Чесність з собою - Сторінка 13
- Винниченко Володимир Кирилович -Віра почервоніла.
— Ну, чого ж соромно? Чого соромно? — якось винувато заспішила вона. — Ніякого сорому нема. I глузувати він не буде. Це він так… Він дасть. Ми з Сергієм ще побалакаємо з ним. Недобре, що ви пішли, треба було не так. Але це нічого… Ми це…
Дара раптово підвелась і, звернувшись до Тараса, суворо сказала:
— Я особисто, Тарасе, нічим вам допомогти не можу. Чуєте? У мене нема ні копійки. Робіть як знаєте.
І, повернувшись, швидко пішла з хати. Тарас неуважно подивився їй у слід.
— Вона посварилася з Сергієм, — знову заспішила Віра. — Не звертайте уваги, вона чудачка, у їх це завжди з грошима. Заспокойтеся, Тарасе, любий, хороший, заспокойтеся, ми все зробимо… Сідайте… Сюди…
Тарас машинально сів. Віра умостилась поруч з ним і, взявши його руку, почала з винуватим та пекучим жалем гладити її. Тарас одняв руку. Віра, заглядаючи йому в вічі, знову взяла її.
— Не треба! — з мукою кинув він.
— Ні, треба. Я так хочу… Бач, який неслухняний зробився. Сидіть тихо!
А сама в той же час непокійно, винувато заглядала йому в очі.
Тарас скоса подивився на неї й криво посміхнувся.
— Чого смієтесь?
— Так …
— Ну, чого?
— Не скажу. А проте… Я сміюся того, що вам треба, щоб я… Щоб бачити, мене нещасненьким.. Тоді ви… хороша зо мною. Вам би треба знайти собі якусь паршивеньку собачку. Чим поганіше та нещасніше, тим більше любити та жаліти будете. Головне — жаліти. Але я вам заявляю…
— Це — неправда, — тихо та ніяково сказала Віра, випускаючи його руку.
— Ні, це — правда! — різко, навіть злістно спалахнув Тарас. — Правда! І ви самі знаєте, що це правда. Так, так! Коли я був у тюрмі, нещасненький, ви… Е, чого там! ви майже кохали мене. А вийшов і… Та стійте! Я знаю, знаю, що ні про яке кохання й мови не може
бути, куди там! Хіба я сам не розумію? Якийсь нещасний друкарський складач і дочка поміщика, інтелігентка.
— Тарасе! — схопилася Віра, блиснувши, очима. — Коли ви ще раз мені скажете про це, про робітників та інтелігентів, я з вами… я з вами балакати більше не буду! Не в тому річ, як що хочете знати! Зовсім не в тому!
— А в чому? — з злостю подивився на неї з низу в гору Тарас. — Що "коліна, як у коника".?
— Які коліна?
— Які? ви забули? Хм! А памьятаєте, в той день, як я вийшов, з тюрми, я сидів у вас у кімнаті, ви подивилися на мої коліна й сказали: "які у вас худі коліна, як у коника!" Памьятаєте? Ну, я в усякому разі, дуже добре памьятаю.
Віра почервоніла.
— Що ж з того? — здивовано вимовила вона.
— Нічого! Тільки те, що все діло в моїх худих колінах та… Ну, словом, тілом я не вдався. От і все. А душа … Це…
— Тарасе! — з гнівом, швидко перервала його Віра. — Не смійте говорити далі! В противному разі… І запамьятайте раз на завжди: мені гидкі, чуєте, гидкі до жаху ці ваші так звані реальні відносини, це тіло ваше. Я вважаю це пониженням людини. Пониженням! Чуєте? Коли ж я сказала про коліна, то просто так, а не тому, що до вас не почуваю такого кохання. Ні до кого у мене нема та й не буде його! От в чому діло, коли хочете знати. Ваші ж… ваше ж бажання поясняти все тілесними причинами мені страшенно не подобається. От чому я вам казала про несхожість наших душ.
— Несхожість душ? — глухо перепитав Тарас.
— Так. Але… мене до вас тягне щось… Я не знаю, що. У вас є щось хороше…
— Е! — підвівся Тарас — Покиньмо ці милостиньки з жалю… Все одно…
Він шукав щось очима. Побачивши, що кашкет на ліжку, він узяв його, одягнув і пішов до дверей.
— Куди ж ви? — здивувалась Віра. — Тарасе!
— А вам чого? — брутально кинув Тарас, напів озирнувшись. — Піду куди схочу.
— Але зараз прийде Сергій. Ми мусимо побалакати, Тарасе!
— Не треба. Нічого мені не треба! Прощайте.
Але Віра підбігла схопила його за рукав.
— Почекайте. Не ходіть. Я вас прошу… Дуже прошу, лишіться. Нікуди не треба йти. Мені дуже боляче. Ви не вірите? Недобре ви посміхаєтесь, але все одно. Мені страшенно боляче, я готова зараз впасти перед вами навколюшки й цілувати ці самі ваші коліна. Хочете?
Вона була дуже бліда. Тіни під вилицями зробилися глибшими й по їх бігли у низ струйки, від чого лице, здавалось, миготіло; дихала часто та важко.
Тарас з здивованням подивився на неї своїм похмурим, здригуючим поглядом і нерішуче спинився.
— Не ходіть. Ідіть сюди… Сідайте. Ну, я вас прошу, сідайте. Скиньте капелюха. Дайте його сюди…
— Не дам.
— Дайте, я вам кажу! Дайте кашкета. Боже, що ви зо мною робите! Та не посміхайтеся так боляче. Покиньте… Ви — змучений. У вас страшний вигляд. Я вас прошу, дайте ж мені кашкета.
І несподівано схопивши його за руку, притиснула до уст своїх і заридала, цілуючи та стискуючи її.
— Віро!… Віро! — злякано забормотів Тарас, сам ледве не плачучи та видираючи руку.
— Ні, ні. Сидіть, сидіть…
Тарас раптом з силою видер руку й трусячись весь, устав.
— Не треба Чуєте! Не треба мені! Я вас не розумію… І… Е, к чорту все та й край!