Чарівні окуляри - Сторінка 10

- Нестайко Всеволод Зіновійович -

Перейти на сторінку:

Arial

-A A A+


— Ой, їжачку! Куди ми потрапили?! — вигукнув Ромка.

— Не знаю! — вигукнув я. Бо й справді, ми раптом потрапили на вулицю якогось дивного міста. Тротуаром повз нас ішли перехожі. І всі вони були руді — геть-чисто всі. З якогось підворіття вибіг собака — яскраво-рудий. На підвіконні сиділа кицька — теж яскраво-руда. Але це ще було начебто нормально. Та от на дереві закаркали ворони — теж яскраво-руді. Це було щось неймовірне.

І раптом до нас підійшов наш новачок Рудик Руденко. Тобто не зовсім Рудик, бо це був дорослий дядечко, але абсолютно схожий на Рудика — наче хлопець вмить виріс і став дорослим.

— Здрастуйте, панове! Вітаю вас у чарівному місті Рудограді! Як вам у нас подобається? — сказав Руденко.

— Ні-нічого… Тільки трохи дивно, — сказав я.

— А вам, пане Романе? — звернувся до Ромки Руденко.

— Н-не з-знаю… — знизав плечима Ромка.

— Правильно! Бо вас чекає покарання. За те, що ви дражнили рудих.

— Яке по-покарання? — розгубився Ромка.

— Яке призначить суд.

— Я-який суд?

— Верховний суд Рудих. А до цього доведеться побути в ув’язненні.

І раптом Ромку наче засмоктало якимсь могутнім пилососом — він почав задкувати, задкувати, безсило розмахуючи руками, і зник за рогом.

— Куди… куди ви його запроторили?! — вигукнув я.

— Я ж сказав — до суду мусить побути в ув’язненні, — спокійно мовив Руденко. — Всі, хто ображає рудих, мусять бути покарані. Він і тебе ж, мабуть, дражнив?

— Колись! Але тепер ми друзі… А коли відбудеться суд?

— Може, завтра. А може, й зараз… Як вирішить дирекція цирку.

— Якого цирку?! — здивувався я.

— А в нас суд відбувається в цирку, під час циркової вистави. І судять винного глядачі. У нас найдемократичніший у світі суд.

— А до чого Ромку можуть засудити?

— Не знаю. Зважаючи на серйозність провини.

— От же, їй-богу! — зітхнув я.

— Ну, не переживай! Не переживай! Ми, руді, не-жорстокі, немстиві… Але провчити треба!

— А не можна пришвидшити цей суд? Ми сьогодні в кіно збиралися, на «Володаря кілець». За Толкієном…

— Ну, я спробую зателефонувати, — сказав Руденко, витяг з кишені мобільник і набрав номер. — Алло! Цирк?.. Це Рудольфо!.. Я щойно надіслав до вас одного брюнета, Ромку Черняка. Чи можна суд над ним пришвидшити?.. Що?.. Дякую! Дякую! Зараз будемо!.. От бачиш, наше прохання задоволено. Суд відбудеться зараз. Твій Ромка вже у лев’ячій клітці.

— У лев’ячій клітці?! Так це ж небезпечно!

— Не бійся! Леви у нас дресировані. До того ж, вони руді, як і ми всі. А я ж сказав — всі руді добрі. Ходімо!

І ми пішли містом. Всі зустрічні привітно віталися з Руденком. Обганяючи нас, пробігла зграя рудих хлопчиків і дівчаток.

— У цирк поспішають! Судді! — усміхнувся Руденко. Незабаром ми підійшли до величезного палацу, що височів посеред просторої площі. На фасаді здоровенницькими літерами було написано: ЦИРК. Звідусюди до цирку поспішала руда дітлашня у супроводі рудих дідусів та бабусь, тат і мам. Біля входу юрмилося чимало людей. Але всі розступилися, даючи нам дорогу. Майже всі місця були зайняті, але в центрі першого ряду лишалося два вільних місця. Ми пройшли туди й сіли. Минуло кілька хвилин, продзвенів третій дзвінок, верхнє світло погасло; прожектори освітили арену. Заграла музика…

— Пробач, Васю, мушу йти на арену, — сказав Руденко.

— А ви що — працюєте в цирку? — здивовано спитав я.

— Авжеж! Я — клоун-фокусник Рудольфо! — сказав він, скинув піджак, під яким виявився барвистий клоунський одяг, перескочив через бар’єр на арену і змахнув руками, вітаючи публіку. Всі зааплодували.

Гучним цирковим голосом Рудольфо виголосив:

— Джентельмени! Діти! Дами!
Першим номером програми
Будемо судити тих,
Хто насмілився дражнити нас,
Рудих!

Музика заграла марш. І враз згори, з-під темного купола цирку, на освітлену арену опустилася величезна клітка, в якій в одному кутку сидів здоровенницький лев з яскраво-рудою гривою, а в другому кутку навпочіпки зіщулився мій нещасний, переляканий Ромка. Лев сердито гарчав, позираючи на Ромку, і гатив хвостом по підлозі клітки. Мені навіть здалося, що я чую, як цокотять у Ромки з переляку зуби…

— То що будемо робити, Левко Африкановичу?! — звернувся до лева Рудольфо.

Наче відповідаючи, лев тричі прогарчав.

— Ага! Ясно! Левко Африканович каже, що цього брюнета треба зробити лисим. Що ж — справедливо!.. Айн! Цвай! Драй!.. — Рудольфо змахнув паличкою, яка невідомо як з’явилася в його руках, і чорне волосся зникло з Ромчиної голови. Ромка став лисий, як коліно. Мій друг схопився обома руками за лису голову і кумедно роззявив рота… Публіка зареготала і заплескала в долоні. Ромка скривився і… заплакав.

— Не плач, голубе! — співчутливо сказав Рудольфо. — Авжеж, лисим бути погано. Ми тобі зараз повернемо волосся!.. Айн! Цвай! Драй!..

Рудольфо знову змахнув паличкою, і з лисої Ромчиної голови почало рости волосся… Але не чорне, а… яскраво-руде!.. Воно росло дуже швидко, і незабаром на Ромчині плечі вже спадала густа яскраво-руда лев’яча грива… Публіка знову засміялася і зааплодувала.