Чесність з собою - Сторінка 40

— Паночку! — скрикнув Панас. — От щоб мені старому на тім світі чорти язика вирізали та свиням викинули, коли я хоч одне слово збрешу вам. Вірите, — пів села вже хліба свого не має! Хоч на рік нам полегкість зробіть… Змилуйтесь!.. Плюньте на нас та скажіть: "Хай вам біс, беріть." Їй богу, паночку, ріднесенький! От так скажіть, та й підемо собі. І підемо, паночку… паночку… Їй богу!.. Цей рік платили десять, з шкури лізли та платили, тепер же й шкура лускає. Візьміть, паночку, шість … Будьте замісць батька!

— Ціна хороша! — зітхнув Омелько й дружо посміхнувся Сергієві. У того чоло було вкрито сіткою зморшок. Дара скоса подивилась на його. Сама вона увесь час стояла з палаючими внизу щоками та напружено, гостро вдивлялася в убогі, злякані постаті селян. Вигнуті брови грізно нахмурились, ніздрі підіймались, біліючи на кінцях.

Тарас стояв у самих дверях та зпідлоба хмарно поглядав то на Омелька, то на Сергія, неначе зрівнював: Омелько, зустрічаючи його погляд, дурновато-похмуро підморгував, втираючись шапкою.

Дядьки не зводили з Кисельського поморщених, обвітряних, закислих очей і боязко та жадно ждали. Він з посмішкою жував свого вуса й слухав Панаса.

— От що, — раптом заявив він, — останнє слово: відступаю вам ще одного карбованця, але більше ні за що не можу. Ні за що!

— Паночку!

— Ні! — раптом чомусь дуже розсердився Семен Васильович і зараз же швидко роздратовано звернувся до своїх.

— От зібралися! Що тут цікавого?

— Ви б їх хоч сісти попрохали! — голосно й різко сказала Дара.

Це вийшло так несподівано, що всі спочатку й не зрозуміли. Семен Васильович навіть з непорозумінням підняв брови, але зараз же нахмурився і, махнувши рукою, з злісним роздратованням сказав:

— Ах, покиньте ви, будь ласка, хоч тепер… Не до ваших ідей тут…

І повернувся знову до селян. Ті, також нерозуміюче подивившись на Дару, зараз же знову жадібно витягли до його, як гуси, голови.

Дара зашарилась по самі вуха, алі нічого не сказала. Сергій стурбовано кашлянув, переступив з ноги на ногу й поправив пенсне.

Дара раптом повернулась і, не хапаючись, але твердо пішла з хати.

Сергій подивився їй услід.

Семен Васильович ні за що не уступав і був в такому роздратованню, що навіть— один раз брутально безглуздо вилаявся, від чого ще більше розсердився. Віра обурено швидко вийшла. Останніх же вигнав сам Семен Васильович, кричучи, що нікому не дозволить ніякого контролю над собою. Ще соціалізму нема, і він уклінно прохає дозволити йому самому порядкувати своєю власностю! Указівок чути не має ніякого бажання.

Селяне вкінець були перелякані та пригнічені. Розмови не привели ні до чого.

Вручивши дві тисячі Кисельському вони поодинці, спотикаючись та ніяково ступаючи по підлозі, вийшли на сходи. Стоючи у себе в кімнаті біля вікна, Тарас бачив, як вони на вулиці одягали шапки, сумно та довго радились про щось і потім всі так само низкою поплентались кудись ліворуч.

Дара вже не бачила цього. Вона пройшла до себе в кімнату, склала, як звичайно, руки на грудях і почала швидко ходити з кутка в куток.

Постукало.

— Ввійдіть!

Ввійшов Сергій. Дара глянула на його так, як дивляться на людину, про яку знали, що це вона ввійде.

Сергій, допитливо та винувато поглядаючи на неї, мовчки підійшов до столу й розгорнув книгу, що лежала там. Дара зараз же одняла її, одклала в бік і, дивлячись просто в лице йому, рішуче забалакала:

— От що, Сергію: коли ти прийшов казати мені, що я зробила дурницю, наївність, ти ж, звичайно, за тим прийшов…

— Нічого подібного…

— Ну, все одно, ти це думаєш. Підожди. Я сама це думаю. Цим, звичайно, не поможеш. Але от що: я більше не можу! Не можу, досить з мене! Нестерпно.

— Що саме? — тихо, без здивовання, неначе зарані вже знаючи відповідь, спитав Сергій, знову потягнувшись за книжкою.

— Все це! — різко одштовхнула вона його руку від книги. — Або ми поміщики й тоді благодійних комедій нема чого нам строїть… Він уступив?

— Ні…

— Звичайно. Так от, або ми поміщики, злодії… Так, я згожуюсь з Мироном… Проте, я тобі це й раніще казала… Так от: або поміщики — тоді їдьмо закордон, плюнемо наріжні партії, давай мені убрання, коханців, розважай мене. Або ж з комедіями раз на завжди покінчить: робити. Ніяких рент, мужиків, нічого. Хочеш?

Сергій сумно посміхнувся.

— Даро, вибач мені, я знову скажу: це наївно… Ти не ображайся… Але подумай, що ти говориш. Сама ж знаєш, що це неможливо… Неможливо, смішно, непотрібно…

— Ти находиш?

— Господи, Даро, ну як же инакше? Це ж вийде така сама комедія, тільки смішніще та шкодливіще. Віддати землю селянам, наробити з десяток дрібних буржуїв, пьявок, самому ж бігати по уроках, шукати переписки, труситись над копійкою й не мати ні одної вільної хвилини для партійної роботи… Ну, для чого це?

Дара подивилась йому просто в лице.

— Скажи Сергію, ти розумієш, чого я хочу, чи ні?

— Признаться, слабо розумію…