Брат на брата (1907) - Сторінка 9

Він підійшов до краю саду, до тину. Зараз там починався яр, а по той бік його, просто саду, стояли півзруйновані будівлі старої цегельні. В одній з тих халабуд торік вони ховалися — він з Талею й дітьми, — як їх зненацька захопив дощ. Ішли від Петра, й дощ ударив такий, що треба було зараз же ховатися. Забилися в найдальший куток, де не протікало, і там сиділи, сміючися, на купці старої соломи. Яр тут робив коліно попід селом, попід городами, і перія хат, видна відціля ззаду, теж робила коліно і здавалась величезною дугою, один кінець якої був школа, а другий, просто проти неї, геть далеченько — Петрова хата, з якої видко було сюди тільки покрівлю. Корецький стояв і дивився на село, потім знову пішов садом. Було тепло. Він позирнув угору на синє небо, на сонце, що вже височенько підбилося, і несамохіть почав проказувати:

Висне небо синє,
Синє, та не те;
Сяє, та не гріє
Сонце золоте.

— Ні, ще гріє! — подумав він, усміхаючись і залюбки почуваючи на своєму тілі його тепло. — Та й як би ж воно не гріло — тепер, коли невольникам засяла воля? — додав він і сам собі радісно засміявся. — Хоч природа й байдужна до наших радощів і мук, але тепер мусить же й вона радіти!

І, все ще всміхаючися, він широко дихнув запашним холоднуватим повітрям.

«Дышется легше, в три четверти груди… » — вихопився йому з пам’яті вірш Некрасова про закордонні вільні краї.

— А ми хочемо й будемо дихати на всі груди! — сказав він сам до себе вголос і знову засміявся.

Почув галас і гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бігло троє: поперед усіх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однією рукою, поспішався за ним Володько, а трохи далі швидко-швидко лопотіла коротенькими ніжками білоголова Ліда. Катай з великої втіхи гавкав, діти верещали і всі втрьох бігли просто на Корецького.

— Чаю пити мама кличе!.. — силкувався перегукнути Катая Володько.

— Цаю, мама!.. цаю, мама!.. — пищала й собі Ліда.

— Гав-гав-гав! — додавав своє Катай.

Катай плигнув Корецькому аж на груди і вимазав його лапами, діти опали батька. Втихомиривши їх усіх, Корецький пішов додому. Назустріч їм уже йшла Таля, — її худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од сонця, що било їй просто в вічі, а біляве волосся здава лося золотим у сонячному промінні.

Сівши в хаті за стіл, Корецький знайшов на своєму місці зшиток з написом на першому боці друкованими літерами: «Дарую таткові Корецькому!» Це був зшиток Володькових малюнків: там були — все з підписами — і «татко, як він у школу йде», і «мамуся Ліду веде», і сам Володько, і баба Химка з дідом Терешком, і Катай — усі страшенно похожі один на одного, тільки Катай трохи одрізнявсь од інших. Усі були вертикальні, а він горизонтальний. Корецький залюбки зостався б розглядати ці малюнки й базікати з дітьми, але вже був час іти в город у редакцію. Нехотя взявся за шапку. Але на порозі зустрів його Петро, зблідлий і затурбований.

— Що тобі таке, Петре? — здивувався Корецький.

— Ви нічого не чули, Євгене Петровичу?

— Нічого… А що?

— В городі жидів б’ють…

— Та ні!..

— Я оце тільки з городу… Ходять хулігани з дрючками, з ломами… Розбивають крамниці, все, що там є, розтягають або трощать на гамуз… Жидів, які попадуться, б’ють без жалю… Я сам одного вбитого бачив…

— А що ж поліція?

— Поліція… По городу кажуть, що вийшов дозвіл на три дні жидів бити… Поліція ходить слідком та дивиться… та сміється.

Корецький споважнів… Видима провокація…

— Та тут ще й у нас не без лиха, — казав далі Петро. — Вже з тих хуліганів кілька душ і до нас прибігло… Зібралися в Семенюти… Там уже з ними і Карпенко, і Старостенко, і Валюшний…

— Як? Валюшний?.. Та він же…

— Еге, минулося!.. Тепер уже кричать усі гуртом: «Домократи хочуть землю в нас одібрать та жидам оддать, — не попустимо!» Ходять улицями, білий хлак собі почепили… Приїхав становий та їм назустріч: «А што реб’ята, какая сотня гору бере: красная чи чорная?» — «Чорная, ваше благородіє!» «Хто у вас тут первий зачинщик?» Вони всі: — «Учитель Корецький!» «Ви його провчіть, реб’ята!» — «Провчимо, ваше благородіє, так, що не буде й рясту топтать!» «Нет, зачем так, — штоб чего плохого не вышло: ви его только потрепайте хорошенько!» — «Та ми вже знаєм як: не буде більш не то на мітингах, а й ніяк говорити!» «Ну, как знаєте! Крепко держітесь… Ура!» — Тоді всі: ура! Він поїхав, а вони пішли під монополію та й стали там пити… Треба поспішатися, Євгене Петровичу, а то щоб скоро й тут вони не були…

— Євгене, що ж це?.. — почувся тремтячий голос, і Корецький побачив перед себе зблідле Таліне обличчя з широко розкритими очима.

Корецькому теж забило на мить дух, але він перемігся. Трохи помовчав і промовив:

— Талю, тобі треба забрати дітей і піти звідси.

— А ти, Євгене?.. А ти?..

— Я зостануся тут.

— Але ж подумай, Євгене: вони ж тебе вб’ють!..

— Не вб’ють… Я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити… школу зберегти… А ти йди!..