Чесність з собою - Сторінка 35

Иноді підчас обіду також щось записував. На його вже не звертали уваги. Часто хто небудь ловив нa собі його погляд, розглядаючий, цікавий, неначе він вперше бачив це обличчя.

A то зьявлявся на кухні й починав з куховаркою Горпиною релігійні розмови, уважно, бігаючими, сверлячими очима впиваючись в неї.

— Ну, а що коли людина образить чимсь Бога, то що він?… — раптом задавав питання.

Горпина, товста, спокійно-добродушна, як віл, дуже охоче та з знанням справи відповідала:

— А понятно, що розгнівиться… Вас образити, то й то розгніваєтесь… Ну, та, хай Господь милує, щоб людина дожила до такого… Але ж і те треба сказати, що й образа ріжна бував… Людина, може, того й на думці не має, а Бога оскорбила… Ну, понятно, всяке значить і оскорблення.

— Ну, наприклад?

Горпина, помалу, миючи посуд, роз’ясняла йому й це, при чому виявляла саму точну поінформованість в подібних питаннях.

Він слухав уважно.

— Ну, а як же Бог терпить зло на землі? — питав.

— До якогось часу терпить… А як терпець перервеця, то й… перестане терпіти…

— Правильно. Чого ж зараз терпить?

— Треба, от і терпить… І не наше це діло питати…

— Ну, і те, що ви на старости літ чужий посуд миєте, що сина вбито, що хворієте, — все це також треба?

— А як же. Бог дає, не ремствуй… А будеш ремствувать, ще гірше буде…

Тарас виймав книжечку й записував: "Горпина сьогодня сказала, як всі загіпнотизовані: "Так треба." Цілковита відсутність критики та аналізу. Завтра побалакати про смерть."

І говорив про смерть, про загробне життя, рай, пекло. Горпина й з цими речами була знайома не гірше ніж з кухенним посудом. Тарас знову записував, а Горпина гадаючи, що слова її "в ліс не йдуть," як сама признавалась Анісі, навіть по декільки разів повторювала, щоб вірніще записав.

Ходив і до Сергія. Він і раніще не раз заходив побалакати про те, про се. Але тепер питав тільки про соціалізм, душу, тіло, про Бога. Питаючи, розглядав Сергія, так само, як і Горпину.

В кімнаті Сергія завжди було надзвичайно чисто, тихо, сумно, як в келії чернця, що стоїть на кінці життя. Штори завжди були напівспущені, освітлення рівне, неярке. І скрізь книжки: на столі, на полицях, у великій шафі, навіть на підлозі акуратними стовпчиками. Утворювалось вражіння велетеньскої книжної шафи, так що навіть не помічалось ні шкуряного фотелю, ні столу, ні канапи.

Сергій майже нікуди не виходив і часто пульверизував кімнату, якоюсь чудно-пахучою плинностю. Легенько кахикав, неначе пробував, чи не одірвалося щось хруське в грудях. Говорив завжди ходючи, ходив же помалу, розміряно, поглажуючи жовту борідку.

Тарас звичайно умощувався в кутку канапи й слухав, час від часу вставляючи ніякові запитання. Иноді приходила Дара й сідала в другому кутку канапи. Серед якого небудь монологу, коли Сергій починав занадто хвилюватись, вона раптом кликала його до себе, мовчки поправляла йому волосся або краватку й відпускала. Сергій вдячно дивився на неї й казав далі вже спокійніше.

Книжки також слухали Сергія, мовчки похвалюючи за те, що добре розумів їх.

Так бувало раніще. Тепер же, дещо змінилось. Дійсно, книжки, штори, пульверизатор, навіть мьягкі пантофлі були на свойому місці, але люди змінились. Тарас не сидів спокійно, але весь час то нахилявся наперед, то відкидався на спинку канапи; питання задавав не з старою соромливостю та ніяковостю, але уперто та сильно; у відповіді вслухався з часто нетерплячою увагою й усміхався, неначе ховаючи їх в себе, складаючи до всіх инших відповідів. Присутня при цьому Дара пильно придивлялась до його, але він не звертав на неї уваги й не один раз дивився й на неї так, неначе вперше бачив.

Сергій не помічав нічого й все так само ходив та говорив. Але голос йому зробився ще тихіщим, з нотками якоїсь покірливої туги та задуми. І говорив переважно про абстрактні речі, про таке, що мимоволі утворювало сумний, солодкий настрій віддалености від світу. Маячили в уяві образи якоїсь чудної природи та життя, сум погаслого дня, тихих міст з білими тужно-пустельними стінами. Нічого подібного Сергій не казав, але чомусь завжди розмови його викликали такі образи.

Раніше Тарас охоче підлягав силі його слів, але тепер нетерпляче ворушився й часто переривав Сергія новими запитаннями.

— Ну, коли ж я не вірю, що буде коли небудь мир на землі? — якось раз уперто спитав він.

— Він буде — вибачливо, з тихою впевненостю посміхнувся Сергій, навіть не подивившися на Тараса, неначе хтось невидимий задав це йому запитання. — Він мусить бути вже хоч би тому, що ми знаємо про його. Він є в нашій свідомости, значить, він вже істнує. З свідомости ж він ніколи не зникне, бо добре людині з ним. Людина не може жити без віри. Високе та святе завжди житиме в нашій душі; релігія завжди буде відміною людини від звірини. І чим далі, тим більше житиме людина духовним життям. Сучасні умовини, капіталізм та инше, — в соціальному життю — є те саме, що в індівідуальному процесі чисто тілесні. Так, так власне: треба спочатку зрозуміти це, щоб зрозуміти релігію соціалізму. Ре-лі-гі-ю, а не теорію. Релігія обхоплює цілу людину, цілу, нероздільно, з солодкими мріями, про далеке, безмежно віддалене, неясне й з найближчими потребами. Величний, грандіозний звязок явищ проходить дивним ланцюгом в душі. Це підіймає, це глибоко утихомирює, це поясняє темну загадку зниклих поколіннь. Ні, релігія вмерти не може, вона вічна. Тепер іде нова форма її, більш ясна, більш блага, ніж усі инші, — релігія соціалізму.