Тож спи, синку, спи.

Останніх слів Миколка вже не чув — він розмірено посопував, підклавши під щічку кулачок.

— Майстер ти казки розповідати, — прошепотів Корж, який щойно повернувся. — Аж я заслухався.

— Ну як там? — запитав Андрій.

— Дивні справи кояться у Вирії, — спохмурнівши, відповів вовкулак. — Хоч я, звичайно, не великий знавець тутешніх звичаїв, але... знаєш, витає щось таке в повітрі. Та й узагалі. Не подобається мені все це.

— Погоня за нами?

— Не знаю. Блукав я цим лісом-нелісом, а дарма. Не знайшов ваших слідів, хоча пам’ятаю їх добре, я ними ж до вас і дістався першого разу. Наче водив хтось мене зараз... але не ліс. Ніби сама земля.

— А що ти казав про повітря?

— Та знову ж, не збагнеш, що там таке, — скривився Степан. — Усе навколо спокійно, але це — спокій переляканого зайця, який вирішує, куди бігти. Чи... хм... вовка, який помітив здобич.

— Ти вже визначся, вовк чи заєць, — пробуркотів Андрій.

Вовкулак лише вухом смикнув, наче відганяв настирну комашку: розумів, що Ярчук це так, не серйозно, а від безнадії. Запитав:

— Невже нічого не вигадав?

Андрій позіхнув:

— Дещо спало на думку. Дочекаємося ранку, а там побачимо, як воно...

— Спи, — зронив вовкулак. — Я постережу.

* * *

Ранок видався іще той. Сонце наче і зійшло, але звідси його не видно, тож лишалося відкритим для споглядання одне тільки небо, все якесь смугасте, хворобливе: чорні хмари тонкими струнами протягнулися у високості і дружно повзли небокраєм. Подивишся на таке, здригнешся, перехрестишся — та й подякуєш Господу, що довелося прожити ще день.

На той час, як заявився посланець від лісу-нечистя, вони встигли поснідати, чим Бог послав, і зібрати речі. Людинка-деревинка дуже нагадувала вчорашню, хоча, звичайно, була іншою (ту ж бо вони вчора на дрова пустили).

— Топрого ранку, — проскреготів посланець. — Ну що?

— А от що, — відповів Андрій, попихкуючи люлькою. — Хочеш, виходить, руху? Кортить політати? А не боїшся?

Дідусь-деревинка від надлишку почуттів щосили замахав різнорозмірними ручками, ніби от-от збирався злетіти.

— Хочу! Не поюся!

— Тоді виведи нас на край лісу, а там я тобі допоможу. Порухаєшся досхочу, підеш — назавжди.

Андрій чекав, що нечисть вимагатиме спершу виконати послугу, а вже потім погодиться вивести їх. Ні, обійшлося. Чоловічок знову розпався на гілочки-листочки, дерева розступилися, випускаючи бранців з галявини. І навіть вишикувалися двома рядами, вказуючи правильний шлях.

Так і йшли: Ярчук вів за вуздечку Орлика, на якому їхав Миколка, а збоку ліниво трюхикав вовкулак.

— Чуєш, братику, що, вирішив за ніч? Разом підемо чи як?

— Ще не вирішив, — ухилився Андрій. — А чому запитуєш?

— Та от... думка одна в голову запала, зараза, і ніяк не можу позбутися. Я про що... Ти знаєш, з нами іноді трапляється, втрачаємо над собою владу: тіло робить не те, чого хоче розум.

— Ну, це з усіма буває.

— Ти ж розумієш, про що я.

— Атож. Та облиш це. І не дуже переймайся, я нікому тут не вірю, ні тобі, ні... — він скоса поглянув на Миколку: той, як і раніше, роздивлявся навсебіч, — ні комусь іншому. Однак люстерко наказало йти за тобою, щодо цього — жодних сумнівів. А там... там побачимо.

Дерева враз заступили їм шлях: виходить, прийшли. Час розплачуватися — або лягати у землю кістьми, це вже як вийде.

Андрій підморгнув вовкулакові, заплигнув на Орлика (Миколка сидить спереду, позаду, до спини козацької, скринька міцно прив’язана) — усміхнувся лісу-нечистю:

— Чи готовий, ваше бісівство?

Тут і дідусь-деревинка проявився. "Хотофий", — скрипить.

— Тоді що ж... Будь ласка.

Пихнув Андрій люлькою як слід, вийняв із рота і витрусив жаринки просто в кучері колоди. Зайнялося вмить, Ярчук навіть сам не чекав від вогню такої спритності — лишалося сподіватися на власну. По-особливому свиснув Орлику, пригнувся — і полетіли, тільки вітер оселедцем грає, в пальцях своїх невидимих розминає!

...Зупинились на високому пагорбі, куди нечисть уже не зміг би дотягнутися, якби й захотів.

А він, власне, не хотів. Не до того було лісу-нелісу. Він палав. Сосни свічками-переростками вперлися в смугасте небо і, здавалося, звивалися, але не від болю, а від неймовірної насолоди: "Нарешті!.. піти!.. рухатися!.." Півнебокраю горіло, з глухим звірячим стогоном валилися один на одного стовбури...

Раптом від лісу відокремився метелик і швидко-швидко підлетів до тих, хто стояв на пагорбі. Вовкулак загрозливо вишкірився, але Андрій заспокоїв його: справді, що здатен зробити один-єдиний метелик?

До того ж, усі бачили, кінець його черевця горів — і було незрозуміло, як метелик досі живий.

