Чесність з собою - Сторінка 4
- Винниченко Володимир Кирилович -Дара ще трохи мовчки подивилася на його й повернулася до Мирона.
— Так… З приводу всього…
Одвернувся й Мирон, що пильно розглядав Тараса. Посміхнувся та обома руками підняв вуса до гори.
— Це ціка-а-во… Але чому ж тепер? Вони ж і раніще зна-ли ці іде-еї.
Він надув щоки й уважно скоса зиркнув на Дару.
— Вони кажуть, що тепер це тому, що ваші ідеї…, що ви починаєте розповсюджувати ваші ідеї серед робітників та молоді… І з’являються результати. От і з Кольою та… инші… Взагалі, хотять вияснити це питання про організацію простітуток, вільне хождіння в публичні доми та инше… Коли б це торкалося самого вас тільки тоді б їм не було ніякого діла, але ви агітуєте й серед робітників…
— Я це підтверджую! — голосно скрикнув Тарас.
Мирон подивився на його, нічого не сказав і звернувся до Дари.
— Це цікаво… А цей Ко-о-ля… Він як, — просто пішов в публичний дім, чи з пропагандою?
— Каже, що з пропагандою…
Мирон весело засміявся.
— Це до..обре… Я задово-o— лений.
— І тим, що він заразився, також задоволені? — не піднімаючи голови, знову несподівано буркнув Тарас.
Мирон ще раз уважно подивився на його.
— Ну, це непре-ємно… Але не так важно… Таким чи-ном, бу-у-де суд… Я задово-олений. Це занятно.
Дара не зводила з його допитливих, суворих очей.
Мирон, здавалось, був щиро вдоволений. Посміхався всім обличчям і в очах йому миготіло щось веселе, смішливе. І коли він так посміхався, лице ставало якимось иншим, мяким, простим, притягуючим до себе з дивною силою.
І раптом він підняв вуса до гори й наче проспівав:
— До-б-бре… Значить ви прийшли попереди-и-ти мене?
Дара злегка почервоніла.
— Так, коли хочете… Мені здавалося, що недобре нападати на непідготовленого. Для самого себе недобре, наче крадеш… А вони хотять зненацька… Тому, здається, і Віра не казала. Я з тим не згоджувалася заявила, що беру на себе передати вам запрошення, а разом з тим розповісти про цілі його… От і все… Зібрання завтра. У нас.
— Д-о-бре… А Ко-ля як себе почуває? Я ж уже тижнів зо два як нікого з вас не бачив.
— Коля нічого… Задирокуватий і нічого не боїться.
— Ви, здається, цього не похваля-аєте?
Дара неначе не чула, — повернулася до Тараса й сказала:
— Ходім?
Мирон посміхнувся, а Тарас зашамотався, знайшов у себе в руках кашкета й підвівся.
Але вийти їм не вдалося.
— Почувся грюкіт виходних дверей чиїсь кроки в коридорчику, й двері до Мирона без стукоту розчинилися. На порозі з’явилася Маруся, сестра Миронова. Дара бачила її разів зо два здалека. Тарас же зовсім не бачив, але кожен зараз же, не знаючи навіть, що це сестра Миронова, вгадав би це по подібности їхніх обличь. Така сама вугластість, тільки змягчена у Марусі, тіж широкі тверді губи, та ж сама смуглявість та очі, — у Марусі гарніші та одкритіщі.
Вона спинилася на порозі, озирнула усіх чудним, швидким поглядом, раптом безжурним рухом, одкинула капелюха назад і ступила в кімнату. Одягнена вона була чепурно, навіть з смаком. Гарна, міцно збудована, злегка плескувата постать її похитувалась, очі занадто блестіли, під вилицями горів румьянець.
Дара, що одійшла вже від столу, знову підійшла до його й вперлася, як раніще, неначе готувалася дивитись на щось.
Промінь на стіні давно погас, присмерки повзли з кутків.
Тарас також одійшов до канапи.
— А! Мару-усе! — весело сказав Мирон. — А я чекаю на тебе ще з учорашнього ве-е-чора… А двері треба зачини-и-ти…
Маруся покірно зачинила двері й попрямувала до Дари. Спинившися недалеко від неї, вона посміхнулась, хитнула на Мирона головою й заговорила:
— Чекає… І нікакіх сібє. Драстуйте. А це ваш дружок? — показала вона на Тараса, хитнувши головою. —Ну, драстуйте й вам.. Чого конфузитесь? Загуляла я, Ронька… І додому ночувать не прийшла…
— Ба-а-чу…— посміхнувся Мирон.
І Дара, і Тарас з того моменту, як увійшла Маруся уважно слідкували за ним.
— Бачиш? А коли бачиш, радій… Чого ж гості твої не сідають? Пошли за полбутилкою та закусочки… Випьєте? — звернулася вона до Дари.
— Ні, я не пью, — спокійно посміхнулась Дара.
— Правда, з благородних не пьють, — зневажливо згодилась Маруся й умостиласьна канапі, витягнувши ноги в черевиках з лякованими носками.
— Зморилася я здорово… Та сідайте, чого стоїте ? — потягла вона за рукав Тараса й примусила його сісти поруч з собою. Той з ніяковостю посміхався.
— Знаєш, з ким гуляла? — недбало раптом звернулась до Мирона.
— Ні, не зна-а-ю…
Маруся на мент спинила на йому очі, чудно посміхнулась і казала далі:
— 3 твоїм приятелем… рмолкиним. На двадцять два карбованця нагуляла у Петрушенка. Та каталися ще… А потім спати до його. Десять карбованчиків від його всеж-таки заробила …
Мирон швидко пробіг очима по Дарі та Тарасові. Тарас зніяковів, а Дара дивилася просто на Мирона.
— Не віриш, може? Хочеш, покажу?
— Ні, ві-і-рю…
— Віриш? Хм!.. Ну, добре… рмолкина знаєте? — раптом повернулася до Дари. Та подивилась на неї й тихо сказала: