Чесність з собою - Сторінка 17

— А!… Все те саме… Схотіли, щоб я перехрестилася після вечері. А я, важко мені було, одмовилась рішучо. Гаврило ледве не побив мене, Тарас з ножем на його… Крик, сльози… Мама лампадку запалила, щоб бог не покарав мене… А! все те саме… Ну, це… Ледве вклали ми його… Він не спав цілу ніч. Я також. Все чула. Зітхав, сопів, вставав, потім знову лягав. Сьогодня вранці, нічого не ївши, заявив, що не достойний їсти і втік. Навіть мама ледве не заплакала, а ви ж знаєте, яка вона сувора… Ну, добре… За нами ніхто не йде? Мені чогось все здається… Ну, добре… Потім по обіді раптом прибіга. Навмисно після обіду, щоб не їсти! Викликав мене у двір… Сам аж хитається… Напевно нічого не їв… Так і виявилось. Раптом почина мене цілувати. Цілує й мовчить. Цілує й мовчить. "Що, кажу, Тарику?" (Ми його так маленьким звали.) "Що?" — кажу. А сама… Ну, це не важно… "Я, каже — падлюка, Олю, ти це знай і запамьятай. Але тебе люблю, хоч і падлюка". Розумієте? "Та чому падлюка?" "Я, каже, неможу робити, я не зможу, я — дохлий, я не повинен жити. Хто не робить, той не повинен жити". Розумієте? Все в такому роді. Я не витримала та заплакала. Боляче ж це! Боже, як боляче! Ну, добре. Почала я його заспокоювати, питати, а він уже й відповідати не може, ослаб увесь і не чує навіть. "Це — вата", каже. Що таке, яка вата? Яка це вата, Мироне? Що це значить?

— Не знаю, — з непорозумінням вимовив Мирон. — Але далі, далі…

— Ну, добре… Повела я його всеж-таки у кімнату. Дала йому картоплі. (Ми тепер все картоплю їмо). Поїв він, з жадностю поїв. "Це, каже, краще за панське." А мати йому все докоряв, що він робити не хоче та живе у Кисельських… Сказав він це й так посміхнувся, що просто серце перевернулося. "Але ви, каже, мамо, не турбуйтеся, гроші будуть, дістану." Він все про гроші турбується. І так це говорить, що, видко, думка у його якась, є, та, або сам боїться її, або… і сама, їй-богу, не знаю… Може, і сам одганяв, все надіявся на Кисельського, а як той одмовив, так тепер і…

— Чекайте! — живо перебив Мирон. — Як одмовив? Хиба Тарас прохав у його? — Господи! — махнула рукою Оля. —Яка ж я дурна! Найголовніщого не сказала… От що значить… А ви теж… Слухаєте. Учора ж прохав у його. Так той навіть вислухати не хотів і зараз же пообіцяв. Ну, а це вже у їх відомо, коли пообіцяє, значить, не дасть …

— Умгу-у, — протягнув Мирон. — Так. Ну, тепер зрозуміло. Ну, далі.

Оля швидко обернулася. Але вулиця була невеличка, напів темна, порожня.

— Та чого ви все оглядаєтесь? Га, Олю?

— Нічого… І сама, не знаю… Ну, так от. Про що ж я? Голова у мене болить дуже… Ага! Так от, очевидячки, думка в його б якась і… боюся я, Мироне Антоновичу, недобра думка. Раптом експропріацію задумав? Страшенно боюся… Як не допитувалася, нічого не узнала. Товче одне "гроші будуть" та й, більш нічого. Вже й мама від своїх слів відмовляється, то вона все йому казала: "візьми попрохай грошей у твоїх панів ". Вони тебе, мовляв, заволікли, засадили у тюрму, нехай дають". От такі поняття. А тепер вже й цього не хоче. "Було б здоровья, а гроші будуть". — "Ну, каже, поки грошей не буде й здоровья не буде". От і кажи. Тай справді, де йому робити! Його лічити треба, і його й батька, а чим лічити? Мироне Антоновичу, голубчику побалакайте все-ж таки ви з ним, ви розумний, ви зумієте випитати, умовити… Ради Бога! Він вас не любить, але ви не звертайте уваги, — він не знає вас, по поголосках судить… Ради Бога!

— Хм! — заклопотано протягнув Мирон. — Діло не в тому, що не любить, а в тому, що не скаже нічого. Спробую. Завтра він повинен бачитись у мене з… одною людиною. Мені його треба б побачити. Він буде сьогодня на зібранню у Кисельських, не знаєте?

— Це на суді? — живо спитала Оля. — Буде. Казав, що буде. І за страйк сьогодня рішатимуть. Господи! Як зачинять завод, і ще Гаврило без роботи лишиться… Ну, все одно! Слухайте, Мироне, чи можна мені пійти з вами на суд? Можна? Ой, як би ви, знали, як мені цього хочеться! Просто… Можна, скажіть? Я сидітиму десь у куточку…

Мирон засміявся.

— Хочете подивитись, як мене "ізгоняти" будуть ?

— Як? — злякано скрикнула Оля. — Тарас мені, казав… Але за що ж "ізгоняти"?

— За шкодливий напрям думо-ок… От і з заводу також за це вигнати збіраються. Ну, це не важно… Але піти вам можна… Я гадаю, що це загально доступна розвага…

— Але за що? — широкими очима, все дивилася Оля.

— Не сходимося думками…

— Ну, ні! Вони цього не посміють… Робітники будуть за вас… Обовязково! З якої речі!

Мирон усміхнувся, дивлячись на неї.

— Звичайно! — заспокоююче підтвердив він — це я жартую. Просто розмова буде… Ходім, послухаєте… Зараз годин сім є?…

Він глянув на годинника.

— Та ще рано…

— Слухайте, Мироне, — раптом иншим тоном сказала Оля. — Чи можна мені зазнайомитись з вашею сестрою?

— З сестрою? Хм!… Це й я не раз думав… І до Хведора хотів затягти її… Не хоче… Нікого не хоче… Але зараз… Знаєте що, ходім, справді, зараз до мене, може з вами й на зібрання вдасться витягти… Справді, вірно! Ходім!