А ще угледіли, що це не вчорашнє "павичеве око", а інший різновид — "мертва голова", яку в народі завжди вважали передвісницею швидкої погибелі. Метелик, виписуючи у повітрі перед Андрієвим обличчям візерунки, пропищав: "...акую", — і тут-таки спалахнув увесь, вмить відгорів і розсипався на порох.

Бісовщина вона і є бісовщина!

— Поїхали, — похмуро мовив Андрій. — Нема чого... надивимось іще...

* * *

Звичайно, він знав, куди прямує Корж — і куди, і чому. Як там воно у кішок з дев’ятьма життями, невідомо, а от із двоєдушцями на зразок вовкулаків було так, що після смерті однієї сутності друга починала "танути". Повільно, але досить помітно. Коли забивали звіра, нічого страшного — двоєдушець довго хворів, і якщо виживав, ставав звичайною людиною. А от звіряча половинка, залишившись без людської, по-перше, потрапляла у Вирій, а по-друге, все більше "дичавіла". Кілька тижнів — і балакучий супутник Андрія стане звичайним вовком. Якщо, ясна річ, не...

От у цьому й була притичина.

Аби "не забути себе", Степану треба було приблизно раз на тиждень пити з Проклят-озера, яке у Вирії розташовувалося північніше Межигірки (от тільки у Вирії Межигірки не було — а в Яві не існувало того озера; та й Андрій точно не знав, де вони самі зараз знаходяться...).

Втішало те, що якраз на Проклят-озері Андрію довелося побувати в молодості — відправив якось Світайло... не має значення, навіщо. Виявилося, там ціле місто живе таких от, як Степан, калічних двоєдушців. Усі в тваринячих личинах; спершу Андрій, угледівши такий звіринець, дуже перелякався, хоч його Світайло і попереджав. Потім нічого, призвичаївся. По-перше, не жити ж йому з ними було, а так, кілька днів погостювати. А по-друге, більшість тамтешніх мешканців лише на вигляд звірі, а поводитися намагалися по-людськи, на задніх лапах ходили, солом’яні брилі одягали й усе таке (тільки хутряного нічого не носили — ясно, чому). Воно, звичайно, попервах ще страшніше, коли ведмідь якийсь чи козел крокує тобі назустріч, вирядившись у людське плаття, та на двох ногах. Аж мурашки по шкірі!..

Потім навіть уваги не звертаєш: кивнув, пройшов мимо — всієї справи.

А звалося те місто Вовкоград — не тому, що вовків там було більше за інших, а тому, що саме вовки (якось уже так склалося) ними правили, тими двоєдушцями.

"...А собаки (які, звичайно ж, ніякі не собаки) були в них замість батраків і охоронців", — чомусь згадалося Андрію.

— Дядьку, га, дядьку? А чи скоро ми додому приїдемо?

Звістці про те, що додому його завезуть нескоро, Миколка, здається, навіть зрадів.

Це, в свою чергу, викликало певні підозри. Спершу Андрій їхав мовчки і розмірковував, чи може малий хлопець бути ворожим помічником, потім і Степан на привалі відвів Ярчука подалі й запально зашепотів про те саме. Що, мовляв, по запаху наче усе гаразд, але ти ж сам, братику, казав, що ворог у тебе особливий. "Та це не я казав, це мені... — навіщось узявся уточнювати Андрій, але потім махнув рукою: — Досить, їй-богу. Кинути я його не кину, а приглядатись будемо. Може, якщо навіть з ним щось не так, помітимо раніше, ніж... Знову-таки, Орлик його не цурається, а кінь у мене бувалий, майже віщий".

На тому й зійшлися.

Їхали краєм дивним, але на вигляд наче безпечнішим. Небо і далі хмурилося собі досхочу, але хоч дощем не пригощало, і за те спасибі. Навкруги розкинулося щось схоже на степ — от тільки на кінчиках трави замість звичайних чубчиків кліпали справжні очі. Уважні такі, бісові діти, з вертикальною зіницею і довгими, наче в панночок шляхетних, віями. Тьху, гидота (трава, не панночки)!

А Миколка, спершу розгубившись від такої картини, вирішив побавитися. Дістав звідкись гілочку і давай їм лоскотати вії. Якось не розрахував, тицьнув просто в око черговій стеблині — вона візьми та й заплач, сльози так і полилися!

Хлопець — теж розрюмсався, мовляв, я ж не хотів, вибач!.. А хто його вибачатиме — тут Вирій, а не сповідальня.

Проїхали.

За кілька годин Андрій остаточно заспокоївся, і кішки (ті самі, з дев’ятьма життями) уже не шматували його душу пазурами. Якщо замислитися, все не так погано. Він живий-здоровий, у Вирії не вперше, завдання у нього хоч і важке, але виконати можна. А скінчить — і з чистим серцем у монастир повернеться та й відпочине як слід.

Степан, який до того часу біг трохи осторонь (здобич собі шукав, чи що?), раптом вигулькнув поряд із конем.

— Слухай, — недбало зронив, не дивлячись на Андрія, — а я взагалі... як виглядаю?

— Ти про що?

— Чи нема чогось... дивного? — натякнув вовкулак.

— Ну, морда у тебе трохи в крові. Знайшов когось їстивного, га?

Корж із досадою скривився:

— Та я не про це. Знайшов... але не про це. Як я виглядаю?..

— Вовк як вовк. Якби ти мовчав, від звичайного і не відрізнив би... — Андрій запнувся, бо побачив. — Ти про тінь?

— І про неї теж, — похмуро погодився Корж.

Тінь у нього була своєрідна і свавільна. Загалом — схожа на звичайну, але ворушилася вона цілком самостійно, хіба що не знахабніла до краю і не відірвалася від вовкулачих лап.