Брати (2012) - Сторінка 13

Хитаючись, мов п’яний, і бухикаючи, Андрій виніс на берег весло, вудки, потім витяг сома. Окунів кинув у рибник.

Правою рукою підхопив сома під зябра, решту узяв у ліву руку й потяг по траві, не в змозі підняти. Усе це кинув на землю біля хатніх дверей. Звідти вигулькнула мати — виглядала сина.

— Синку!.. Що з тобою?

— Нічого мамо. Застудився, — сказав, а відкашлявшись, запитав: — А де ті ночви, пластмасові, великі?

— В сараї, синку, — вона відповіла тихо.

— Несіть у хату. Сома покладіть у ночви і залийте водою — він ще живий. Нехай до ранку поживе. А я повинен лягти і зігрітися — мені холодно…

— Ой синку! Що ж це ти так необережно!

— Нічого, відлежусь. Добре було б щось гаряченького поїсти, попити.

— Зараз синку, зараз принесу, — заметушилася мати. Витягла з печі гаряче молоко, кашу з маслом і юшку.

Андрій над силу перекусив, роздягнувся і за допомогою матері забрався у ліжко.

Мати, пускаючи сльозу, вкрила його чим могла, а він все бухикав, бухикав…

* * *

Близько одинадцятої години вечора хряснули вхідні двері і до хати увірвався Іван. Недостатньо орієнтуючись у хатніх сутінках, він наступив на хвіст сома, що звисав із ночов, послизнувся і всією стокілограмовою масою гримнув на підлогу, зачепивши при цьому ще й стільця, що додало гуркоту.

— Хто це? — перелякано скрикнула мати.

— А, мать… — вирвалося в Івана у відповідь нецензурне. — Що це тут таке? Хто це тут понаставляв? Ай — й — й…

— Це ти!? — байдуже проронила мати, чи то запитуючи його, чи то констатуючи факт, і додала: — Не кричи. Андрію погано — застудився.

Іван знову хотів було розкрити рота, та мати тепер уже цикнула на нього:

— Цить, неоковирний!

Він похлинувся… У хаті запанувала тиша.

Бризнуло світло. Потираючи забитий лікоть, Іван підвівся.

Побачивши сома у ночвах, хотів було знову щось видати та не посмів — спрацював інстинкт слухняності.

Андрій захрипів, закашляв, а віддихавшись, запитав:

— Це ти, Іване?

— Що тобі треба? — той вищирив зуби.

— Підійди, а то мені погано.

— Ну? — той підступив до ліжка, на якому лежав Андрій.

— Мені обіцяли окреме житло, а згодом і квартиру у Києві. Залишили телефон з адресою. Коли встану на ноги, поїду до Києва. Ти залишишся господарювати. Хазяйчик…

— Брешеш! Хочеш втекти і залишити мене цапом-відбувайлом? Не вийде…

— Дурак! Не підходь до мене більше, — знову закашлявся Андрій. Перевернувся на другий бік і знеможено заплющив очі.

— Іване! — обізвалась матір.

— Що? — той запитав не обертаючись.

— Я зібрала п’ять десятків яєць, зарізала дві курочки. Завтра досвітком, ще до перших півнів, понесу їх на базар в район. Продам. Куплю Андрію меду і вершкового масла. Його треба рятувати. А ти тут не дурій. Все. Поїж — юшка і каша в печі, ще теплі, — мовила мати вже тихо — давалася взнаки втома.

Іван, ніби неохоче, дістав їжу. За пару хвилин опорожнив посуд, відставив його і, зло косячись на ліжко Андрія, посунув до своєї кімнати.

Андрій знову став рвати легені, хрипіти і кашляти на всю хату.

* * *

За вікном небо просвітліло і хатня темінь спочатку розійшлася по закутках, потім стала розсіюватися і врешті-решт ніби звітрилась — наступив ранок. Відкашлявшись за ніч і зігрівшись, зморений і ніби викручений Андрій під ранок все таки заснув глибоким, ніби потойбічним сном і тепер літав десь поза хмарами, далеко-далеко від земної дійсності.

Іван сторожко пройшов до лежанки, де завжди спала мати. Переконався, що її справді немає і лежанка сяк-так застелена. По ній було видно, що мати, аби не будити дітей, світла не вмикала і збиралася в темряві.

Після цього він підійшов до ліжка Андрія. Прислухався…

Переконавшись, що той спить хоч і не спокійним, зате глибоким сном, витяг з його штанів, що висіли тут же, на спинці стільця, ремінь. Приміряв його до бильця металевого ліжка, де спав брат. Потім зробив на ньому петлю, прив’язав її до бильця і розв’язав. Ще раз проміряв ременем відстань від бильця до підлоги й лишився задоволеним. Максимум розширив петлю, підійшов до Андрія й зупинився перед ним, роздивляючись сплячого з диявольською злорадістю і раптом ніби згадав щось. Підійшов до відра й вмочив ремінь у воду. Стріпнув його й повернувся до Андрія. Ледь-ледь підняв його голову й одним порухом накинув петлю на шию, повернув її вузол до спини і з усієї сили затягнув…

Андрій устиг лише схлипнути й засмикався на ліжку, як в пропасниці…

Іван, сильніше затягуючи ремінь, смикнув за нього раз, вдруге і брат обм’як. Та він продовжував затягувати петлю і ще тримав його в такому стані деякий час, бо знав, якщо Андрій отямиться, то йому будуть непереливки — діяв напевне. Опісля переніс тіло на підлогу позаду ліжка. За тулуб підняв його і прив’язав за бильце так, щоб висіло воно на максимальній висоті й достовірно імітувало процес самогубства. Ще раз усе перевірив, дещо поправив… Вологим полотенцем витер на ліжку, на стільці і навіть на підлозі відбитки своїх пальців. Вдягнув заздалегідь приготовлені рукавички й, залишаючи відбитки пальців Андрія, обмацав його руками бильце й саме ліжко, стілець, ремінь і все, до чого міг він у цьому стані доторкнутися.